Втратив логіку й відкинув першоджерело: що не так із третім сезоном "Дому дракона"
9 серпня на каналі HBO вийшов фінальний епізод третього сезону "Дому дракона" – історія про громадянську війну королівської династії Таргарієнів під назвою "Танок Драконів".
У новому сезоні війна між повелителями драконів увійшла в гарячу фазу із новими грандіозними битвами, підступними зрадами та болючими жертвами. Однак, якщо попередні сезони хоч якось намагалися спиратися на матеріал із книги "Вогонь і кров" Джорджа Мартіна, то третій – остаточно вийшов з тіні літературного першоджерела.
Чи пішло це серіалу на користь, спробував розібратися кінокритик УП.Культура Кирило Пищиков.
Третій сезон "Дому дракона" почався із того, чим мав би закінчитися другий, а саме із грандіозної морської битви між силами чорних та зелених. За офіційною версією, другий сезон був скорочений через брак бюджету у телеканалу HBO, і її можна зрозуміти – морська битва при Глотці дійсно одна з наймасштабніших в усій вигаданій Джорджем Мартіном історії Вестеросу, адже в ній зійшлися не тільки сотні кораблів, а й дракони. На все це безумовно потрібен величезний бюджет, та чи дійсно HBO не міг собі дозволити витратити кошти на один із своїх флагманських проєктів?
Навіть якщо відкинути бюджетні питання, морська битва в першому епізоді третього сезону та захоплення Рейнірою столиці Вестеросу якраз-таки були логічним завершенням ліній саме другого сезону. Можливо, коли вийде четвертий сезон, який вже заявлено фінальним, ці нерівності будуть згладжені, але поки що третій сезон відчувається надзвичайно нерівним саме через прийняті авторами рішення в минулому.
Ще в середині другого сезону Джордж Мартін публічно виступив проти шоураннера серіалу Раяна Кондала та його бачення другого сезону. Тоді письменник у себе в блозі опублікував пост під назвою "Остерігайтеся метеликів", де в деталях критикував рішення шоураннера, а саме – вирізати із сюжету третю дитину короля Ейгона ІІ та королеви Гелейни – королевича Мейлора.
Потім Мартін доволі швидко видалив пост, однак інтернет все пам'ятає, і суть претензій Джорджа все ще можна легко знайти в мережі. Пройшло два роки із виходу другого сезону та поста письменника, і метелики, про яких він писав, розправили крила.
Перші два епізоди структурно дійсно є логічним фіналом другого, що обірвався на півслові, а новому сезону доводиться латати прогалини попереднього. Насправді третій сезон по-справжньому починається із моменту захоплення Рейнірою столиці та її подальшого правління, тобто з епізоду під номером три. І, окрім цього, на ігровому полі таргарієнівської міжусобиці нарешті з'являються нові гравці, а саме правитель Староміста та дому Гайтаверів лорд Ормунд та його вихованець королевич Дейрон, третій син короля Візеріса та Алісент Гайтавер.
Власне, ці двоє – одне з найкращих нововведень сезону, і не тільки через те, що їх зіграли Джеймс Нортон (Ормунд) та Бенжамін Еван Енсворт (Дейрон), яким блискуче вдалося показати токсичну динаміку між егоцентричним тираном та благородним вихованцем. Але й тому, що вони втілюють нову, геть іншу ідеологічну сторону конфлікту. У "Домі Дракона" неодноразово підкреслювали специфічну природу Таргарієнів, адже вони не тільки володарюють над драконами, але й є нащадками старої Валірії із темними ритуалами, магією та практикою інцесту.
Попри всю владу, срібловласі Таргарієни для вестеросців – справжні чужинці із доволі дикими звичаями. Ормунд натомість – представник однієї з найстаріших династій континенту, в руках якої була влада над найзаможнішим містом, яке до приходу володарів драконів було серцем як науки, так і релігії. І серіал нарешті показує в Ормунді сторону конфлікту, в якій є ідеологічне підґрунтя для ненависті до Таргарієнів.
Хоча є певна іронія в тому, що релігійні традиції, які так палко відстоює лорд Гайтавер, були принесені попередньою хвилею завойовників-андалів. Не менш цікавим є й персонаж Дейрона, який, по суті, втілює в собі два світи. По крові він справжнісінький Таргарієн, що підкреслюється фактом наявності в нього дракона, але виховували його саме в андальських традиціях та згідно з вірою в Сімох.
Однак, якщо новеньким героям пощастило із сюжетними арками, то от зі старими все пішло під три чорти, і метелики, про яких писав Мартін, полетіли з усіх боків. Найбільше постраждали в першу чергу головні жіночі персонажі серіалу: Рейніра та Алісент. Із другою Раян Кондал та решта авторів серіалу просто не знають, що робити. З владного матріарха сімейства в першому сезоні вона поступово перетворилася на сюжетні меблі, які совають туди-сюди, але ніде не знаходять їй місце, і героїня, що готова була власноруч вбити кривдників свого сина на початку історії, тепер запросто закладає сина одного за іншим і, в принципі, готова навіть власноруч піти на вбивство власної дитини.
З Рейнірою все трохи складніше, адже із деспотичної та жадібної тиранки в книзі, в серіалі її перетворили на фігуру темної месії – почувши пророцтво від батька Візеріса, вона поступово починає марити ним, аж поки остаточно не стає його рабинею. Причому більшість третього сезону Рейніра майже не приймає ніяких рішень і взагалі не схожа на себе часів першого сезону (особливо коли її грала Міллі Алкок), де в неї були і енергійність, і воля.
Складається враження, що образ дорослої принцеси рятує відчайдушна гра Емми Дарсі, яка ледь не в кожній сцені витискає із себе максимум. Шкода, що лише у фіналі її героїня стає хоч трохи схожою на себе в першому сезоні, нехай навіть і через те, що стала фанатично вірити у власну обраність.
Комусь пощастило ще менше – одноокий королевич Еймонд потрапив в пастку замку Гарренгол і провів там увесь сезон. Мабуть, таким чином автори серіалу вирішили ще раз провести паралель між ним та його дядьком Деймоном, який тинявся залами цієї фортеці минулого сезону. Щоправда, герой Метта Сміта пройшов важливу для персонажа сюжетну арку і постійно бачив якісь видіння. А от Еймонд із амбітного принца раптово перетворився на розмазню, якого з'їдає почуття провини. Взагалі, іноді здається, що не тільки глядачі за два роки забувають, що там відбувалося в останньому сезоні, але й автори шоу, бо мотивації героїв змінюються не за якоюсь сюжетною логікою, а виключно задля потреб того, що потрібно показати.
Кому ж пощастило більше – так це королю Ейгону та його компаньйону Ларісу. Їхні характери хоча б не спаскудили. Перший як був самовдоволеним стервом, так ним і залишився (Том Глінн-Карні в цій ролі блискучий), а другий залишився опортуністом, що заради виживання зробить усе, яким завжди і був. Правда, їхні пригоди можуть нагадувати не брутальну вестероську історію, а сюжет із Монті Пайтона.
Проблема Ейгона в іншому – його в цьому сезоні взагалі не мало б бути, тоді решта сюжетних арок мали б більшу вагу. Якщо всі дійсно вважали б короля мертвим, включно із глядачами, то повірити і в дії Рейніри, і в дії Ормунда з Дейроном, і навіть у докори совісті Еймонда було б простіше. А окрім цього, серіал позбавив глядачів одного із найефектніших сюжетних твістів першоджерела, де виживання Ейгона було таємницею ледь не до самого фіналу.
І це лише один з метеликів, про які у своєму пості писав Джордж Мартін. Сезон закінчується драматичним самогубством вагітної королеви Гелейни, яка в серіалі стала бачити віщі сни – ще одна особливість королівської династії Таргарієнів. У книзі "Вогонь і кров" причина самогубства Гелейни страшна, але зрозуміла – її сина Мейлора буквально розриває натовп простолюдинів, коли принца пробують переправити до лорда Ормунда. Гелейна, і так вбита горем після того, як злодії Кров та Сир вбили її старшого сина, остаточно втрачає волю до життя. В серіалі Мейлора не існує, як і історії його загибелі, а отже, й причину самогубства Гелейни авторам доводиться вигадувати на ходу, і вони не знаходять нічого кращого, ніж в усьому звинуватити її видіння.
І насправді в новому сезоні таких от "Мейлорів" безліч, адже серіал остаточно перестав будувати причинно-наслідкові зв'язки – власне, в цьому він і справді є достойним нащадком "Гри престолів", де шоуранери також вирішили, що вони розуміють історію Мартіна краще за самого Мартіна, і почали вигадувати свої рішення. На жаль, Раян Кондал явно пішов саме цією доріжкою, почавши вигадувати геть дивні рішення та кардинально переписувати деяких героїв.
Середньовічний філософ Вільям Оккам колись вивів доволі простий, але дуже важливий логічний принцип, який потім на його честь назвали бритвою Оккама. Його суть така: серед багатьох способів пояснити подію треба обирати найпростіший, який не потребує зайвих доказів чи вигадок. Раян Кондал, здається, вирішив натомість ускладнювати те, що не потребувало ускладнення.
Звісно, іноді невеликі відступи від першоджерела й справді працюють, як-от з Ормундом, однак у більшості випадків креативність авторів "Дому Дракона" більше схожа на звичайне хизування та бажання розказати історію цікавіше за її автора. І зовсім не проблема, якщо в них є таке бажання, проблема в тому, що перевершити Джорджа в них не виходить. Виходить лише плодити метеликів, що безславно загинуть у найближчому полум'ї.
