"Книжка, яку я ніколи не хотів би написати": Олександр Михед видав хроніки болю і надії

"Позивний для Йова. Хроніки вторгнення" – спроба Олександра Михеда, письменника, який жив у Гостомелі до 24 лютого, розповісти світу про 13 місяців війни крізь призму коротких особистих свідчень, історій близьких людей і свою власну трагедію війни. 

Книжка з’явиться в книгарнях лише сьогодні, але книжкова оглядачка УП.Життя Олена Лисенко вже прочитала її і розповідає, чому це особисте свідчення про злочини Росії стане важливим надбанням домашньої бібліотеки.

Читайте УП.Культура у Telegram

Це вже друга книжка Михеда з початку повномасштабного вторгнення. Але якщо в першій він запаковує свій біль в (майже) дитячу казку "Котик, півник, шафка", то в "Позивному..." він дає йому вихід без прикрас. Бо вірить: "якщо люди можуть формулювати свої переживання, цей біль не мовчить і він відрефлексований".

Біль від втрати свого будинку в Гостомелі, 3 тижні окупації в Бучі батьків, смерті друзів, про які він розповідає іноземним журналістам і перші 100 днів у війську зібрані під однією обкладинкою. На ній розбите вікно у квартирі батьків і вид на колись прекрасну Бучу. На сторінках цієї книжки Буча залишається кривавою раною. 

Ілюстрації до "Позивного..." створив Мітя Фєнічкін, основою для них стали скріншоти новин, які робив Михед упродовж 13 місяців під початку повномасштабної війни. 

А щодо рефлексії, то книжка ця, скоріше, лише перший крок до неї. В ній Михед обирає на позір простий, репортажний стиль оповіді, де фіксує крок за кроком такі свої і, водночас, такі знайомі багатьом українцям травми. Він детально описує, як вони з дружиною готувалися до можливого наступу, як згодом виїхали у Чернівці, як на деякий час знайшли там притулок, як дізналися, що дому більше немає, як приїхали на руїни того, що плекали роками…

Є книжки для пізнання, а є і для впізнавання.

Твір Михеда – саме другий варіант. В ній читач знайде багато знайомого, нагадає собі досвід і життєві висновки, які пережив і сам. 

"Позивний для Йова" наче збирає найгустіше. Це книжка жирних і незарозумілих висновків: "Хай би як українці чубилися між собою, перед обличчям ворога – ми разом". 

Ця книжка не лише про особистий біль. Михед в ній міркує над колективною історією втрат і розірваностей. І фіксує те, що іще раз увиразнила війна: "Українська історія – це історія постійного знесення налаштувань. Ми рідко щось отримуємо в спадщину. Рідко коли підтримується зв’язок між поколіннями, поколіннями митців. Митців страчених, розстріляних, репресованих. Щоразу ми все починаємо спочатку". Ця війна додала до списку втрат Курбас-Куліш-Хвильовий-Стус, зокрема, і Вакуленка. 

Читайте також: "Ми запропонували війні себе самі": солдатка Ярина Чорногуз видала збірку поезій прямо з передової

Тож, як не складно здогадатись, Багатостраждальний Йов з назви цієї книжки – це алюзія на Україну. І книжка ця не лише про страждання, а про те, що вони нарешті колись та й закінчаться, попри весь скепсис спостерігачів. А стражденні будуть винагороджені щасливим життям. Та для початку треба обрати Йову позивний: "Думаю – якби сучасний Йов потрапив до війська, йому б точно довелося обирати собі позивний. Який би він був?" 

Йов не втрачає своєї віри в Господа, а у що не мають втрачати віру українці? Михед пропонує свою відповідь - в перемогу: "Зло перетнуло ту лінію, за якою добро починає перемагати".

Цей літопис болю та надії буде корисний не лише українцям - нагадати собі чи розповісти своїм дітям, що ми всі переживаємо зараз. "Позивний..." розрахований і на закордонного читача. Перекласти ці тексти буде не складно, а людям, що не стикались із досвідом війни, буде цікаво роздивитись, якою може бути війна постінформаційного суспільства. 

Читайте також: "Ми в ЗСУ вірили більше, ніж в Бога": Ukraïner видає збірку репортажів з деокупованих територій