Дискусії про документалістику, донати та акція підтримки: як у Києві відкрився фестиваль Docudays UA
В останній день цієї весни у київському кінотеатрі "Жовтень" відкрився 21-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. За десять фестивальних днів він покаже відвідувачам понад 60 стрічок з різних кінців світу, проведе низку публічних обговорень, дискусій, запропонує дотичні до документалістики артпроєкти.
Docudays UA 2024 відкривається паралельно з іншою важливою культурною подією столиці – Книжковим арсеналом. Тож багатьом гостям та учасникам фестивальних подій доводиться складати щільні графіки переміщень між Подолом та Арсенальною.
Журналістка УП.Культура Марія Кабацій відвідала відкриття фестивалю Docudays UA та розповідає, яким воно було та який тон задало шанувальникам документального кіно на найближчий тиждень.
"First day chaos (Хаос першого дня)", – каже перекладачка іноземним членам цьогорічного фестивального журі, які зібралися на пресконференцію. Спілкування з журналістами у залі "Солодке життя" дещо затримується, пунктуальні іноземці чекають.
Доки дожидають решту спікерів, дівчина з оргкомітету пригадує, що 10 років тому вже зустрічалася на фестивалі з членом журі правозахисної програми Rights Now! Вейном Джордашем. Він дивиться на її старе фото на бейджі, каже, що дійсно пам'ятає ту зустріч.
Джордаш – відомий юрист, що спеціалізується на міжнародних правах людини та гуманітарному праву, директор Світового фонду дотримання прав людини, засновник мобільних команд справедливості для допомоги українським слідчим і прокурорам у зонах бойових дій.
Він зізнається, що оцінювання стрічок у складі журі буде важким для нього, бо злочини проти прав людини – це і так його щоденна робота, з 9:00 до 18:00. Як юрист пояснює, чому документальні стрічки не можна використати як докази у міжнародних судах:
"Документальні фільми зазвичай не використовують як свідчення під час міжнародних судових процесів. Для цього є хороша причина: якби було інакше, то режисерів би викликали на допити. Тоді ставилися б питання до художнього вибору, який робить режисер, до його суб'єктивності. Але матеріал, на основі якого зроблені документальні фільми, без сумніву будуть використані. Наприклад, я читав ці перехоплення, на основі яких зроблені "Мирні люди".
"Мирні люди" – це фільм, який цього вечора покажуть гостям відкриття Docudays UA. Режисерка Оксана Карпович використала для нього записи телефонних розмов російських окупантів з їхніми родинами. Стрічка мала світову прем'єру на Берлінале, і там шокувала навіть деяких "хороших росіян". Після трьох місяців показів "Мирних людей" на трьох континентах Карпович нарешті привезла фільм на батьківщину.
Режисерка розказує, чому вирішила знімати саме таке провокативне і важке кіно: "Хоч я не намагалася особливо нікого провокувати, але я хотіла створити такий доволі чіткий челендж особливо для міжнародної публіки. Щоб підірвати певні усталені міфи та втому й нечутливість, які виникли після двох років повномасштабного вторгнення".
З тим, що це має бажаний ефект, з Оксаною погоджується член журі програми DOCU/СВІТ, співголова програмного відділу відомого швейцарського фестивалю документалістики Visions du Réel та програмер Вевейського міжнародного фестивалю смішного кіно Джеймс Берклаз-Льюїс.
"Сила нехудожнього кіно полягає в тому, що ми отримуємо інформацію про те, що відбувається в Україні в дуже фактичному, журналістському стилі. Зазвичай іноземні аудиторії отримують інформацію про війну в Україні через свої ЗМІ, а документальне кіно дозволяє почути і побачити історії від самих українців", – розповідає Берклаз-Льюїс та визнає, що на Visions du Réel бачить до українських історій великий інтерес аудиторії.
Українська режисерка та сценаристка Марина Степанська – член журі програми DOCU/СВІТ. Вона переконана, що крім продукування політичної документалістики про війну, нашим кінематографістам варто знімати стрічки з персональними історіями людей:
"Зараз у нас поділилося документальне кіно на політичне... І фільм Оксани я би теж назвала політичним у найкращому сенсі цього слова. Воно промовляє від суспільства до іншого суспільства. "20 днів у Маріуполі" таким фільмом є, хоча й оперує персональними історіями. Те, що ми виробляємо таке кіно – це дуже важливий інструмент, тому що він працює на емоційному полі. Але мені дуже прикро, що ми забуваємо про маленьке, персональне, інтимне кіно, яке, слава богу, є в цьому конкурсі. І мені здається воно не менш важливе. Бо персональні маленькі історії, коли вони виходять за межі України, також буквально пояснюють, хто такий українець. Не той з новин, не з тіктока".
Розпитую у Степанської, як українським документалістам скористатися цими умовами, коли до них підвищена увага з різних причин, та як привабити більшу аудиторію українців, які все ще охочіше ходять на примітивні комедії, ніж на документалки про війну.
"Оцей баланс аудиторії між документальним та ігровим – органічний. Так і далі буде продовжуватися. Він у всьому світі такий. Документальне кіно дивляться люди, які вже мають намір побачити оцю "сиру" правду. Як привернути більшу увагу до документального кіно? Воно має бути різноманітним, не тільки політичним, не тільки про війну. А давати також персональні історії. Я хочу знати малі історії не тільки інших людей за межами України, а й українців, які живуть поруч зі мною", – відповідає режисерка.
Степанська переконана, що ігрове кіно теж не варто відкладати на часи до закінчення війни. Втім, підкреслює, зараз знімати його важко в тому числі через діяльність Держкіно:
"Ігрове кіно нам потрібно, щоб оцей контекст, який ми створюємо про важливі актуальні події, доходив до якомога ширшої аудиторії. Зараз у нас ігрове кіно не знімається не тільки тому, що режисери вважають його не на часі. А також тому, що у нас існує дуже прикрий, трагічний розрив між Держкіно, тобто чиновниками, і власне кіноспільнотою. Майже вся кіноспільнота, яка до цього була представлена на міжнародних фестивалях класу А, зараз знаходиться у такому "тіньовому бані" від Держкіно".
Від актуальних проблем із Держкіно та художніми фільмами повертаємося до документалістики – ми ж на найбільшому фестивалі доків. Тому буквально за пару хвилин до церемонії відкриття питаю у члена журі, кінокритика Ігора Кромфа, на які три фільми він радив би звернути увагу з цьогорічної програми.
"Це був би точно "Смак дикого помідора", тому що це фільм, який з одного боку розповідає про дуже далеку країну і маловідому нам історію. Але при перегляді ти розумієш, що основна розповідь цієї історії – про нас. Другий фільм – це "Місія 200". Це фільм про жінку цивільної професії, яка під час вторгнення стала людиною, яка везе українських воїнів в останній шлях. Це, як на мене, дуже складна історія. Про те, а як відбувається цей останній шлях. Мені здається, що це одна із сфер, де межує наше осмислення цієї війни і пам'ять про неї. Тому про це цікаво дивитися. І третій фільм – "Все має жити". Це історія про жінку, яка займається паверліфтингом і яка рятувала тварин під час вторгнення. Це історія про людяність під час війни", – ділиться своїми рекомендаціями Ігор.
Із "Солодкого життя" виходимо у хол "Жовтня". Тут величезний натовп – не проштовхнутися. Артдиректор Роман Бондарчук Docudays UA, перекрикуючи гостей відкриття у мікрофон, представляє артпроєкт із мистецької програми DOCU/CИНТЕЗ. Це інсталяція художника Володимира Кузнецова "Антологія української кухні 2022-2024", що відтворює роботу волонтерів під час війни.
"Для мене велика честь відкривати Docudays. Я радий, що ми можемо говорити про волонтерів, які в той час, як ми відпочиваємо чи набираємося нового досвіду, невтомно працюють з ранку до вечора", – каже художник і радить, коли розсіється натовп, пройтися і переглянути всі фрагменти інсталяції.
Гучний натовп повільно переміщається у найбільшу залу кінотеатру. Тут вже чекають незмінні ведучі – Ангеліна Карякіна та Максим Щербина. "Вітаємо вас на Книжковому арсеналі", – жартують вони і це не останній жарт цього вечора над конкуренцією двох великих столичних фестів, що припали на один час.
Приміром, жартують над Нобелівською лауреаткою, правозахисницею, головою організації "Центр громадянських свобод" Олександрою Матвійчук. Вона встигає виголосити промову, взяти участь у традиційній спільній акції на підтримку ув'язнених Росією українців та закликати підписати петицію із закликом дозволити бранцям Кремля листування. А далі – біжить на Книжковий арсенал, де має виступ. Щербина нагадує, що назавтра (тобто 1 червня) Матвійчук має подію на Docudays, тож муситиме повернутися.
Далі на сцені перший секретар посольства Швеції Йон Рунесон. Ця країна не лише допомагає Україні протистояти Росії у нинішній війні, але й підтримує фестиваль.
"Наше залучення у допомогу Україні не обмежується військовою сферою. Ми дуже пишаємося підтримкою фестивалю Docudays, яка триває вже більше десяти років. Те, що почалося як фестиваль документального кіно, за роки перетворилося на щось набагато більше. З початку вторгнення Росії фестиваль збирає численні докази жахливих злочинів росіян. Ви робите дуже вагомий внесок. Росія завжди веде війну, базуючись на брехні. Вони хочуть приховати правду, знищити докази і звинуватити невинних. Але їм це не вдасться. І частково завдяки вам", – заявив Рунессон. Кожен уривок його промови зустрічають оплесками.
Ведучі презентують гостям церемонії кожну з фестивальних програм, а також журі, яке оцінюватиме фільми конкурсів DOCU/СВІТ, DOCU/УКРАЇНА та DOCU/КОРОТКО, правозахисне журі RIGHTS NOW! та перше в історії фестивалю журі Спілки кінокритиків України. Між презентаціями нагадують про збір на потреби підрозділів, в якому служать члени команди фестивалю та інші кінематографісти.
Після офіційної частини переходять до показу фільму-відкриття – "Мирні люди" Оксани Карпович. Режисерка виходить на сцену разом з великою частиною команди.
"Дякую всім за щемкий для мене показ, тому що він відбувається вдома. І тому що він відбувається на рідному Docudays, звідки почалася моя дорога в документальне кіно у 2011 році, коли я потрапила на фестиваль як волонтерка. Цей фільм був челенджем у всіх можливих аспектах: творчих, інтелектуальних, політичних, етичних. Ми приготували для вас важкий фільм, але надзвичайно важливий", – каже зі сцени Карпович.
Гасне світло. Наступні півтори години на перших гостей Docudays виливається потік жорстокості з розмов російських солдатів та їхніх родин. Його супроводжують кадри завданих окупантами руйнувань, мародерства. А наприкінці – того, як українці намагаються жити серед поруйнованої дійсності.
