"Курбас, Бойчук, Розстріляне відродження? - Ні, не чули". Роздуми після зустрічі з групою підлітків
Нещодавно у мене, як в авторки книжки про художницю Олександру Екстер, в одній з бібліотек Троєщини (спальний район столиці) відбулася зустріч зі старшокласниками. Зустріч, яка і шокує, і тверезить. Яка ставить багато питань до шкільної програми, вчителів та до нас – батьків.
На відміну від багатьох інших бібліотек, які я бачила і в яких працювала, Центральна районна бібліотека імені Павла Загребельного на Троєщині вражає новим ремонтом без радянського флеру. На полицях — книжкові новинки для дорослих та дітей, є ігрові зони для малюків та навіть художня галерея, в якій проходять виставки.
Графік організованих лекцій теж вражає. Лише протягом останнього тижня відбулися зустрічі з радницею Валерія Залужного й авторкою книги "Залізний генерал. Уроки людяності" Людмилою Долгоновською, а також з письменницею Наталією Дзюбенко-Мейс, її чоловік – американський історик Джеймс Мейс, ініціатор щорічної акції "Запали свічку" в знак пам'яті за померлими від Голодомору.
Мене запросили провести лекцію для дев’ятикласників про художницю Олександру Екстер, якій присвячена моя книга.
"Перш ніж ми почнемо, скажіть, чи знаєте ви, хто така Олександра Екстер?", – одразу питаю.
Залою проноситься легкий смішок. Очевидно, це ім’я нікому ні про що не говорить. Але з третього ряду хтось вигукує, можливо, жартома:
"Письменниця?".
Я б, напевно, не очікувала правильної відповіді від інших дев’ятикласників. Хоча за програмою, вони мали б уже пройти модернізм, і дивно було б не розглянути у цьому контексті постать Олександри Екстер — художниці зі світовим ім’ям, яка прожила близько 35 років в Києві, мала майстерню, через яку пройшло багато митців, серед них зіркові сценографи українського театру Вадим Меллер та Анатоль Петрицький, володар шести статуеток "Тоні" Борис Аронсон.
Проте лекцію про Олександру Екстер я проводжу учням київської школи, розташованої на вулиці імені художниці. Раніше вона називалася на честь російської поетеси Марини Цвєтаєвої, два роки тому вулицю перейменували. За цей час ніхто з аудиторії не встиг прогуглити нове ім’я. Можу припустити, що не було і роз’яснювальної роботи в самій школі. Але списую це на виклики часу, яких вистачає у воєнний час і вчителям, і керівництву школи. Тож починаю свою лекцію, обережно намацуючи загальну обізнаність своїх слухачів.
Спочатку пропоную зробити стрибок у часі та уявити Київ 1884 року, коли Олександра Екстер опиняється в Києві. Даю загальний контекст того періоду, окреслюю межі міста і пропоную поглянути на кілька старих фотографій та вгадати, які будівлі на них зображені. Першим показую кадр з видом на сучасну Європейську площу, над якою домінують золоті бані Софії Київської, костелу Святого Олександра та Михайлівського Золотоверхого собору, знищеного в 1937 році совєтами. Пейзаж ніхто не впізнає, але я б і сама могла не впізнати до того, як почала вивчати історію професійно. Поділ ідентифікувати легше за зображеним на фото Андріївським Собором.
"А це, — показую фото з садом та ставком, — сучасна площа Івана Франка. Знаєте, де це? — у відповідь голови мотають заперечно, тож підказую, — це там, де стоїть театр Франка".
Але підказка не полегшила ідентифікацію. Здається, ніхто не знає, де знаходиться будівля театру, про вистави якого сьогодні пишуть світові медіа, а квитки розкуповують за п’ять хвилин.
"Добре, тоді погляньте на це фото, — показую останній заготовлений для презентації кадр. — Цю будівлю ви всі точно знаєте".
Тут уже рясніше з відповідями. Хтось робить припущення: "Університет Шевченка?", "Якийсь театр?" — гіпотеза з третього ряду. "Або музей?" — лунає навздогін. На старому фото була зображена впізнавана навіть у чорно-білих кольорах будівля Національного художнього музею України. Мабуть, ніхто туди не ходив ні з батьками, ні організовано класом. Хоча, вивчаючи модернізм, було б дуже доречно сходити на виставку "В епіцентрі бурі. Модернізм в Україні, 1900-1930-ті", яка проходила саме цієї зими. Якщо ви подорожуєте за кордоном та буваєте у музеях, напевно наштовхувалися на вервечки зі школярів, або навіть дошкільнят, як я у лютому в Луврі, які ходять експозиційними залами та розглядають з вчителем роботи іменитих майстрів.
Здивована, але водночас втішена, адже нашу зустріч врешті ж організували з цим класом, я продовжую лекцію про життя й творчість Олександри Екстер, паралельно уже спрощуючи підготовлений матеріал, але намагаючись називати багато гучних імен не тільки з історії українського мистецтва, а й світового, пов’язаних з художницею. Серед усіх, кого згадую, діти безпомилково впізнають лише двох митців — Пабло Пікассо та Казимира Малевича. Не знаю, чи обізнані вони щодо всього творчого спадку останнього, але хором кажуть, що знають про "Чорний квадрат".
Оскільки часу мало, останню третину більше розповідаю, без зайвих запитань та інтерактиву, щоб встигнути дати більше інформації та показати знакові роботи Екстер. Завершую лекцію розповідаючи про останні роки життя художниці в еміграції у Франції, куди вона збігла від радянського режиму, проводячи паралель з її колегами, які залишилися в Україні. Про того ж Малевича, про Леся Курбаса, Михайла Бойчука. Коли згадую, що двох останніх разом з багатьма іншими українськими митцями розстріляли НКВС, бачу по поглядах, що ця інформація нова. Питаю:
"Ви знаєте, хто такий Лесь Курбас?".
У відповідь тиша.
"А Михайло Бойчук?".
Хтось наважується із заднього ряду за всіх сказати тихо "ні".
"Ви знаєте, що таке Розстріляне Відродження?".
Знову тиша.
"Я як не зайду, ви постійно говорите з вчителем мистецтва про Розстріляне Відродження", — втручається вчителька, яка супроводжує клас.
У відповідь одна з дев’ятикласниць обурено каже, що на уроках мистецтва вони переказують параграфи, а вчитель "такий-то" мабуть, не читає нових досліджень та каже їм, що Казимир Малевич російський художник…
Я не знаю, як саме проходять уроки з історії мистецтв у цьому конкретному класі чи в іншому. Але коли мова йде не про завчений текст з параграфа, а найпростішу бесіду, без аналізу й глибоких рефлексій, учні не оперували базовими знаннями, які мають бути в їхніх головах уже сьогодні. Те, що сталося 100 років тому з Лесем Курбасом, Михайлом Бойчуком, Миколою Кулішем та багатьма-багатьма іншими українськими митцями, продовжується сьогодні. Чи знають учні про закатованого письменника Володимира Вакуленка, вбитого поета Максима Кривцова чи актора Павла Лі? Чи розуміють вони, за які цінності вони загинули, чому Росія розв’язала цю війну, за що саме ми боремося? І як події сторічної давнини повʼязані із сьогоднішніми?
Усі ці запитання я ставлю собі, і також вам. Незнання — це не відповідальність одного вчителя чи школи, це система, в якій багато гравців: починаючи від релевантної програми та її наповнення, безперечно, самих викладачів, як головних провідників інформації, медіа, які мають створювати більше контенту для школярів та студентів, а також батьків, які або включені у різносторонній розвиток та освіту своїх дітей або ні.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
