Епоха поодиноких зусиль минає: чому українські документалісти обʼєдналися в нову асоціацію
Війна Росії проти України триває вже понад 12 років. Увесь цей час українські документалісти перебувають у центрі ключових подій, фіксуючи реальність, яка змінює хід історії.
Дванадцять років тому я дивилася на їхні роботи онлайн, а сьогодні – і сама стала однією з них. За останні роки я працювала з десятками документальних проєктів (серед яких – "Одного літа в Україні", "Пісні землі, що повільно горить", "Залізні метелики", "Куба та Аляска" та багато інших), пройшовши з командами весь шлях: від ідеї до прем'єр і широкого прокату по Україні.
Цей досвід дав мені розуміння не лише того, як створюється документальне кіно, а й наскільки крихкою є наша робота, коли ти залишаєшся віч-на-віч із системою. А ще – наскільки важливо мати спільноту, з якою можна обговорити проблеми і виклики, а також – розділити перемоги. Саме цей пошук спільноти мотивував мене стати членкинею Асоціації неігрового кіно України (АНКУ) – новоствореного обʼєднання українських документалістів. Серед моїх колег по Асоціації є ті, хто щороку створює нове документальне кіно, здобуває найвищі нагороди на фестивалях класу "А" та змусив глобальну індустрію рахуватися з українським голосом. Їхні фільми збирають повні зали на міжнародних фестивалях, здобувають найпрестижніші нагороди, але за кожним таким успіхом стоять переважно титанічні зусилля окремих людей.
Водночас для участі у міжнародних переговорах, формуванні культурних політик та співпраці з державними інституціями потрібен не лише талант і нетворкінг окремих фахівців, а й вага справжньої, згуртованої професійної спільноти. Саме тому українські документалісти створили Асоціацію неігрового кіно України (АНКУ). І роблять це саме зараз, коли, здавалося б, усі сили йдуть на виживання.
Два буми українського доку і пастка індивідуалізму
Якщо подивитися на новітню історію української документалістики, ми побачимо два переломні моменти, які сильно змінили індустрію. Перший стався під час Революції Гідності у 2013–2014 роках. Тоді кінематографісти просто брали камери, виходили на вулиці і гуртувалися в ініціативи, щоб світ міг побачити правду. Запит на фіксацію злочинів влади та стрімке дорослішання нації спровокували появу нових незалежних продакшенів і мистецьких груп. Саме тоді виникли, наприклад, такі об'єднання кінематографістів, як Вавилон'13 чи Tabor Production, зародилися нові формати незалежного виробництва та активніше почали розвиватися фестивалі (зокрема, Фестиваль 86 та інші). Це була енергія прямої дії, яка дала поштовх цілому поколінню сучасних авторів. Їхня робота заклала ті стандарти та сенси сучасної документалістики, на які ми спираємося досі.
Друга, ще масштабніша хвиля, відбулася після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році. Попит на українську документалістику про війну виріс у сотні разів, а авторами фільмів стали ті, хто ніколи не планував повʼязувати своє життя з кіно. Світ хотів бачити, що тут відбувається. Українські документалісти знову відповіли на виклик, часто ризикуючи власним життям. Ми побачили, як документалістика стає зброєю правди: від історичного "Оскара" Мстислава Чернова за "20 днів у Маріуполі" до потужних міжнародних прем'єр Ольги Журби, Аліси Коваленко, Катерини Горностай, Романа Любого, Оксани Карпович та багатьох інших.
Проте за цими іменами та тріумфами на червоних хідниках увесь цей час ховалася глибока системна проблема. Індустрія трималася на плечах ентузіастів. У нас накопичився величезний масив невирішених питань: відсутність прозорих правил гри, слабка комунікація з державними інституціями, незахищеність авторів як у юридичному, так і в психологічному чи навіть фізичному аспектах, а також брак системних культурних політик. До того ж критична відсутність сталого фінансування перетворила виробництво фільмів на виснажливий марафон з перешкодами. Ще один виклик – розірваність між фестивальним успіхом за кордоном та відсутністю системного масштабного прокату вдома, коли український глядач часто просто не має достатнього доступу до власного кіно. Ми навчилися знімати геніальні стрічки в екстремальних умовах, але так і не вибудували потужну інституцію, яка б захищала саму професію і людей, які в ній працюють.
Навіщо нам Асоціація? Світовий досвід
Створення АНКУ – це закономірний крок дорослішання індустрії. Ми прагнемо перетворити суму наших індивідуальних успіхів на єдину інституційну силу. У своїй роботі ми спираємося на досвід іноземних колег, які вже пройшли через подібну інституціоналізацію. У багатьох країнах зі складним політичним контекстом саме професійні об'єднання стають запорукою виживання незалежного кіно. Яскравий приклад – Грузія, де успішно діє Documentary Association Georgia (DOCA). Вони об'єдналися, щоб мати спільний голос у діалозі з владою, захищати свободу слова, підтримувати незалежних режисерів в умовах цензури та вибудовувати міжнародні партнерства. Грузинський досвід доводить: коли індустрія має спільну платформу, її неможливо ігнорувати. Обʼєднання людей в офіційну організацію дає субʼєктність.
Для України ця суб'єктність сьогодні означає не лише розмову про гранти чи дистрибуцію, що беззаперечно важливо. Це питання захисту інтересів наших колег, які змінили камери на зброю і зараз у лавах Сил оборони. Їхня майбутня професійна реінтеграція та збереження пам'яті про тих, хто загинув – наш прямий обов'язок, який неможливо виконати зусиллями одинаків.
Від маргінесу до продукту масового співпереживання
Сьогодні українська документалістика виконує надважливу місію деколонізації – ми повертаємо собі право самостійно розповідати власну історію. Бо століттями Росія привласнювала наш голос, розповідаючи світові про Україну через власні імперські фільтри. Якщо ми не розкажемо про себе самі, за нас це знову зроблять інші і результат нам точно не сподобається.
Нам також час остаточно попрощатися зі стереотипом, що неігрове кіно – це нудний, маргінальний жанр "для обраних", де хтось довго і монотонно говорить у кадрі. А разом із тим – відмовитися від знецінювального слова "документалка" (але це вже потребує окремої розмови).
Бо останні роки показали, що документалістика – це один із найпотужніших інструментів нашої культурної дипломатії. В умовах глобальних інформаційних викликів, коли російська пропаганда та індустрія постправди намагаються підмінити факти емоційними та маніпулятивними матеріалами і знецінити досвід людей, саме етичне неігрове кіно стає нашою головною противагою. Воно не лише фіксує нашу реальність, а й повертає сухим цифрам статистики людські обличчя і створює простір для емпатії та додаткових дискусій.
Я часто згадую слова режисерки Ольги Журби, чий фільм "Пісні землі, що повільно горить" став справжнім маніфестом на міжнародній арені й був номінований на цьогорічну премію Європейської кіноакадемії, яку називають "Європейським оскаром". Вона влучно зауважує, що ключова місія її роботи за кордоном – це деконструкція російських міфів, які роками ворог просував серед іноземців:
"Ми маємо руйнувати романтизоване ставлення до Росії, яке глибоко вкорінене у свідомості багатьох людей у різних країнах. Адже російську культуру вчать любити ще у школі, тому більшості іноземців справді важко повірити й прийняти те, що насправді чинять росіяни, напавши на Україну".
Під час обговорень її документального фільму вона завжди намагається виходити за межі порушених у ньому ж тем і, наприклад, розповідати про масштаби мілітаризації дітей у Росії та про злочини на тимчасово окупованих територіях. Це і є та сама суб'єктність у дії: коли голос режисера стає потужнішим за будь-яку дипломатичну ноту, бо він апелює до людяності та фактів одночасно.
Перспективи українського документального кіно – масштабні. Воно вже довело свою спроможність здобувати найвищі нагороди по всьому світу. Тепер наша черга довести, що ми здатні об'єднатися всередині країни. Щоб будувати правила, захищати своїх і творити майбутнє української документалістики разом.
Тому що епоха поодиноких зусиль остаточно минула. І ми запрошуємо колег долучатися до Асоціації, щоб стати цим новим, потужним голосом, а державу, організації та фонди – до системного діалогу та партнерства.
Марія Кравченко, експертка з комунікацій, промопродюсерка українського кіно, директорка і співзасновниця БФ "Доступ".
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.