Не забути тих, хто боровся і бореться за нас. Учасники акції "Порожні стільці" у Києві про культуру пам'яті

Щорічно 15 листопада на Софійській площі в Києві відбувається правозахисна акція "Порожні стільці", присвячена українським журналістам, митцям, письменникам і правозахисникам, які перебувають у російському полоні, зникли безвісти або були вбиті.

З 2023 року українці обʼєднуються з міжнародною ініціативою Empty Chair Day, щоб нагадати про тих, кого переслідують за громадянську позицію і свободу слова.

Напередодні акціі УП.Культура поговорила з учасниками про те, чому сьогодні важливо пам’ятати про людей, яких зараз немає поряд, і про власний досвід пережитого російського полону.

Empty Chair Day – глобальна ініціатива, започаткована Міжнародним ПЕН як день солідарності з ув’язненими та переслідуваними авторами й авторками. В Україні вона набуває особливого сенсу: після 2014 року кількість журналістів, митців, активістів і волонтерів, утримуваних Росією, постійно зростає. Частину з них звільнили, інші досі перебувають у полоні або зникли безвісти.

Акцію "Порожні стільці" організовують Центр громадянських свобод і Український ПЕН, щоб нагадати про людей, які перебувають в увʼязненні. Порожній стілець символізує місце, на якому чекають побачити людину після повернення й для якої завжди його "зберігають".

Це також спосіб привернути увагу міжнародних інституцій до теми незаконних утримань і політичних переслідувань українців. Цьогоріч до акції долучаться колишні в’язні Кремля, зокрема правозахисник, журналіст, громадський діяч, військовослужбовець Максим Буткевич і військовослужбовиця, волонтерка, поетка та громадська діячка Юлія "Тайра" Паєвська. А також журналісти і правозахисники.

"Памʼять мусить стати нашою дисципліною" – Тайра

Парамедикиня, волонтерка і поетка Юлія Пайєвська (Тайра), яка пройшла російський полон і після звільнення опублікувала поетичну збірку "Наживо", говорить про те, що порожні стільці не можна зводити до символізму – потрібно щодня памʼятати.

Вона наполягає: пам’ять про полонених не може залишатися емоцією, яка поступово згасає. Вона має стати дисципліною: "Поки людина в полоні – суспільство в боргу. І в цього боргу немає терміну давності".

"Порожній стілець знайдеться в будь-якому домі чи закладі. Нехай він нагадає тобі про полонених, кожен раз як ти його бачиш.

Перш ніж присісти, згадай тих, кому ворог забороняє сидіти цілий день в камерах...

Розберись у правових механізмах пошуку зниклих, у роботі журналістів. Подумай, чим ти можеш допомогти", – наголошує Тайра.

Солідарність, каже вона, – це не співчуття, а професійна чесність і розподіл ролей. Журналісти тримають інформаційний рубіж, правозахисники створюють механізми тиску, митці передають суспільну мову, яка не піддається цензурі, а саме суспільство щоденною дією не дозволяє забути полонених. Лише чесна робота кожного у своїй сфері роблять солідарність реальною.

Тайра говорить і про помилки медіа: романтизація полону й надмірне жалісливе ставлення, нав’язлива персоналізація без рамок безпеки, поспішні оцінки, розпитування у стилі допиту.

"Полон – це територія, де інформаційна дурість шкодить не менше, ніж зброя", – наголошує вона. Публічна розмова про полонених має бути суворо відповідальною.

Мистецтво, на її думку, не лікує травму, але виводить її назовні так, щоб вона втратила руйнівну силу. Поезія стала для неї способом зібрати себе після системних спроб знищення психіки й тіла.

Після полону війна перестає бути "подією" – перетворюється на процес, який змінює мову, мислення й тіло, переконана Юлія:

"Коли я шукала найсильнішу форму аби висловити досвід полону і облоги Маріуполя, я вибрала саме поезію, і отримала як результат найбільшу насиченість образами і емоціями, почала бачити не тільки подію, але і її механіку, посилила мою здатність до психологічного аналізу, дослідження"

Межа між особистим і публічним для Тайри проходить через відповідальність. Вона не пише для того, щоб "виплеснути" біль – її тексти не сповідь, а "документи граничного досвіду", що дають голос тим, хто мовчить і хто не може бути названим зараз. Частина власного досвіду, каже вона, має бути винесена назовні, бо слово може впливати на рішення світових лідерів і змінювати сприйняття війни.

"Невільне суспільство – не те, в якому ми хотіли б жити" – Максим Буткевич

Для Максима Буткевича "порожній стілець" – це щоденний тест на зрілість суспільства.

"Говорити про людей потрібно не лише як про в'язнів і передусім не як про в'язнів, а як про митців, про журналістів, про людей творчості, які були позбавлені волі, або в деяких трагічних випадках – життя. Саме через те, що вони практикували свободу вислову і свободу творчості".

Для нього солідарність – не вертикаль і не героїзація. Це горизонтальна дія, де журналісти, митці, правозахисники та "суспільство" не поділяються на окремі групи.

"Але діяльність всіх цих людей важлива для суспільства в цілому, тому що суспільство без творчих людей, так само як суспільство без тих, хто намагаються допомогти із дотриманням прав і свобод – це суспільство загрожене і невільне. А невільне суспільство не те, в якому ми хотіли б жити".

Питання медійного висвітлення полону для нього теж є важливою темою. Буткевич наголошує: медіа повинні дотримуватися принципу "не нашкодь" не менш строго, ніж лікарі:

"Але треба говорити про них – про людей, які звільнилися, так само як і про тих, хто все ще в полоні.

Треба говорити не лише про полонених, а передусім – про людей, про громадян, у яких є свої бажання, цілі, прагнення, мрії, свої рідні та близькі, свої емоції й свої права – і які матимуть їх після звільнення, або вже мають після повернення.

Не можна інструменталізувати полонених – ні теперішніх, ні колишніх. Потрібно бути чутливими у висвітленні цих тем, адже надмірна увага до смакування деталей полону далеко не завжди виправдана.".

На його думку, боротьба за свободу слова не має логічного кінця. Навпаки – в цьому він бачить доказ важливості самої свободи.

"У недосконалому людському суспільстві не буває ситуації, коли якесь право або якась свобода для всіх реалізована на сто відсотків.

Але це не означає, що ця нескінченність – дурна чи марна. Навпаки: це нескінченна перспектива, безмежжя для удосконалення. Ми вже зробили чимало й просунулися досить далеко на шляху утвердження наших прав і свобод, якщо порівнювати із ситуацією двадцять, а тим більше тридцять років тому – кажуть навіть, що і більше.

І цей поступ, цей прогрес можна побачити на практиці: те, що свобода слова є важливою для нас усіх. Адже саме вона дає можливість реалізувати спільний сенс. Тому боротьба за свободу слова й те, що вона триває й не закінчується, радше надихає, ніж розчаровує".

Для нього війна і пережитий досвід не змінили зміст прав людини – вони тільки показали їхню крихкість і необхідність постійного захисту.

Мистецтво в цьому контексті він називає формою опору. Мистецтво створює сенси. І це може бути будь-що: текст, який живе в голові; уявлене полотно; слово, що не піддається цензурі. Для суспільства мистецтво – спосіб не здатися. Для полонених – спосіб не зникнути.

"У полоні людина тримається за те, що має значення. Мистецтво дає можливість цей сенс не втратити", – наголошує Максим Буткевич.