Знову цвітуть каштани, хвиля дніпровська б'є: 8 фільмів про столицю України
31 травня, в останній день весни, Київ святкує свій день – 1544-ту річницю. З цієї нагоди кінокритик УП.Культура Кирило Пищиков зібрав добірку знакових фільмів, де українська столиця постає у своїй красі – подекуди романтичній пошарпаності, подекуди сучасній хаотичності.
"Людина з кіноапаратом", реж. Дзиґа Вертов (1929)
Авангардна класика, один із кращих документальних фільмів в історії, чорно-білий шедевр Вертова – це напрочуд живе, швидке й навіть хуліганське кіно. У фільмі повно експериментів: то пришвидшується монтаж, то кадри накладаються один на одного, то відбувається гра з перспективою та самим фактом присутності камери. Фільм, звісно, показує відразу кілька міст, серед яких, крім Києва, є і Одеса, і Харків, але для столиці це все одно знакове кіно, адже до Вертова ніхто так не вхоплював її дух.
Київ у Вертова майже неможливо відділити від самого ритму фільму. Це місто нескінченного руху – трамваї, автомобілі, натовпи, дим, робота, відпочинок, нові обличчя щосекунди. Зафільмована в кінці 1920-х столиця ще не була зруйнована совєтами та нацистами та не встигла обрости повоєнною сталінською монументальністю. Вертову тут вдається зафіксувати момент, коли місто остаточно входить у 20 століття – галасливе, механізоване і дуже живе.
І, мабуть, саме тому "Людина з кіноапаратом" сьогодні працює не лише як революційний кіноексперимент, але й як машина часу, завдяки якій нинішні глядачі мають змогу побачити Київ майже столітньої давності.
"За двома зайцями", реж. Віктор Іванов (1961)
Голохвастов – цирульник, франт, аферист і, без перебільшення, один із головних київських кіногероїв. Заборгувши гроші та рятуючись від кредиторів, він вирішує одружитися з багатою, але нелюбою Пронею Прокопівною, паралельно намагаючись закрутити роман із бідною красунею Галею. Ну а далі починається класична комедія помилок.
"За двома зайцями" давно став чимось більшим за просто екранізацію п'єси Михайла Старицького. Це, мабуть, один із найважливіших фільмів про старий Київ. У кінокритиці та кіножурналістиці вже закріпився штамп про "місто як одного з головних героїв", однак у випадку стрічки Іванова він як ніколи доречний, адже якщо уявити події фільму деінде, історія втратить левову частку свого шарму. Цікаво, що україномовна версія стрічки довгий час вважалася втраченою (як і багато інших версій українських фільмів часів СРСР), однак у 2013 році українську копію вдалось знайти в Маріупольському фільмофонді, і з того часу всі глядачі знову мають змогу дивитися цю культову комедію в її оригінальному втіленні.
"Сьомий маршрут", реж. Михайло Іллєнко (1997)
31 липня 1996 року. Київ тоне в сонці та теплі. До столиці приїжджає американська туристка з українським корінням, щоб відвідати та зафіксувати на камеру місця, де росла її мати.
Тим часом, чи то з лютого перепою, чи то просто після важкого дня, екскурсовод Данило Притуляк прокидається, щоб дізнатися, що його покинула дружина. Ну а далі наш герой отримує завдання провести екскурсію для американських туристів, але якимось нестандартним маршрутом – на головних шести вони вже побували. Так, Данило вигадує на ходу "сьомий маршрут", який стає не тільки цікавим шляхом знаковими місцями Києва, але й маршрутом життя самого героя.
"Сьомий маршрут" – ностальгійне кіно в найкращому сенсі слова, адже ностальгія, попри всю поверхневу солодкість, – відчуття все ж невимовно сумне, спрямоване в минуле, яке жодними правдами і неправдами вже не повернути. Екскурсовод Данило тужить за юністю, згадує помилки та досягнення та загалом відрефлексовує своє життя.
Американська туристка з камерою ж ностальгувати не може ні за місцями, ні за часом, однак і вона неминуче стає заручницею ностальгії. Рухає дівчиною, правда, бажання віднайти зв'язок із минулим, якого вона ніколи не знала.
Михайлові Іллєнку слід подякувати за існування "Сьомого маршруту" не тільки тому, що вийшло насправді класне кіно, але й тому, що йому вдалося показати портрет столиці. Вірніше, лише одне з її облич. На диво, в дев'яності Київ отримав набагато більше уваги від кінематографістів, попри те, що для кіно це був, м'яко кажучи, не найкращий час. У випадку Михайла Іллєнка портрет Києва виходить ледь не ідилічним – залита сонцем столиця, можливо, трохи пошарпана, але дуже зелена і красива, не спаплюжена нескінченними ТЦ та ЖК.
"Ніагара", реж. Олександр Візир (1991)
За сюжетом 35-річна натурниця Лариса (Євдокія Германова) живе контрастним столичним життям із купою залицяльників різного віку та типажу. Одного разу в її житті з'являється інтелігент Перестукін (Юрій Євсюков), і головна героїня представляється йому псевдонімом – Ніагарою. Звісно ж, ця зустріч вибиває головну героїню зі звичного життя.
В своїй основі "Ніагара" – доволі прогресивне кіно, адже насамперед воно показує самотню жінку в середині четвертого десятка, яка живе доволі вільним життям і особливо не воліє ані сім'ї, ані дітей. Взагалі, у фільмі помітна критика ейджизму, з яким Ніагара стикається від усіх навколо. Звісно, є тут й інші речі, які для радянського кіно здаються радикальними, як-от оголеність, постійне куріння (тут головна героїня — ледь не фатальна жінка) або ж розкуті вечірки. Утім, це якраз характерна ознака фільмів перебудови, до якої "Ніагара", вочевидь, належить.
"Ніагара" зовсім не намагається романтизувати цей час, бо дев'яності не виглядають ані "лихими", ані веселими, ані героїчними, – радше виснаженими, хоч це тільки початок десятиліття. Усі персонажі фільму страшенно самотні, навіть коли постійно перебувають серед людей. Саме тому стрічка і залишається актуальною сьогодні: за зовнішньою ексцентричністю та майже карикатурним гумором у ній ховається дуже сумне кіно про людей, які раптом втратили ґрунт під ногами разом зі своєю країною, містом і часом.
"Дике кохання", Віллен Новак (1993)
"Дике кохання" дійсно якесь дике. В хорошому сенсі. Тут вам історія канонічного підліткового кохання між дівчинкою Машею з інтернату та ліцейним мажором Максимом, які, попри соціальну прірву, бажають бути разом. Їм, звісно, заважають заліцяльники та ревнивці, однак головним ворогом їхнього кохання стає його величність капіталізм.
Так, Максим починає все тісніше спілкуватися з американкою Сьюзі (цікаво, як образ американки, що повернулася на батьківщину своїх предків, є і тут, і в "Сьомому маршруті"), у якої батько працює не в якійсь галімій конторі, а в самому Майкрософті, до якого хлопця і запрошують. Для початку 90-х це золотий квиток у життя.
Взагалі, окрім певного шарму ранніх дев'яностих, строкатої моди та прекрасного Києва, в цьому фільмі є ще за що зачепитися. Тут і очевидні соціальні проблеми, спричинені переходом від планової економіки "совка" до ринку. І сексуалізація підлітків (за один з епізодів, якби його зняли зараз, Віллена Новака, можливо, і закенселили б).
Фільм добре передає той час, водночас багато речей тут по-справжньому впізнавані і збереглися у місті. Сам же фільм є ще тим вінегретом із купи різних жанрів, героїв і дивних сюжетних поворотів, де трагедія спокійно існує поряд із комедією, бідність із багатством, і все просякнуте легким абсурдом і сюрреалізмом. Отут "Дикому коханню" вдається те, що не вдалося нікому з покоління нових українських режисерів, хто намагався відтворити 90-ті за останні десять років, а саме передати всю контрастність свого десятиріччя.
"Приятель небіжчика", В'ячеслав Криштофович (1998)
"Приятель небіжчика" – це історія про перекладача Анатолія, який ніяк не може знайти себе в новому світі дикого капіталізму. Похмурий інтелігент за 30 перебивається нестабільними заробітками, пиячить в прокурених київських генделях, а його стосунки з дружиною от-от розваляться. Одного разу Анатолій дізнається від свого друга, що кілери добре заробляють, і вирішує скористатися послугами одного з них.
Українські дев'яності – це ледь не ідеальний сетинг для неонуарів, з їхнім розквітом криміналітету, соціальним розшаруванням та купою аферистів і шарлатанів. У повітрі витало відчуття невизначеності. Фільм "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка, який вийшов декілька років тому, отримав жанрове означення "пострадянський нуар", однак це кіно є лише реконструкцією, а от "Приятель небіжчика" – це саме фіксація хаосу в роки після розвалу СРСР.
Одна з речей, яка безперечно вдалася В'ячеславу Криштофовичу, — це показати Київ дійсно неонуарним містом, в якому існують лише відчайдушні душі, доля яких – вічно блукати між старенькими квартирами, прокуреними кабаками, неоновими вивісками і трохи облупленою архітектурою Києва кінця дев'яностих, який ще не встиг увійти в фазу скаженого забудовування всього і вся.
"Оберіг", реж. Микола Рашеєв (1991)
"Оберіг" – це дуже рідкісний приклад фільму, якому вдається показати первісний жах, що відчуває людина при зустрічі з надприродним. Події стрічки буквально відбуваються в часи зламу – розвалюється Радянський Союз, а Україна виривається з його кривавих лап. Це історія про смерть штучного пролетарського міфу і відродження міфу первісного.
Київ в фільмі Рашеєва – не абстрактне місце, а дуже конкретне. За сюжетом сюди перебираються з поліського села, постраждалого від Чорнобильської катастрофи, побратими Петро та Андрій. Обидва шукають кращої долі, однак складається вона по-різному: Петро вдається до чаклунства і знаходить роботу в міській адміністрації; Андрій, хоч і не має високого статусу, але задоволений свободою та можливостями великого міста.
Утім, загадкова смерть одного з них перетворює історію на гримуче поєднання містики із критикою соціальної нерівності. Рашеєву вдається органічно поєднати міську атмосферу Києва із поліською містикою. В такій дивній суміші історії про перевертнів та відьом розгортаються на фоні мітингів за незалежність України.
"Нескінченність за Флоріаном", реж. Олексій Радинський (2022)
Флоріан Юр'єв – український художник, архітектор, композитор, громадський діяч, регалії якого можна довго перераховувати. А ще він – один з двох головних героїв документального фільму Олексія Радинського. Другий, звісно, сам Київ.
Одна з безперечних переваг стрічки Радинського в тому, що йому дуже добре вдається поєднати біографію людини зі станом міста, в якому вона живе і творить. І в історії Флоріана Юр'єва головним конфліктом наприкінці його життя стає боротьба за власний спадок, а саме – за будинок "Літаюча тарілка" на Либідській, який він разом із активістами намагається врятувати від олігархів та забудовників.
Якщо ігровим українським фільмам останніх десяти-дванадцяти років не вдавалося створити портрет української столиці, то в документальному кіно це вдалося Радинському (і не лише у "Нескінченності…", а й у коротких фільмах "Зсув" та "Колообіг"), адже попри чіткий фокус саме на постаті Юр'єва та його "Тарілці", стрічка яскраво демонструє проблеми української столиці, які не вирішуються вже роками.
Фундаментальний конфлікт, який роздирає столицю, показаний максимально достовірно. "Нескінченність за Флоріаном", на жаль, показує Київ саме як поле битви між нескінченною жадібністю та невтомним ідеалізмом, який втілює також і його титульний герой. Шкода, що жадібність і досі перемагає.
