Перед світанком. Україно-німецька драма "Я рідко прокидаюся мріючи" здобула приз у головному конкурсі кінофестивалю в Локарно
Картина про життя квір-пари в перші тижні російського вторгнення, спродюсована компаніями X-Filme (засновник – Том Тиквер, Німеччина) й 2Brave Productions (Ольга Брегман, Наталія Лібет, Україна), відзначена премією молодіжного журі "Довкілля – це якість життя".
Кінокритик УП.Культура Дмитро Десятерик вважає, що німецькій режисерці Ізабель Штевер і українській сценаристці Анні Мєліковій вдалося створити найкращий на сьогодні фільм про повномасштабну війну.
Починається сценою сварки.
– Тобто ти мене кинеш, і це те, що мені залишиться?
– Я просто думаю, що ми можемо спробувати щось нове.
– Ти колись мене запитував, чи я хочу щось нове?
Ми підглядаємо за подружжям: з дистанції, в режимі тремтячої камери, крізь вечірні вікна. Світло раптово згасне, сирена раптово завиє. Нам запропоновано ще один типовий сюжет про кохання і війну. Принаймні так здається.
Потім такий погляд – зі сторони, на відстані – повторюється у критичні моменти. Позиція спостереження, візуального відсторонення характерна для Ізабель Штевер. Тому її порівнюють з одним із найжорстокіших європейських режисерів Міхаелем Ганеке – саме через несентиментальність, відразу до моралізаторства, доволі-таки безжальну оптику. Що, втім, не виключає точно відмірених емоційних спалахів; зокрема, сцену з прологу ми побачимо знову вже у розвʼязці, зняту цілковито інакше, зсередини помешкання, на крупних і середніх планах, на максимумі почуттів.
Штевер – одна з лідерок німецького незалежного кіно. Вона дебютувала на початку 2000-х, і вже її перша робота "Гізела" (2002) відзначена призом у Локарно. Всі її шість повних метрів – камерні драми з наскрізними темами кризи ідентичності, межових станів і заборонених бажань.
Над "Я рідко прокидаюся, мріючи" Ізабель працювала разом зі своєю дружиною, сценаристкою Анною Мєліковою (народилася в Криму, мешкає в Берліні з 2017). Головні герої_ні – Олег (Маркус Брайт) і Ольга (Таня Миронишена) – живуть у Києві і вирішують побратися у новорічну ніч 31.12.21. Олег недавно завершив трансперехід і тепер ідентифікує себе як чоловік.
Повномасштабне вторгнення, втім, піддає випробуванню і новонабуту ідентичність, і стосунки подружжя. Дилема проста: якщо ти чоловік, то маєш залишатися вдома і захищати свою родину і свою дружину (як, власне, й каже прикордонниця Олегові, коли вони з Ольгою намагаються евакуюватися в мирну частину Європи); а від своєї жіночої сторони герой Брайта давно відмовився. Та все ж свій вибір він зробить.
Штевер не показує війну прямо. За кадром звучать вибухи і новини. В кадрі, приміром, тварини на прикордонному пункті пропуску. Хтось балакає з парою ручних мишей, намагаючись їх підбадьорити (тут, до речі, не можна не згадати песика Ольги й Олега, неймовірно зворушливого і виразного французького бульдога Чарлі, справжньої зірки другого плану). Камера зупиняється на шматку сирого мʼяса на кухні. На восьминогові, якого похмурий Олег рубає на шматки для вечері.
Штевер – майстриня подробиць: ось самотній німий мікрофон, у який Олег щойно читав вірш Жадана, у покинутому під час тривоги волонтерському пункті; ось Олині батьки, Василь (Віктор Жданов) і Марина (Ірина Мак), співають дуетом у машині з мовчазними Ольгою і Олегом "Чом ти не прийшов", у той час як авто тоне в темряві заміського шосе.
Це нюансоване режисерське письмо, підсилене роботою українського оператора Володимира Усика ("Дівія", "Медовий місяць", "Ля Палісіада"), поширюється і на акторів. Маркус Брайт (він сам є трансперсоною) і Таня Миронишена – виконавці-аматори, для них це перша зʼява на екрані. Однак і вони, і такі досвідчені професіонали, як Жданов, Мак, Олег Рудинський (у ролі Павла, Ольжиного швагра), цілком органічні.
Загалом, більшість діалогів звучить рівно, навіть стишено, без зайвого притиску – війна наче притлумлює і голоси, і емоції. Разючий контраст до нашої все ще недобитої театральщини. І, о диво (табличка "сарказм") – в отакій ощадливості виражальних засобів цілком добре передаються і гнів, і ніжність, і розпач, і радість; а коли ескалація потрібна, то вона не ріже ані око, ані вухо. Що ще важливо – відсутність фальшу чи помилок у відображенні українських реалій – безумовна заслуга Анни Мєлікової.
Назва I Rarely Wake Up Dreaming насправді перекладається двозначно – не тільки "Я рідко прокидаюся, мріючи", а й "Я рідко прокидаюся посеред сновидіння". Вальтер Беньямін, великий земляк Штевер, осмислюючи наслідки Першої світової – насправді незавершеної – війни, писав ще сто років тому:
"Сни мають свою історію. Статистика снів виходить за межі приємного світу анекдотів і простягається аж до безплідності поля бою. Сни спричиняли війни, а війни визначали, що є доречним, а що – недоречним у снах, і, власне, їхній діапазон […] Сон більше не відкриває блакитний обрій. Сон посірів".
У прикінцевому епізоді, коли вже все вирішено, Оля розповідає про свій кошмар – як почали зникати кольори, а з ними і світ. І тоді вона звернулася до Бога не з молитвою, а як до рівного, і кольори почали з’являтися, "і так я врятувала світ".
Сон треба додивитися, бій – виграти, війну – закінчити, світ – урятувати. А як інакше.
