Композитор, якого не зламала радянська система. Святкуємо день народження Бориса Лятошинського
130 років тому у цей день у Житомирі у родині вчителя історії народився хлопчик Борис. Згодом він став одним із провідних композиторів підрадянської України.
Попри вир історії, він уник багатьох драматичних подій, зокрема і сталінських репресій. А по собі залишив гроно учнів – Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича та інших знаменитих українських композиторів.
Сьогодні, у день народження Лятошинського в Національній філармонії України починається Фестиваль на його честь – Liatoshynsky Space 2025. Прозвучать його визначні композиції, серед яких Друга і Четверта симфонії, Український квінтет, Перша фортепіанна соната, Скрипкова соната, Слов’янський концерт та інші твори.
Музична оглядачка УП. Культура Наталка Писанка зустрілася зі співорганізаторками фестивалю: піаністкою Тетяною Гомон і музикознавицею Іриною Туковою. Разом вони розповідають історію Лятошинського:
- як він зміг зберігти творчу самобутність в тоталітарній державі?
- яким він був насправді – песимістом чи невиправним романтиком?
- звідки дізнавався найсвіжіші новини зі світу музики?
- які мав захоплення і як виявляв почуття гумору?
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
На перетині вулиць Михайла Коцюбинського і Богдана Хмельницького у Києві розташований будинок-рекордсмен за кількістю пам'ятних табличок на ньому - знаменитий Роліт, тобто будинок робітників літератури. Поруч з меморіальними дошками письменників Максима Рильського, Миколи Бажана, Олеся Гончара є і композиторська – Бориса Лятошинського.
Подружжя Лятошинських у Роліті оселилось 1939-го. У цій оселі досі відчувається дух господаря: на вході стоїть скриня з афішами концертів, у кабінеті – рояль з понад столітньою історією, у валізах зберігаються рукописи нот Лятошинського, на столі завмерли приймачі, які свого часу ловили частоти з музикою з усією Європи, а у шухляді робочого столу… горішки для білочки!
Квартиру композитора нині оберігає голова Фундації Лятошинського Тетяна Гомон. Тут відбуваються зустрічі, репетиції і навіть квести-перфоменси. Тут відбудеться і заключна подія Фестивалю Liatoshynsky Space 2025.
Тетяна Гомон охоче розказує про композитора, його сім’ю, його любов до тварин і мріє про те, щоб в Україні створили не просто музей, а цілий Інститут Лятошинського за зразком найкращих світових музичних інституцій.
Борис Лятошинський народився в інтелігентній сім'ї з польським корінням. Батько був вченим-істориком, працював директором кількох українських гімназій, тож маленькому Борису змалку довелося подорожувати: з Житомира його сім'я переїхала до Києва, потім були Златопіль і Немирів.
Мама стала першою вчителькою музики для маленького Бориса і вона ж віднесла Перший фортепіанний квартет свого сина на оцінку до Рейнгольда Глієра – тодішньої зірки Київського музичного світу.
1913-го Лятошинський вступає... ні, не до щойно відкритої консерваторії, де викладав Глієр. А до юридичного факультету Київського університету святого Володимира. Хоча за рік Борис Лятошинський таки стає студентом консерваторії. А Глієр стає його наставником і другом на все життя. Вони товаришували та листувалися понад 40 років.
Через рік після завершення навчання Лятошинського запрошують працювати в консерваторії. У 1920-х його навантаження складало аж 30 годин на тиждень: він викладав чи не всі теоретичні предмети. Для того, щоб бути в курсі світових тенденцій, Лятошинський купував радіоприймачі і ловив музичні хвилі з усієї Європи. Композитор Олександра Зноско-Боровський згадував, що на двох шафах у квартирі Лятошинського стояла велетенська саморобна конструкція, і, на диво, вона працювала.
Любов до радіотехніки спонукала Лятошинського не лише слухати, а й фіксувати звук, завдяки цьому в архівах є записи бесід Лятошинського з його наставниками та учнями.
Учнів у Лятошинського було чимало з різних дисциплін: Євген Станкович, Леонід Грабовський, Валентин Сильвестров, Віталій Годзяцький, Ігор Шамо, Леся Дичко… Багато хто з них залишив спогади про свого вчителя. Приміром, Станкович згадував, що Лятошинський просив учнів ніколи не говорити "моя творчість", а тільки "моя робота", бо творили Бах, Моцарт, Бетховен, Шопен.
Були й кумедні історії. 1947-го року Ігор Белза видав брошурку про свого вчителя. Лятошинський ретельно прочитав написане і позначив свої зауваження. Найоригінальніший коментар: "Постраждалий не погоджується!"
Лятошинський був стриманою людиною і жартував з дуже серйозним виразом обличчя. Але в другій половині життя його настрої були вельми песимістичні. У своїх листах він стверджував: ми, сучасні композитори, залишимося лише рядком в енциклопедії, і то не всі. Лятошинський не вірив, що його музика буде згодом комусь цікавою і потрібною.
Підстав для такого песимізму було чимало: Радянська влада тримала багатьох митців на короткому повідку. З одного боку, заохочувала державними нагородами і відзнаками (Лятошинський отримав дві Сталінські премії і премію Шевченка). З іншого – цькувала за "формалізм" чи "антинародні настрої музики". Таких характеристик були удостоєні, зокрема, його Друга і Третя симфонії Лятошинського.
Боротьба з "відьмами" особливо загострилася після радянської постанови 1948-го року, що проголошувала боротьбу з формалізмом і нав’язувала ідею створення музики, зрозумілої простому люду.
"Простежте "еволюцію" совєцького режиму – і зрозумієте зміни у творчому почерку Лятошинського", – говорить Ірина Тукова.
А Тетяна Гомон вважає, що попри все, радянській системі не вдалося зламати Лятошинського: "Цікаво, що у цих реаліях він все одно залишається собою. Невідомо, якого б Лятошинського ми мали, аби не 30-ті роки. Наприклад, та сама Друга симфонія: ніяк не скажеш, що вона написана під впливом радянського режиму".
Лятошинський не любив фотографуватися, на світлинах ми завжди бачимо серйозного композитора. Здається, єдині зображення, де він ледь усміхається – на дачі, з улюбленими котами.
У листах до дружини Маргарити Царевич перед нами постає зовсім інший Лятошинський: ніжний, чуйний романтик. Він звертається до коханої: Котічка, моя наречена, моя Царівна, моє світле кохання… Маргариту часто називав "Котя маленький", себе – "Котя великий". А коли вони, вже побравшись, перебували у різних містах, підписував листи "Твій Монах", бо почувався самотнім без дружини.
Родинний маєток Царевичів у Ворзелі слід згадати окремо. Лятошинські виїздили до Ворзеля у середині весни і жили там до середини осені. Підгодовували білочок, купували спеціально для них горішки певних розмірів. Білочки могли стрибати з дерев поруч з домом прямо на робочий стіл Лятошинського, де у шухлядах замість нот на них чекала їжа.
У пізніх листах, коли Ворзель заполонили відпочивальники, Лятошинський скаржився, що робота не йде, бо навколо безкінечний галас, дудки, барабани, звуки радіо і крики туристів. А для творчого процесу так не вистачало тиші і спокою.
"Якщо взяти загальну масу матеріалу, написаного про Лятошинського, то це більше, ніж про будь-якого іншого композитора. Проте все написане доводиться перевіряти", – каже Ірина Тукова.
Наприклад, в усіх джерелах вказано, що Перша симфонія Лятошинського написана у 1918-1919-х роках. Беремо рукопис, і бачимо там, що друга і третя частини датовані 1920-м роком.
Із творчого доробку Лятошинського знають здебільшого його симфонії, лише останнім часом стала звучати камерна і фортепіанна музика. А що ми знаємо про музику до театральних постанов, якої він написав чимало? На слуху сюїта "Ромео і Джульєтта", а що ж іншими творами? Відомо, що "Оптимістична трагедія" втрачена під час Другої світової у театрі Лесі Українки – про це згадував у листах режисер Володимир Неллі. Інші ж партитури можуть досі в первозданному вигляді перебувати у театрі і чекати на своє дослідження.
Минулого року відбулася непересічна подія: презентація видань творів Бориса Лятошинського французьким видавництвом Billaudot, і відтепер ці твори можуть вільно виконуватися в усьому світі. Серед виданого – Слов'янський концерт для фортепіано з оркестром, який звучатиме на Фестивалі Лятошинського у виконанні соліста Максима Шадька і Національного симфонічного оркестру України. Також звучатиме Скрипковий концерт Глієра, дописаний і оркестрований Лятошинським після смерті свого вчителя.
