Коли нас ведуть капелани різних релігій, ми знаємо, що ми в Україні
"Після спільної молитви на Майдані мене обійняв протестантський пастор, ми обидва подивилися одне на одного зі сльозами й подивом: "Хто б сказав пару років тому, що ці обійми можливі"", – говорить харківський "священник усіх Майданів", настоятель церкви Іоана Богослова ПЦУ отець Віктор Маринчак.
Тож, це буде розмова про обійми.
Імам Хаджи Мурад Путілін, голова управління військового капеланства мусульман України, – українець за походженням, який прийняв іслам у свідомому віці. Майстер ножового бою, війну він починав разом із "Фрайкором". Захищати свій дім від загарбника – одна з прямих заповідей Корану, говорить він. "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї" – згадую я першу заповідь Декалогу українського націоналіста.
У нашій першій розмові ми моментально знаходимо спільних знайомих: як майстрів-ножовиків із Blade Brothers, так і капеланів християнських конфесій.
Хаджи Мурад розповідає, що коли спільно з іншими капеланами виводять військових звідкись із бою, приймають їхні втрати й радості в перші хвилини, хлопці говорять: "Коли ми бачимо, як ви, священники різних релігій, взаємодієте між собою, нам стає спокійніше. Ми знаємо: ми в Україні, ми разом, ми зможемо".
Утім, імам має пересторогу, чи втримається ця міжрелігійна співпраця після війни: "Надто багато сил працюють і працюватимуть на розрив, працюватимуть проти нашої спільності. Чи зможемо їм протидіяти?".
Рабин Моше Москович, голова громади Харківської хоральної синагоги, впевнений: зможемо. Каже: "У Харкові завжди була така співпраця, це не лише з війною почалось". А отець Сергій Салогуб, священник Харизматичної церкви, родом із Мирнограда, який росіяни намагаються стерти з лиця Землі, каже, що бачить цю співпрацю лише тут, на Слобожанщині. Говорить: так, на "капеланські школи" сюди з’їжджаються з усієї України, але – саме сюди. Ще говорить: "Господь діє на Слобожанщині. Я вірю, що пробудження піде звідси". Я думаю про Цфат: маленьке містечко в Галілеї, звідки, за іудейськими віруваннями, має почати свій шлях Машиах. Так само зі східних теренів, де так само точаться війни.
У отця Сергія руки робітника, такі ж, які оточували мене в моєму донецькому дитинстві, літні місяці якого минали неподалік від шахти Засядько, на якій, власне, він і працював до війни й прийняття сану. Я знаю з дитинства, що такі руки добре надаються для обіймів: скупих, але вчасних. В одному зі своїх старих інтерв’ю капелан Салогуб говорив: "В першу чергу ми повинні стати для військових друзями. Подружитися! Спершу душевне, а потім духовне". Щось подібне говорять і всі відомі мені капелани, зокрема Хаджи Мурад: "Ти людині спершу дай гідність, обігрій, нагодуй, а вже як видасться й буде час – можеш спробувати поговорити про Бога".
Отець Сергій розповідає, як друзі Харківської соборної мечеті передають тисячі порцій плову на шпиталь і в підрозділи. З ним, харизматом, мене познайомив священник ПЦУ протоієрей Геннадій Рохманійко, капелан харківського військового шпиталю, – один з тих, хто розвиває цю капеланську співдію.
Капеланські зустрічі часто відбуваються на території храму Іоана Богослова. До великої війни ця прибудова слугувала недільною школою для дітей, нині ж виповнена прапорами різних бригад, шевронами та іншими подарунками від військових. Отець Віктор розповідає, що тут збираються християни всіх можливих конфесій, мусульмани та іудеї. Є серед них і жінки – пасторки протестантських течій. Питаю, чи він їх навчає? Каже: ні, капеланські розмови – дещо інші, ніж у нас, "цивільних" священників. Вони – ті, хто на щодень має до справи зі смертю або її незримою присутністю. Ті, кому відспівувати доводиться частіше, ніж хрестити. Ті, хто щодня говорять із людьми, яким доводиться порушувати шосту заповідь – і отримувати за це не лише прощення, а благословення і вдячність. Вони – ті, хто за статутом не має права на зброю, втім переважно готові підняти її, якщо вона випаде з рук побратима.
Про цю складну етичну дилему я почала думати, коли ми пів року тому записували розмову з одним з тих, хто створював інститут українського військового капеланства, отцем Сергієм Дмитрієвим, більш відомим як "Падре". "Падре", якого я подумки називаю Джедаєм, говорить дуже спокійно: "Православна церква України прийняла рішення, що священники мають право на легку вогнепальну зброю для самозахисту. За статутом військового капеланства капелани зброї не мають. Але, повірте, якщо наші побратими будуть гинути у нас на очах, ми не будемо просто стояти й молитися".
Сироти, гуси, мурахи – в різних регіонах України по-різному називають те, що йде мені від цих слів шкірою.
У тій розмові на Радіо Хартія Падре у відповідь на питання про те, що робити, коли солдат, який потребує духівника, – не лише не твоєї конфесії, а й, може, не знати якої віри взагалі, відповів: "Ну, то кажи: хай буде з тобою Сила!". Так я й прозвала його про себе Джедаєм.
Я думаю, що вони – одні з найсильніших людей, капелани. Ті, хто наважились помножити служіння – на службу, перебувати водночас у двох складних ієрархічних структурах, часто суперечливих одна щодо одної, стати так близько до смерті, до вбивства, до страху – і безумовної сили, безумовної люті, хоробрості, врешті – до Любові і Життя в його максимальному вимірі.
Ієрея Ігора Іванова, одного з капеланів 13 бригади НГУ "Хартія", в натовпі я би прийняла за студента-бурсака, втім, його богословське студентство припало ще на період Революції Гідності. В ті зимові дні, назавжди вписані нам під шкіру, він служив у Михайлівському соборі, і коли він згадує – я плачу, як плачу всі ці 11,5 років при згадці дзвонів Михайлівського, які відбивали злам епох, збирали нас, захищали, чий набат сповістив на весь світ про те, що цей дивний народ, українці, остаточно відмовився бути пригніченим.
"Там, у Михайлівському, почалась моя участь у в українському національно-визвольному русі", – говорить молодий ієрей. – "Церква, – говорить він, – це ж Еклезія, це зібрання народу, це народ, а отже, церква не може відсторонитися від національно-визвольного руху. Нині ми проживаємо перихорезу, взаємне проникнення".
"Пастор має пахнути потом своїх овець. Якщо паства пахне шинами на Майдані – так має пахнути й пастор", — говорять чи то отець Рохманійко, чи то отець Салогуб, православний чи протестант, і, по щирості, я навіть не хочу передивлятися ефір і згадувати, хто саме: яка різниця, якщо вони ідуть пліч-о-пліч і підхоплюють думки одне одного.
Капелан, говорить отець Ігор, істота безконфесійна. "Апостол Павло в одному з послань радить нам: "Будь усім для всіх, щоб спасти хоча б деку". Ось ми так і працюємо".
Отець Геннадій згадує: "На Майдані єдналися всі конфесії, тому що біль був один і той самий. Зараз наша рана ще більша, кров витікає, тому ми ось так зібралися всі рука об руку". На початку війни отець Геннадій був капеланом Харківського прикордонного загону. Посміхається: "Прекрасні були часи. 318 км по Сумській, Луганській областях. Це треба пройти, побувати на всіх заставах". – "І всіх обійняти", думаю я. І думаю, що це ще одна прекрасна метафора цієї капеланської відданості, капеланської служби – йти крок у крок, метр за метр зі своєю паствою, яка нині уся твоя, незалежно від віри. Як і діти, які за ці 12 років стали всі – наші.
Згадує: "Як дізналися, що духівник з’явився, і почалося: той йогурт несе, той іще щось. Кажуть: "Це тобі, капелан"".
Це тобі, капелан. Тобі – йогурт, привезений, напевно, волонтерами. Тобі – наші болі й страхи. Тобі – наші чорні від пороху й червоні від крові жарти. Тобі – наше бажання вижити, залишитись у житті й вивести за собою братів.
І, можливо, саме вони, капелани, діють "тіккун олам" – зцілення світу, збирання розсипаних іскор на полях бою, на шпитальних ліжках: як він і має творитися, у співдії.
Свято-Дмитрівський храм УГКЦ, церква Івана Богослова ПЦУ, лютеранська кірха Святого Вознесіння, Харківська хоральна мечеть, Харківська соборна синагога й Ісламський культурний центр: готуючи історію про релігію в часи війни, ми йдемо від храму до храму, і на той чи інший спосіб у кожному нас обіймають. Вочевидь, як жінка, я не можу обійняти рабина або імама, але. Поки йде запис, я сиджу в мечеті на підлозі (мені точно можна на чоловічу частину? – запитую, – імами сміються) і мерзну. Імам Хаджи Мурад накриває мене своєю теплою курткою на овчині, і я відчуваю обійми: від людини – людині. І думаю: як ми всі – хасиди, православні, католики, мусульмани, віруючі й невіруючі, – в ці часи катастроф хочемо час до часу зігрітися під капеланською курткою, під Словом і Вірою, під готовністю слухати – й разом шукати. Шукати дорогу, і ритм спільних кроків, і спосіб досвідчити ту велику любов до ближнього, яку Господь заповідує нам через усі свої прояви, і яка у часи війни стає нашим спільним щитом і знаменом.
Господь не конкурує за паству сам із собою. Він говорить пасторам: будьте разом із тими, хто бореться. І вони вирушають.
Більше голосів капеланів – в програмі Сергія Жадана "Говорить Харків" на Радіо Хартія: "Як капелани різних релігій борються проти Росії як проти вселенського зла".
Іванна Скиба-Якубова, виконавча директорка Радіо Хартія, спеціально для УП.Культура.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.
