Повернення Донеччини, якої ми не знали: виставка Анатолія Лимарєва "Сонцесхід"
Роздумуючи про українське мистецтво радянської доби, ми найперше згадуємо жорсткі ідеологічні рамки. Партія потребувала плакатних героїв, яких змальовували митці, а інакше ризикували залишитися без засобів до існування.
На іншому полюсі уявлень про радянське мистецтво, яке ми споглядаємо ретроспективно, перебувають ідейні борці, дисиденти, яких радянська машина часто намагалася зламати. У такім погляді на українську історію XX століття ми залишаємо без уваги тих майстрів, які не стали публічними опонентами режиму, однак проявляли особисту незгоду з репресивною лінією і власне мистецьке бачення.
Таким був Анатолій Лимарєв. Затиснутий системою, що намагалася упокорити образотворчість, художник віднайшов простір для втілення нових сенсів, не затьмарених ідеологічною потребою.
Виставка "Сонцесхід", що донедавна експонувалася в Національному художньому музеї України та передчасно закрилася через російський обстріл середмістя Києва і пошкодження історичної будівлі музею, представляла, серед іншого, картину "Чистять сливи" Анатолія Лимарєва (1929-1985). До початку повномасштабного вторгнення робота демонструвалася в постійній експозиції музею та є частиною фондового зібрання музею.
На полотні – образ по-справжньому знайомий, здатний навіяти тепле відчуття: літо, село, дитинство. З-поміж картин Лимарєва саме цю роботу виокремлював його однокласник і колега, київський митець Олег Животков. "Є художники, яких здалеку видно", – відгукувався той у 2019 році про роботи Анатолія Лимарєва. "Вона ["Чистять сливи"] пробиває все".
Картина "Чистять сливи" написана автором у 1985 році. Одразу впадає в око те, як саме митець відобразив світло на картині. Сонце, хоча й відсутнє на полотні безпосередньо, наповнює його своїми променями і докорінно змінює відчуття простору. Світіння оживлює його, наповнює відчуттям тепла. Увагу привертає особливість персонажок картини – жінок, що чистять сливи. Їх обличчя позбавлені чіткості. Це зосереджує нашу увагу на відчутті дії та моменту.
Примітно, що такі ж особливості прослідковуються в численних роботах митця того ж періоду творчості – "київського". Багато з них, із акцентом на сільських пейзажних і побутових мотивах, Анатолій Лимарєв писав на рідній Донеччині, куди повертався щоліта. Слід подивитися на інші твори митця того періоду, щоби зрозуміти: сонце й світло у них є окремим персонажем, цільним образом. Ба більше, оповідь, яку вибудовує Лимарєв із тих робіт, майже ніколи не стикається з канонічним для радянської доби наративом про урбаністичну й маскулінну Донеччину та Луганщину, що тоді отримали політизований топонім "Донбас". Регіон традиційно зображався індустріальним, "стаханівським" – так формувався радянський цивілізаційний проєкт "вітрини", що її мали споглядати інші регіони Союзу й України зокрема (з Олени Стяжкіної – прим. ред.).
Чим же є традиційна домашня праця та її місце в радянській пропаганді? Історикиня Тріша Старкс, досліджуючи поширення революційної ідеології через сферу охорони здоров'я та гігієни, з окремим акцентом на сім'ї, констатує прагнення партії встановити контроль над побутом через безпрецедентне вторгнення в особистий простір громадян. У тім впливі, заснованім на розмитті меж приватного й публічного, уявлення про хатню роботу було поширене та надовго установлене як таке, що не має великого значення і є найнижчою формою праці.
Радянська жінка, на яку покладалося утримання побуту, зіткнулася з потрійним тягарем: потрібно бути не лише робітницею, але й матір'ю для власних дітей, а також і для "всього суспільства", себто лишатися політично й громадсько активною. Відтак радянська держава, попри початкові обіцянки, не звільнила жінок від хатньої роботи, а ускладнила їхній побут ще більше. Крім того, публічний образ жінки-селянки набув нового акценту, часто асоційованого з брудом та забобонами, як протиставлення прогресу й здоров'ю.
У такім просторі, очевидно, складно уявити зображення жінок, зокрема селянок, такими, як на "Чистять сливи" Анатолія Лимарєва. Картина не уславлює робітничий ентузіазм і прогрес, не демонструє глуму та зневаги до побутової праці. Полотно натомість підкреслює той пласт життя, який офіційна радянська репрезентація ігнорувала: домашність, сезонність, повільність, – і це особливо стосується Донеччини. Жіноча присутність у сюжеті картини, не обтяжена ідеологічними радянськими ярликами, сприяє втечі від індустріального канону регіону. Утім, як стверджує кураторка виставки "Сонцесхід" Олена Грозовська, тут помітний пошук Лимарєвим нових сенсів і більшого, аніж затребуваного лінією партії в образах.
Художник Віталій Призант – учень Лимарєва – підкреслював, що його вчитель у картинах намагався передати не враження, а відчуття реальності. Це вимагало кропіткої праці й уваги до кожного мазка. Лимарєв, зі слів колег, називав це "гасінням пожежі", яке обов'язково мало б виникати під час роботи над кожним твором.
Розуміння такого підходу митця (імовірно, складової його сенсових пошуків) допомагає зосередитися на образах і поглянути у відчуття глядача. Осяяні сонцем герої, включені в сюжет картин, зокрема й "Чистять сливи", набувають деякої позачасовості й стану універсалій, здатних відобразити глибину та переосмислити поняття праці, життя або й інших чуттів. Відтак численні роботи художника, як здається, випадають із офіційної радянської реальності, витворюючи певний новий фантазійний світ.
Описувані роботи Лимарєва часто зосереджені саме в цьому світі. Така капсуляція художника склалася у відповідь на дискомфорт від обмежень, витворюваних запитом комуністичної ідеології. Анатолій Лимарєв жадав творчої свободи, кар'єрних досягнень і визнання, однак йому, зі слів Ольги Петрової відзначеного людиною з делікатною нервовою організацією, доводилося стикатися зі значним тиском з боку системи. Віталій Призант відзначав обмежене надання Лимарєву замовлень з боку Спілки художників (тоді – Спілки радянських художників України), що визначало фінансову скруту митця. Такий стан — жевріння творця на маргінесі – зумовив особисту травму Анатолія Лимарєва. Особливим прагненням художника, згідно з Оленою Грозовською, було отримати дозвіл на проведення персональної виставки хоча б до свого 50-річчя, але цього не дали зробити. Єдиною прижиттєвою публікацією, яка стосувалася творчості митця, була стаття Ольги Петрової "Анатолий Лимарев", що вийшла в альманаху "Советская живопись" за рік до смерті художника.
Прагнучи професійного визнання, Лимарєв був би вимушений увідповіднитися запиту системи, що означало б відкинути власний мистецький порив. Це радше скидалося б на кар'єрні ігри і вилилося в особисту трагедію художника. Адаптація все ж була необхідна хоча б тому, щоби просто продовжити займатися мистецтвом: не будучи членом Спілки радянських художників, неможливо було отримати майстерню, замовлення або ж офіційно купити фарби. Лимарєв, зі слів Олени Грозовської, намагався вдатися до "колгоспного" жанру, що його вимагала від "гвинтиків системи" радянська ідеологія, і надавав відповідні роботи до розгляду художніх рад. А все ж митець часто стикався із зауваженнями через невідповідність "канону", що поглиблювало внутрішню кризу художника. Роботи митця відзначалися чуттєвим наповненням власного "я", унікальним поривом. І зрештою, у творчості Анатолія Лимарєва не склалося соціальної мімікрії, що визначалося особистими якостями художника і його баченням власної творчості й свободи.
Життя й творчість Анатолія Лимарєва демонструють ту складність, з якою змушені були стикатися українці в радянську добу. Система, спрямована на впокорення задля міфічного конструювання "нової людини", вдавалася до тиску, ламала, вбивала. Постать Лимарєва є сьогодні малознаною, коли йдеться про широкий загал. Користуючись форматом "проб", що я тут практикую, я б у зв'язку із цим непам'яттям висловив жаль хоча б тому, що ми, оминаючи не тільки Анатолія Лимарєва, але й численних його колег, коли йдеться про осягнення українського мистецтва XX століття, втрачаємо значний пласт самоосмислення в добу потрясінь і диктатури. Бажаючи віднаходити себе сьогодні, ми потребуємо стикнутися віч-на-віч із нашим минулим та осмислити його якнайширше. І це, я сподіваюся, чекає на нас.
Текст підготовлено у співпраці з Центром "Лабораторія досліджень пам'яті та публічної історії" Київської школи економіки. У межах практики студенти та студентки магістерської програми "Дослідження пам'яті та публічна історія" аналізували виставку Анатолія Лимарєва "Сонцесхід" в Національному художньому музеї України як кейс-стаді для дослідження взаємозв'язків мистецтва, історії, пам'яті та способів репрезентації регіону.