Золотий пил пам'яті. Літературні роковини вбитого росіянами письменника Володимира Вакуленка

23 березня дитячі письменники Сашко Дерманський, Мар’яна Савка і Катерина Міхаліцина на запрошення засновниці Ньюйоркського літературного фестивалю на Донеччині Вікторії Амеліної вирушили до дітей Капитолівки – села на деокупованій Ізюмщині, де народився і жив останні роки письменник, активіст і небайдужий громадянин Володимир Вакуленко-К. Капитолівський. Убитий двома пострілами з пістолета "Макарова" кимось із російських окупантів і похований в одній із могил того самого лиховісного соснового лісу під номером 319.

Восени, після деокупації Ізюмщини, Вікторія, котра, окрім іншого, документує воєнні злочини Росії у складі правозахисної громадської організації "Truth Hounds" навідалася до батька Володимира, Володимира Вакуленка старшого, і віднайшла у його саду закопаний щоденник, який зараз перебуває на зберіганні у Харківському літературному музеї.

23 березня 2022 року Володимир все ще був зі своїми рідними, бачився з мамою, бавився з сином. А вже наступного дня його забрали з батькового дому, не давши змоги навіть попрощатися. Тож саме 23-го, на думку Вікторії, і варто було влаштувати день пам’яті Володимира. І пошанувати його в той спосіб, який порадував би його і став певним продовженням Ньоюйоркського літфесту та його справи: подарувати дітям Капитолівки книжки, час і увагу – острівок радості в часі війни. На прохання УП.Життя Катерина Міхаліцина написала репортаж з цієї поїздки.

Дорогою до Володіної Капитолівки

Повітря прозоре і прохолодне. Пахне домашніми пиріжками, спеченими спеціально для цієї нагоди – з сиром, яблуками та капустою – однією із харківських господинь. На подвір’ї Свято-Дмитрівського храму в Харкові стоїть білий бусик, яким опікується невгамовна пані Ольга Різниченко.

Його багажник ущерть заставлений коробками з подарунками для дітей та гуманітарною допомогою для мешканців Капитолівки і не тільки – громадський центр "Доброчинець", до якого належить пані Ольга, опікується багатьма селами і спільнотами на Харківщині. Ще там – книжки, зібрані й передані для капитолівсьої бібліотеки Українським ПЕН, "Видавництвом Старого Лева" та львівською бібліотекою імені Романа Іваничука.

Новітня гра в складанку – запакуй максимум в дуже обмежений простір – завершилась, і пані Ольга веде нас лабіринтами храму отримати благословення від владики Ігоря Ісіченка. Кроки біжать і думки біжать – мусимо виїхати вчасно, щоб усе встигнути. Вислуховуємо напутнє слово владики, і рушаємо в дорогу.

Сонце піднімається вище. День остаточно розвеснюється. Хлопці-вояки на блокпостах мало що запитують, часом усміхаються на пані Олине: "Волонтери, письменників веземо до дітей у Капитолівку, перепустки на всіх є".

Славік, котрий за кермом буса, домовляється із навігатором про щось своє, водійське.

Минаємо Ізюм. "Ось вона, Володіна клумба", – зауважує Вікторія Амеліна, щойно ми завертаємо в Капитолівку. Володіна – себто та, яку він почав опорядковувати, щоб в’їзд до рідного села радував око. У самої ж Вікторії була думка доробити почате, досадити щось у часі цього приїзду. Але – зась. Узбіччя тут, як і по всій Харківщині досі небезпечні, бозна, на що можна наступити. Забагато різноформатних російських "подарунків" у нашій землі, забагато повідомлень про те, хто і де підірвався, замало саперів...

Сільрада Капитолівки. Фото Катерини Міхаліциної

Зупиняємося біля сільради. Гуртом вивантажуємо коробки з гуманітарною допомогою. Знайомимося з Юлею – на-всі-руки-бібліотекаркою (бо вона справді сама там, і приймає книжки, і видає, і будівлею опікується, і гостей зустрічає, раптом що). І треба сказати, що руки – як і серце – у неї золоті. Юля підсідає до нас в авто. Показує дорогу. Просить їхати лише по вкочених слідах, щоб напевно й без зайвих ризиків. Під колесами бусика пісок. Осторонь де-не-де валяється сміття. І – один невеликий вогнегасник.

"А туди взагалі й близько не підходьте", – просить Юля, махнувши рукою в бік вогнегасника, поки ми поволі вивантажуємося. – "Там міна. Або щось таке, точно небезпечне". Ось так, посеред подвір’я, між приміщенням школи, садочка і дитячим майданчиком. А на посіченій осколками стіні поруч зеленими літерами виведено "россия"...

Фото Катерини Міхаліциної

Читайте також: Першу виставку присвятили закатованому письменнику Вакуленку – Харківський літературний музей повернувся додому

В бібліотеці з дітьми та Володіними книжками

В бібліотеці тихо та затишно. На столі, просто в потоці сонячного світла, лежать Володині книжки: "Татусева книга", "Три засніжені історії", "Лелечині ключі" – дитячі вірші звичайним шрифтом і Брайлем (він дуже уболівав про доступність книг і читання для всіх, без огляду на особливості організму), дорослі поетичні збірки "УБД-реінкарнація" та "Святославова сварґа", прозова "Інфаркт для гурманів" і укладений ним альманах "Ізюмська гора" з текстами молодих авторів Ізюмщини (розвивати місцеву спільноту, рухати її вперед хоч якось, хоч трішечки також було для нього дуже важливо, от лишень спільнота до того руху не особливо надавалася).

Поволі збираються діти. Вихапують подарунки в пані Ольги при вході. Займають місця подалі від дошки – хтозна, що ці дорослі зараз із них хотітимуть. Але дорослі виявляються доволі чемними.

Книги Володимира Вакуленка. Фото Катерини Міхаліциної

Розставляємо на сусідньому столику ті, з якими приїхали: Вікторіїні, Мар’янині, Сашкові й мої книжки ловлять свою порцію сонця. Ми домовляємося хто за ким читає – смішна письменницька практика, майже як у школі. Мені, наприклад, малювати з дітьми, тож і читатиму я "на закуску", себто останньою. Іду розкладати свої знаряддя праці – пензлики, воскові олівців, фарби тощо – на столі під сусідньою стіною.

Вікторія Амеліна та Мар'яна Савка. Фото Катерини Міхіліциної

Спершу Юля каже, хто ми і чому тут зібралися, коротко згадує про Володю, передає слово Вікторії. Вона теж не багатослівна. Представляє Аманду, американську розслідувачку і журналістку, яку в селі і так знають: вона вже деякий час знімає тут документалку про Володю. Запитує дозволу на зйомку. Розповідає про те, як класно ходити в бібліотеку й читати книжки, і що Володя теж це дуже любив – книжки й бібліотеки. І дітей, зокрема свого сина Вітальку, задля якого, власне, й почав писати дитяче. Бо книжки – це про вміння бачити й відчувати, створювати яскравий світ, у якому все-все можливо.

Наприклад, можливий слон у Капитолівці, ага, той, який вирощував квіти у Володиному віршику "Квітковий майстер" – це вже у розмову вступає Мар’яна Савка. Зачитує цей самий вірш, а потім знайомить дітей зі своєю "Казкою про старого Лева", в якій, до речі, теж не обійшлося без слона. Діти включаються, допомагають рятувати застряглого нещасливця.

Слоняча тема розганяється. Сашко Дерманський зачитує свій вірш про "Жону слона", в якому досить всього і про слонів і про те, як важливо любити й приймати себе. Діти, більші й менші, хихочуть.

А тоді всі ми починаємо вивчати хто такі принцеси і як їх правильно їсти, якщо ти – цілком собі сучасний дракон з Сашкової книжки про "Маляку – принцесу Драконії". І врешті вирішуємо всі гуртом, що і слонам, і драконам аж ніяк не обійтися без чарівного саду (це вже моя парафія, з моїх "Хто росте у ..."), який тут же починаємо вирощувати: забавляємося у руханку, коли треба від зернятка дорости до великого дерева, і повернутися зернятком знов у землю.

Ми з дітьми ростемо. Сашко працює дощиком, Мар’яна – сонячним промінням, бо куди ж без нього. Вікторія – вітерець, що здмухує пелюстки на квітах, з яких от-от мають постати яблука.

Раптом – гугух! Доволі близько й потужно. На мить усі завмираємо. Потім вдаємо, що то був грім (майже вгадали: то наше недремне ППО, кажуть, саме збило чергове російське щось), обсипаємося стиглими яблуками на підлогу, викочуємося зернятками і засинаємо, щоб пережити зиму.

Діти втомлені, але, здається, щасливі. І ті з батьків, хто прийшов із ними за компанію, теж. Хтось із них говорить, що ніколи не думав, що в бібліотеці може бути так весело. І що письменники можуть бути такі по-хорошому несерйозні. І що Володю, виявляється, знало й шанувало стільки людей, що він не просто собі місцевий вар’ят...

Домальовуємо з дітьми слонів. Крилатих, смугастих, у блискітках. Кого, зрештою, іще можна було зображати після всієї цієї слонячої феєрії? Стаємо до спільної знімки. Плескаємо всім і одне одному – ну бо ми таки молодці. Діти мчать до пані Ольги по ті самі смачнючі пиріжки. А ми тим часом прибираємо і переформатовуємо простір – потрохи готуємо його для поминального обіду.

Капитолівка. Фото Катерини Міхаліциної

Щоб потрапити в туалет, який тут лише на вулиці, доводиться перетнути весь піщаний двір. Іду, ступаючи слід у слід того, хто ішов тут першим – як колись у дитинстві, коли річку тільки-но прихоплював перший тонкий лід. Двоє дівчат гойдаються на тренажерах. Чую, як одна з них каже, що хотіла би почитати книжку про Маляку, але їй вже тринадцять і брати таке дитяче чтиво якось уже і соромно. На що інша пропонує взяти ще щось одне, нудне й доросле, прикрити цим Маляку і так винести. А потім дати і їй почитати – за те, що підкинула таку ідею. Мимоволі ловлю на собі їхні зневажливі погляди: доросла тітка обережно, як чапля, чалапає по піску, а вони тут живуть, і бігають, і нічого.

Читайте також: "Це моя земля": історія викрадення та пошуків письменника Володимира Вакуленка

Вертаюся в залу бібліотеки. На мить зупиняюся. Пилинки танцюють у розлогому промені – золоті сліди дитяток-слоненят, які щойно тут товклися. Ірина Новіцька, поетка й мама Віталіка, сидить із ним поруч і тихенько чи то читає книжку, чи то розповідає щось. Пані Олена, мама Володі, вказує, куди поставити ту чи іншу страву. В обіймах пані Каті парує макітра з домашніми варениками. Юля жваво обговорює щось із паном Василем, чоловіком Олени. Володин тато ламаною англійською жартує про щось із Амандою.

Теплі людські руки стикаються між собою понад столом, розставляючи пластиковий посуд, викладаючи в миски домашні мариновані гриби й огірочки. Бо земля тут багата, каже хтось, і гриби в лісі такі ростуть, що гого. І овочі-зелень ніколи не підводили. І риба смажена онде – то сом з тутешньої ріки. І було б добре на рибалку якось, і в ліс, по гриби, хто таке любить...

Пилинки танцюють. За цим простим, майже родинним ритуалом стоїть Володина смерть. За цими щирими запросинами висить, наче жирна трикрапка, не зараз, не цього року, звісно, коли розмінують...

Пам’ять така ж тонка і невловна, як ті пилинки, що танцюють, як сліди дитячих ніг на піску, загидженому мінами чужої держави, присміченому недосконалостями власної, об які ті ноги-ноженята хоч не хоч, а спіткнуться, як відзвук щасливого сміху. Сміх затихне. Ніжки, зрештою, виростуть. Книжки – ті, які ми привезли, або й будь-які взагалі – можна закинути в коробки із написом "сомнітельная література" як це було в Херсоні, можна назвати екстремістськими і зарити в землю (як то роблять у Білорусі) або просто спалити – а таких прикладів після 24 лютого 2022-го хоч греблю гати. Їхніх авторів теж легко позбутися, спробувати прибрати зі шляху чи то через забуття, чи то нагло й безпосередньо – кулями з пістолету "Макарова", як це сталося із Володею. Але штука в тому, що за книжкою, зокрема дитячою, за потребою говорити з дітьми через вірші й забавлянки стоїть дещо більше – зусилля бути і змінювати. І саме про це був той капитолівський день.

Володимир Вакуленко за авторським читанням

Катерина Міхаліцина спеціально для УП.Життя.