"Росіяни від нас вже не сховаються": розмова про європейський тріумф української сучасної опери з композиторами Opera Aperta

"Сучасний український шедевр, який має побачити кожен". Таке написала британська The Тimes про оперу "Чорнобильдорф" композиторів Романа Григоріва та Іллі Разумейко з Лабораторії Opera Aperta. Епатажну постановку з тріумфом показали цього року не лише в Об'єднаному Королівстві, а й у Нідерландах, Австрії, Італії, Литві. І це не єдиний перформенс, яким Opera Aperta здивувала Європу. В день публікації цього тексту у Гельсінкі відбувається вистава "Колискова для Маріуполя". Прем`єра "...Маріуполя" відбулась за кілька тижнів після повномасштабного вторгнення. 

Між закордонними виступами, в жовтні Opera Aperta запропонувала київській публіці свою нову річ – 5-годинну оперу Genesis. Її показували в порожньому Музеї Ханенків за тиждень до ракетної атаки на Київ, яка пошкодила будівлю музею.

Як митцям Opera Aperta вдається бути такими життєзарадними в час, коли від нескінченних трагедій навколо у багатьох опускаються руки? Чим вони надихаються? Як реагують на їх мистецтво в різних країнах Європи? Про це редакторка відділу Культура на УП.Життя Тетяна Пушнова поспілкувалась з композиторами Романом Григорівим та Іллею Разумейком.

– Останній раз ми бачились з вами обома 7 березня в бомбосховищі Івано-Франківського драмтеатру під час повітряної тривоги. Пам’ятаю, туди набилася сила силенна людей. Актори театру роздавали нам воду, а ви двоє грали "Оду до Радості" на іграшковому піаніно. Як змінилося ваше життя відтоді?

– Ви знаєте, зміни колосальні! Тоді в березні у Франківську ми були у стані шоку і якогось навислого усвідомлення трагедії.

Це переживали не лише ми, а й вся наша команда, всі 20 артистів. Ми зідзвонювалися часто. Але в той час співати, танцювати, виходити на сцену було неможливо представити.

Ми, звісно, себе заставляли репетирувати. Але сконцентруватись на репетиціях могли лише хвилин на 15, а далі… новини, тривоги. Ми робили надзусилля, щоб повернутися до хоч якогось там мистецтва.

Проте у нас сильна команда. І запланований перформанс в Роттердамі – це мала бути оновлена версія "Чорнобильдорфа". Після прем'єри в Мистецькому арсеналі в 2020-му у цієї постановки була пауза. І нам треба було оновити її для Роттердаму, ввести нових акторів. Тож, врешті ми стали до роботи.

– А що вас мотивувало зібрати себе докупи?

– В травні шок від того, що відбувається, здається минув. Багато в чому нам наша п’єса "Чорнобильдорф" допомогла. Бо це була не просто п’єса. Це були експедиції по Україні, багато відеоматеріалу з них, який ми використали в постановці.

Фактично всі відео з "Чорнобильдорфу", які ми знімали – і Чорнобильська зона, і узбережжя навпроти Енергодара, Каховського  моря, і вулиці Кривого Рогу, – все це стало раптом пейзажем війни.

Ми зрозуміли, що робити мистецтво про війну, швидко рефлексувати над трагедією – це проблематично, не наш шлях. Але у нас в руках готова п’єса, яка розповідає про Україну і якою можна говорити про війну.

Тому нам зібратись до купи допоміг матеріал "Чорнобильдорфа". Якщо це була б якась інша опера, не факт, що ми б її грали чи вона б якось нас мотивувала.

Коли ми грали "Чорнобильдорф" в Ротрдамі, було таке трохи моторошне відчуття: ми дивимося на це відео з Енергодаром, ми в контексті, ми пов’язані з цим відео, ми пов’язані з тим, що відбувається! А люди… знаєте, було якесь дуже дивне відчуття – ці люди дивляться на це відео просто як на картинку, як на пейзаж…

Але коли ми закінчили – не було оплесків. Бо це сприймалося як щось зовсім інше, не концертне. Знаєте, це як панахида (вибачте, що я так говорю), щось таке дуже сакральне. Ми навіть хотіли піти зі сцени, щоб оплесків і не було…

У нас є дуже важлива супутня п’єса, яку ми граємо, про яку теж варто сказати – це "Маріуполь". Ми написали її за два дні до війни. А прем’єра її відбулася тоді в Івано-Франківську, 16 березня. Ми грали її в онлайні – невеликий перформанс робили.

Потім уже трошки вдосконалили, добавили голоси і назвали її "Колискова для Маріуполя". І дуже символічно, що саме нею ми завершуємо цей наш "воєнний сезон" – 16 грудня наш виступ з "Колисковою…" в Гельсинкі. Робимо її в копродукції з фінською консерваторією імені Сібеліуса в рамках Global festival.

Ми робимо це не самі – в складі інтернаціональної групи. Це загальна стратегія для цієї п’єси, ми запрошуємо до роботи над нею музикантів з різних країн. В Австрії робили з місцевими авангардними музикантами з групи Andother stage. І тут, у Фінляндії до команди, зокрема, входять й іранські артисти, які так само гостро сприймають все це. Бо в цій постановці показано, що відбувається там, в Маріуполі. "Маріуполь" це для нас теж дуже важлива і терапевтична п’єса.  

– Ви також показали "Чорнобильдорф" в Британії – я читала захопливі відгуки про ваш виступ у місцевих газетах. А як британська публіка вас сприймала?

– Ми були першими українцями, які взяли участь у фестивалі сучасної музики у Хадерсфілді. Це маленьке містечко біля Манчестера, але фестиваль цей дуже відомий і впливовий не лише у Британії. І ми не просто брали участь – ми відкривали цей фестиваль. Дуже відповідальна для нас була справа.

Ви уявіть, як на нас можуть реагувати люди – ми перші українці, які попали на Хадерсфілд і одразу з таким от "Чорнобильдорфом". Для них це таке відкриття! Така інтелігентна публіка там, витончена. Але, як то в нас жаргон: розірвали ми ту публіку!

Директор фестивалю Грехам МакКензі сказав нам, що це було його найкраще відкриття за час його директорства. А керує він фестивалем вже 16 років. Отакий був комплімент.

На наступний день у нас була зустріч з публікою – мала бути дискусія про українську сучасну класичну музику і "Чорнобильдорф". Прийшло багато людей і всі питали нас не про музику, а про те, яка допомога Україні і українським митцям потрібна. Ось так британці нас сприймають і підтримують.

– А як відрізняється сприйняття ваших перформенсів від країни до країни – ви відчуваєте різницю?

– В кожній країні сильно відрізняються. У Фінляндії і Литві нас добре розуміють. А от Австрія й Італія – далека від наших проблем Європа.

Якщо ми кажемо про перформанс у Вільнюсі, то це майже як перформанс у Києві – по розумінню контексту. Якщо ми говоримо про Австрію, то сприйняття інше.

Але ми все рівно спілкуємося з тою частиною австрійців, які підтримують Україну. Це інтелігентна публіка, поціновувачі сучасного музичного театру, вони, напевно, не голосують за проросійські партії чи правих. Це люди, які розуміють, яке зло несе Росія, що таке колоніалізм, імперіалізм.

А трошки від цієї публіки відійти вбік, заглибитись у іншу частину австрійського суспільства, то буває досить сумно.

Хоча для всіх австрійців ця війна далеко, у них немає кордону з Росією, досвід окупації далекий, вони вже забули, як російські танки стояли у 1955 році на віденській Шварценбергплатц. Вона тоді називалась  Сталінплатц.

Читайте також: Німці питали, де межа токсичного впливу Росії: у Штутгарті показали виставу "Мать Горького"

Для Литви або для Фінляндії це абсолютно їхня війна. Вони розуміють, що наші воїни вмирають і за них. Австрійцям це доводиться додатково пояснювати, що це не тільки війна Путіна. Багато європейців не розуміють, в якому катастрофічному стані знаходиться російське суспільство, російський народ, що вони там єдині з Путіним, це не війна якоїсь верхушки, а це природний стан росіян.

Нам постійно доводиться говорити, що це війна не тільки за незалежність нашої країни, що це війна європейська. І хочеться сказати – Wake up, people! Бо часто люди абсолютно далеко, це їх не стосується, вони просто прийшли на концерт, все. Вони вийдуть і забудуть, що вони на концерті бачили цей Маріуполь. І чим далі від кордону з Росією, тим більше таких ситуацій зустрічається.

Лише Британія виключення. Там рівень підтримки інший, порівняно з континентальною Європою. Коли ми гуляли Лондоном, відчули там якусь історичну русофобію (сміються).

– Ви сказали, що публіка ваших перформансів витончена і переважно вже підтримує Україну. А скептики вам зустрічаються?

– Скептики? Нам всюди зустрічаються москалі. Не можна писати в "Українській правді" москалі. Зустрічаються росіяни. Але ми думаємо так, що наше покоління нарешті закінчить цю війну. Ми ідеально знаємо російську мову, ми знаємо їх ментальність, ми всі як агенти – всі українці. І росіяни від нас вже не сховаються!

– Окрім тріумфальних гастролей Європою, ви за цей воєнний сезон встигли поставити зовсім нову річ в Києві. Це була 5-годинна опера Genesis в музеї Ханенків. Я знаю вашу любов до прекрасних приміщень – ви робили постановки в Мистецькому арсеналі, в Національній бібліотеці імені Вернадського. Тепер садиба подружжя Ханенків в столичному середмісті. Як ви там опинились?

– Насправді досить випадково. Ми вже говорили на початку, в якому стані оніміння від шоку ми перебували цієї весни. Тоді ми вирішили, що цього року не робимо нову оперу, як на звичайний театральний сезон. Нехай будуть гастролі поки і підтримування колективу – все.

Та якось наша хореографиня, Христина Слободянюк, написала, що зараз вільний музей Ханенків і в неї є ідея щось зробити. Ми були іще в депресивному стані, сказали – о, Христино, давай краще ти станцюєш соло і ми тобі зіграємо Баха. Буде соло під Баха 10 хвилин, супер.

Але в результаті ми потрапили в це приміщення і це надзвичайні враження, канєшно: музей, де нічого немає, музей військового часу. І за місяць 10-хвилинне соло Баха перетворилося на 5-годинну оперу. Але все-одно залишилось танцювальне соло Баха – у виконанні Христини та віолончеліста Золтана Алмаші.

Genesis в музеї Ханенко ми грали три рази – два для публіки десь на 200 глядачів і один раз типу прес-показ зробили десь на 100 людей.

– Ваші вистави відбулись в Музеї Ханенків ще з цілими вікнами, буквально за лічені дні до масованої атаки Києва у жовтні.

– Так. Всі наші глядачі в музеї – це були люди, яким мистецтво дуже-дуже потрібно. І ми от нарешті почали відновлюватись – і на тобі, і знову така трагедія…

Але тоді на Genesis люди були в захваті. Це нетривіальна опера, це, напевно, перша наша опера, де ми майже зруйнували кордони між глядачами і виконавцями. І саме головне, що в кожного з аудиторії, в кожного окремого реципієнта була своя окрема вистава. Ти ходиш, куди хочеш, у різних кімнатах відбуваються різні речі, іноді сходилися, іноді розходилися – кожен робив свою виставу. І це було так всім потрібно!

– Так, це дуже потрібно – навіть таким, як я, хто далеко: потрібно просто знати, що такі речі відбуваються в українському мистецтві попри всі трагедії. Будете повторювати Genesis у Ханенках?

– Над оперою Genesis працюємо далі…

Але те, що ми робимо в Україні, потрібно не тільки Україні. Адже всі європейські музеї зараз переживають кризу, вони шукають нових відповідей на питання "Чим є музей?".

– Будете ставити Genesis в європейському музеї?

– Ми думаємо про це, розглядаємо Відень та Роттердам. Але може і не обов’язково в музейному просторі. Бо опера Genesis зроблена в музеї Ханенків, це особливий музей-маєток. Переговорів ще конкретних не ведемо, але рухаємся в цьому напрямку.

Насправді в нас є бажання зіграти ще раз оновлений Genesis навесні в музеї Ханенків. Подивимося, як складеться, але поки що Genesis робиться.

– Отже, ви завершуєте цей сезон у Фінляндії. Розкажіть, будь ласка, детальніше про "Колискову для Маріуполя" в Гельсінкі.

– По-перше, є стрімінг і українці по всьому світу можуть це побачити.

Робимо це в Гельсінкі М’юзік Центр і з міжнародною групою: разом з митцями з Колумбії, Пакистану, Ірану, Іспанії, Палестини, Фінляндії, Данія, і ми. І це не лише інтернаціональний мікс, а й мікс різних народних інструментів – є цимбали і бандура українська, і фінське кантеле, перський сантур, колумбійська арфа.

В Гельсінкі при академії консерваторії є департамент практичної етномузикології. У них є там дослідження, матеріали, інструменти з Нової Зеландії, з Перу, з Китаю – звідки хочеш – і нічого немає взагалі про Україну.

І це також наша проблема, проблема наших консерваторій (одна з яких досить носить ім’я Чайковського!), які неспроможні інституційно говорити на такому рівні.

Про нас закордоном нічого ж не знають. Реально! От у нас є елементарно – бандура, на якій ми граємо. І для всіх цих закордонних музикантів – непересічних людей, які цікавляться музикою різних народів – це абсолютно невідома річ. Це я і про Фінляндію зараз, і про Австрію. Вони знають, що таке гуджен, що таке сантур. Вони знають, що волинка – це Шотландія, сітар – це Індія. Бандура для нас це таке щось елементарне, мейнстрім, а вони цього не знають!

– Як у вас все в Opera Aperta влаштовано? Як вам вдалось так багато зробити?

– А так у нас є наша крута команда унікальних артистів, а також  продюсерка Оля Дятел і універсальний помічник режисера Володимир Бурковець. Вони опікуються нашою логістикою, менеджментом, залучають грантове фінансування, фестивальні кошти.

– В Україну коли повертаєтеся? Які у вас наступні плани?

Ми параллельно у Відні навчаємось зараз, Ілля – на докторській програмі, Рома – на післядипломній. Але основний план на наступні місяці – це Genesis. Ми будемо в Ханенках працювати далі. БоGenesis – це така безкінечна опера, яку можна писати 10 років. Це якраз і є "opera aperta", до речі.

Тож, побачимось у травні – дай  Бог, на перемогу зіграємо.

Розмову підготувала Тетяна Пушнова, редакторка розділу "Культура" на УП.Життя.