Тиша після фанфар. На Одеському кінофестивалі відбулася прем'єра нового фільму Валентина Васяновича "За перемогу!"
Драма про життя в повоєнній Україні раніше відзначена призом у конкурсній програмі Platform Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF) – вперше в історії української кінематографії.
Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик вважає, що Валентину Васяновичу вдалося чесно і без спекуляцій відобразити той емоційний і соціальний стрес, який може чекати на нас як на націю за межею перемоги над Росією.
Валентин Васянович починав із документалістики. Перші ігрові повні метри "Звичайна справа" (2012) і "Креденс" (2013) були радше пошуком себе в режисурі. Національним і міжнародним успіхом стала "Атлантида" (2019), перша українська картина, нагороджена у Венеції – Гран-прі в конкурсі Orizzonti.
Саме "Атлантида" явила ту авторську оптику, що понині відрізняє роботи Васяновича. Основа – стриманість. Камера майже весь час статична. Режисер таким чином разом із глядачами відсторонюється до позиції спостерігача. Сцена розгортається і завершується без монтажного втручання, практично в живому режимі: маємо побачити цілісний фрагмент більшого сюжету. Тому, наприклад, "Атлантиду" складали 28 таких сцен-кадрів, а "За перемогу!" – 25. Колористична гама мінімальна, накладеної музики немає – ніщо не має відволікати від історії і емоцій героїв.
Подібність між "Атлантидою" та "За перемогу!" ще й у тому, що і там, і там дія розгортається в майбутньому, після тріумфу України у війні. В "Атлантиді" це був страшенно далекий, як тоді здавалося, 2025-й. У новому фільмі конкретної дати немає. Власне, на тому сюжетні паралелі й закінчуються.
"Атлантиду" небезпідставно називають антиутопією: згідно з вимогою жанру, повноправним героєм є спустошений краєвид Донбасу. Покинуті шахти, закриті заводи, отруєні солоними водами лани. Однак "За перемогу!" – не антиутопія. Дія розгортається в упізнаваному Києві, в колі наших сучасників – кінематографістів та їхніх близьких.
Ще зі студентських короткометражок Васянович робить протагоністами один і той самий тип персонажів: одинаків середнього віку, відданих своїй справі або своїм принципам (що часто-густо одне й те саме), з розладом в особистому житті.
Так, гончар у документальному "Проти сонця" (2004) в прагненні до досконалості зминає ще не обпалені глеки й чаші під акомпанемент регулярних закадрових прочуханок.
Психотерапевт у "Звичайній справі" кидає роботу задля віршування, але з поезією так само не клеїться.
Музикант у "Креденсі", не бажаючи поступатися принципами, чубиться з родиною та втрачає місце в оркестрі.
Фотограф у "Рівні чорного" (2017) переживає смерть батька й розрив із партнеркою, пиячить і танцює розпачливий танець після невеселого дня народження.
В "Атлантиді" ветерани Іван і Сергій працюють на металургійному комбінаті, не вбачаючи для себе мети в житті. Після Іванового самогубства Сергій влаштовується водієм-водовозом, а також допомагає парамедикам – зцілює як може зранену землю.
В "За перемогу!" вже ціла група отаких розгублених, неприкаяних чоловіків, причому грають вони під власними іменами: Васянович, постійний художник його фільмів Влад Одуденко, звукорежисер Сергій Степанський, оператор Михайло Любарський, продюсер Володимир Яценко. У них одна й та сама проблема: їхні дружини разом із дітьми виїхали за кордон під час повномасштабного вторгнення і не хочуть вертатися в Україну.
Ось Валентин і намагається зняти кіно про це – і як терапію, і тому, що у фільмах Васяновича професія дорівнює долі. Валентинова дружина Софія (Марʼяна Новікова) з донькою давно в Австрії, але він не хоче й не може до них доєднатися, знаючи, що потрібен лише в Україні, тож справа йде до розлучення. У реального Васяновича, до речі, в цьому сенсі все гаразд, але, як каже Валентин, в основу сценарію лягли історії багатьох його друзів.
Прийом відкритого знімання усередині кіно є давнім стандартом, і в "За перемогу!" він працює саме так, як треба, належним чином дезорієнтуючи глядача: що перед тобою, черговий дубль чи правдива ситуація? А що таке "правдива"? Чи правдива, наприклад, незграбна Валентинова спроба самогубства на даху багатоповерхівки, яку він повторює, виголосивши перед камерою монолог про банальність саме такої розвʼязки?
В якому зі світів – екранному чи нашому – правдива міна, що вибухає під ногою Влада в момент зйомок його розмови з дочкою по телефону? Назагал, значна частина епізодів закінчується мінікатастрофами – то погіршенням чийогось самопочуття, то дзвінком про нещасний випадок, то взагалі вибухом. Це світ незатишний і вугластий, хоча й місцями смішний – деякі сцени присмачені похмурою іронією.
Проте рамка, задана впертим "ми робимо фільм", потроху щезає, розчиняється в оповіді. І так настає щось на кшталт гармонії. Схоже, що обидва Валентини – той, що на екрані, і той, що лавреат Торонто – зняли своє кіно. І більш-менш задоволені зробленим.
Та все одно лишається невисловлений епілог, який крутиш у голові: що після того, як відгримлять наші фанфари? Наскільки оглушливою буде ця тиша?
