Чим зайнятися мерцю на острові Пасхи. У прокат вийшов новий фільм Мартіна Макдони
На "Дикого коня номер девʼять" чекали 4 роки – і нарешті фільм опинився в українському прокаті. Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик розбирається, як у автора "Залягти на дно в Брюгге" й "Трьох білбордів за межами Еббінга, Міссурі" вийшло цього разу щось на кшталт середньовічного міраклю з кумедними лиходіями, вкрай незвичайним чистилищем, фінальною спокутою і диким конем замість Божої Матері.
Двоє агентів ЦРУ прилітають на острів Пасхи. 72-річний Кріс Карлайл (Джон Малкович) помирає від раку і знає про це. Його молодший колега Лі (Сем Роквелл) теж знає про це. І їхній шеф Ем Джей (Стів Бушемі) у Сантьяго, де за лічені тижні має статися воєнний переворот (діється в 1973-му), так само в курсі. Але шефа цікавить не діагноз Кріса, а те, що той може розпатякати чи то в нападі пізнього каяття, чи то через наростаючу деменцію.
І вже патякає: то зливає двом випадковим чилійським лівим студенткам деталі Піночетівського путчу, то записує на диктофон мемуари про своє прецікаве життя. "Гватемала — успішно. Конго — успішно. Затока Свиней — менш успішно". За обома агентами тягнеться довгий кривавий слід, надто за героєм Малковича, який, здається, навіть причетний до вбивства президента Кеннеді.
Звучить як синопсис конспірологічного трилера, і він тут буде, але як частина набагато більшого цілого. Бо це ж Мартін Макдона.
У Макдони дивовижний талант – поєднувати те, що є на позір непоєднуваним. Його добро часто з пістолетом, а зло вразливе і якесь розпачливе. Субʼєкти, за своїми життєвими обставинами і вчинками аж ніяк не забавні, потрапляють у комічні ситуації. Однак відплата приходить до тих, хто на неї найбільш заслуговує. І за вибухом сміху може слідувати щемлива сцена. Всім випадає порівну горя. Це гірко-солодке кіно.
Улюблений сюжетний стандарт Макдони: група впертих маскулінних героїв, обтяжених непростим минулим і схильних до насильства, застрягає на обмеженій території або в обмеженій життєвій ситуації без особливого виходу, приречені бути один з одним чи просто приречені. Цей троп повторюється в "Семи психопатах" (2012), "Банші Інішерина" (2022) і, особливо, у "Залягти на дно в Брюгге" (2008). У "Дикому коні" нова пара персонажів знову тиняється островом без діла. Бо то було останнє бажання Кріса – побачити знамениті камʼяні голови-моаї, витесані 1000 років тому корінними острівʼянами.
У Кріса і Лі довгий послужний список убивств, санкціонованих урядом. Але вони зовсім не скидаються на негідників, аж ніяк. Малкович і Роквелл, принаймні на початку, грають радше двох недотеп-туристів з дещо специфічним, скажімо так, родом занять (і як тут не згадати іншу солодку туристичну парочку, що приїхала з Росії подивитися на шпиль у Солсбері). Вони постійно обмінюються шпильками. Лідерство тут належить, звісно, Крісові, котрий всіляко знущається з Лі, нагадуючи тому, що його дружина переспала з клоуном ("колишнім", – огризається сердега), що він вбивав людей у країнах, назву яких Лі навіть не вимовить (лунає страшна для англомовного язика "Чехословаччина") і що Ем Джей торчить на наркоті (Лі не вірить, але не все так однозначно).
Неповторний Макдонів гумор щедро присмачує діалоги: "Демократія веде до гейства і до сирів", "Росія не гейська країна, жодного довбаного хорошого сиру. Замість сиру в них капуста", " – Ти довбаний нарік? – Я не довбаний нарік, мені просто подобається героїн", "Мій бідний рак, весь печальний. Помре разом зі мною", "Ти не можеш продовжувати виконувати його останні бажання, бо це підважує саме поняття останнього бажання". Однак тінь, що лежить на всій цій історії, згущується невблаганно.
Саме через драматургічні контрасти Макдоні потрібні актори, не скуті раз і назавжди обраним типажем, як це часто трапляється в Голлівуді. Малкович у цьому сенсі – стовідсоткова удача. Він без видимих зусиль проходить весь заданий режисером діапазон емоцій і реакцій – сухий сарказм, підліткова пустотливість, глибока меланхолія, безжальний прижмур кілера, замріяна усмішка поета, передсмертне просвітлення (завдяки згаданому дикому коню).
Той-таки Роквелл сяє в парадоксальному амплуа невротичного резонера, появи Стіва Бушемі і Тома Вейтса в ролі Крісового брата взагалі феєричні, але Малкович тягне на собі основне емоційне послання. Бо саме завдяки таким героям і таким акторам Макдона робить історії сентиментальними й при цьому не вульгарними. І змушує співчувати людям, яким ми не мали б співчувати.
Цього, між іншим, режисерові не може простити частина критиків: чому ми маємо дивитися на переживання двох масових убивць, які, принаймні в першій половині фільму, ще й поводяться як зверхні колонізатори? Але Макдона, хоча і втратив віру, коли йому було 12 років, – вихованець католицької культури (репліка з "У Брюгге": "Речі, яких тебе навчили в дитинстві... вони ніколи справді не полишають тебе, чи не так?"). Він вірить у спокуту, у стрибок останньої надії, та й хто з нас не вірить?
Бо яким би цинічним покидьком ти не був, у тебе все ж є шанс опинитися з вірним другом у чистилищі десь посеред Тихого океану. І покаятися, і спокутувати численні провини свої. І отримати прощення гріхів якщо не від Богородиці, то від дикого коня номер девʼять. Отакий-от міракль від невіруючого Макдони.