Добра рожева БДСМ-машина: про виставку "Радість" в PinchukArtCentre та прості насолоди
27 березня PinchukArtCentre відкрив групову виставку "Радість" за участі українських та міжнародних художників – про те, якою може бути радість у час війни, втрат і глобальної нестабільності. Куратори проєкту пропонують говорити про радість як про форму стійкості й спільного переживання, що підтримує українське суспільство сьогодні. Художниця та авторка Ольга Марусин у своїй рецензії розмірковує про те, як ця виставка працює з темою задоволення, турботи й контролю – і чому за м'якою естетикою може ховатися жорсткіший механізм впливу. Виставка триватиме до 30 серпня.
Коли шимпанзе вишкірює зуби, людина часом думає, що мавпа усміхається, та вона насправді не радіє. Цей вираз обличчя з оголеними зубами і розтягнутими губами дослідниці назвали "оскал страху". В такий спосіб тварина повідомляє, що не становить загрози для опонента. Вона помʼякшує напругу в групі, виразно демонструючи свою підкорену позицію. Може бути, що людська усмішка еволюціонувала саме з цієї функціональної соціальної гримаси. Ми не знаємо напевно.
Покоління зумерів не знає, як зчитувати смайлик (🙂). Жовтий вісник "раді вас бачити" сприймається підозріло – пасивно-агресивний, іронічний, навіть зверхній, і до "оскалу страху" він відноситься, може, більше, ніж до приємної людської емоції, яку мав би позначати.
З першого погляду афіша виставки в PinchukArtCentre здається мені провокацією.
Я бачу слово "РАДІСТЬ" на тлі кольорів національного прапора країни, котра в інформаційній сфері є одним із основних експортерів болю, і намагаюся охопити одразу ввесь товстий шар іронії, що його такий вибір промо-естетики має передбачати.
Святі угодники, emoji emoji emoji!
Він, металопластиковий пес "Brit Alliance Dog" другого покоління, призначений для воєнної розвідки та логістики, не має потреби усміхатися. Але він гуляє в Запоріжжі біля річки, знайомиться з нормальним псом, заводить розмову з "шашличниками". Робопес керується підлітком Ярославом, який покинув дім у 2022 році і тепер живе далеко в Польщі. Ярослав може бачити очима пса, а пес може розмовляти голосом Ярослава.
Це робота Романа Хімея і Яреми Малащука "Відкритий світ", яку можна побачити в одному з залів експозиції. Робопес ходить розбитими класами Ярославової колишньої школи, і я дивлюсь на нього як на своєрідний протез, котрий заміщає одразу всі частини тіла, яких не вистачає хлопцю, аби прогулятися знайомими місцями. Його тіло – за кордоном, в безпеці, вільне від війни. На запитання дівчинки "ти – пес?", Ярослав відповідає "я – пес", перевертається на бік і, безпорадний, регоче.
Що ж, мабуть, ми вже мусимо говорити про радість. Про "радість з інвалідністю", про чорний гумор, про прямий звʼязок між радістю та агресією, ще раз про ненависть, і тоді знову про радість, про субʼєктність, яка здобувається в транзитах між еросом і танатосом? Ось, здається, я готова, і, з тим досвідом, який має будь-яка людина в цій країні на четвертий рік війни, я буду мати співрозмовників – ми зможемо собі дозволити таку дорослу розмову.
Утім, виставка "Радість" у PinchukArtCentre, курована Олександрою Погребняк і Бйорном Гельдхофом, не створює простору для такої розмови, натомість діє геть в іншій площині.
Артцентр створює у своїх стінах дуже своєрідне середовище, яке має виразні риси етичної монополії та першочергову ціль – залучення аудиторії та взаємодію з нею через продукт або послугу.
За рахунок яких механізмів участі працює ця структура?
"Відправною точкою", визначеною кураторами, є участь у виставці військових, ветеранок та ветеранів ЗСУ. Гліб Стрижко, морський піхотинець, який пережив поранення та російський полон, взяв 12 інтервʼю, де респонденти (також ветерани) діляться вразливими особистими досвідами та роздумами про радість. Фізичну форму для експозиції цих слів розробила архітекторка виставки Богдана Косміна – ніжно-рожеві мʼякі поролонові "листівки" в людський зріст, виконані декоративними шрифтами, з малюнками янголят і полуниць, рукописно завірені особистими підписами.
ПАЦ пропонує несподіваний образ військового в рожевому камуфляжі, який раніше хоч і міг питати вимогливо, чи достатньо велика моя русофобія, чи достатньо я донатила, саме тепер і саме тут каже: "усім можна радіти, і тобі я дозволяю". Більше схожих ванільних "індульгенцій" супроводжують глядачів та глядачок у кожному залі виставки, утворюючи тотальний "так"-простір.
"На тлі жорстокості нашого часу вони [військові – прим. авт.] пропонують радість і її спільне переживання як сміливий прояв людяності", – йдеться у кураторському тексті до виставки.
Ця однозначна "легітимізація почуттів" виглядає спробою заховати за загальновизнаним авторитетом ЗСУ, як за плюшевим щитом, потребу в складніших питаннях, в особистих рішеннях чи сумнівах з приводу прийняття того, що ми бачимо, і таким чином проголосити монополію на розуміння радості у просторі виставки.
Монополія торкається не лише глядацької автономії, а й автономії окремих мистецьких робіт. Кураторські тексти говорять про роботи українських та міжнародних художниць та художників як про розмаїту галерею досвідів, що "показує різні види радості" на тлі війни. Це тло, і це "завдання" – демонструвати радість, радикально спрощує і сплощує сприйняття творів.
Шлях проходження виставки досить жорстко режисований і створює для відвідувача низку здебільшого сенсорних досвідів. Підпорядковані санаторно-дисциплінарному режиму, де дисциплінарну роль виконує легітимоване словами військових кураторське бачення, мистецькі роботи беруть на себе санаторну роль – вони стають своєрідними спа-процедурами, інструментами переконання, торохкальцями і калатальцями, які заколисують і надають глядачам та глядачкам дисоціативне мʼяке знеболення.
Більшою чи меншою мірою вони здаються вбудованими "процедурними" кімнатами інституції: кімната з вулканом ("Запаморочення" Жуліана Шарʼєра), кімната з лісом ("Без назви" Альваро Урбано), кімната з фонтаном ("І під усім тече рідкий вогонь" Жуліана Шар'єра), сад сакур ("Сакура (Близнюки Мукогаока)" Тасіти Дін), кімната з сонцем, насправді, більш, ніж одна кімната з сонцем.
Роботи Лесі Васильченко і Каті Алійник, номінанток премії PinchukArtCentre, були розташовані поруч на минулій виставці, і обидві говорили про ніч, а через неї, метафорично, про війну. Цього разу роботи художниць знову поруч, тільки ніч змінилася на golden hour. Така переміна освітлення видається солодким сном про світанок, який настав просто від втоми, мимоволі, хоча добрі новини так і не надійшли.
(🙂) У 80-х роках смайлик став символом клубної культури, і ним почали брендувати таблетки екстазі (MDMA), які тоді лише набували популярності як наркотик для вечірок. Таке рекреаційне використання призвело до заборони речовини; раніше вона майже 10 років в обмеженому масштабі використовувалася для психотерапії, і навіть зараз часом використовується для лікування ПТСР. Повітряне синтетичне відчуття ейфорії, безпеки, глибока емпатія, щастя без передумов. На емодзі-сленгу на позначення MDMA використовують цукерку 🍬.
Найбільша принада виставки – кілька кімнат ПАЦ, повністю зліплених з маршмелоу ніжних кольорів. Це локальне втілення роботи Сімоне Пост "Солодкі спогади" – копія дому художниці, коли їй було три роки. Маємо змогу підглядати в цукерковий туалет через дірку в стіні та сфотографуватися в дитячій кімнаті. Безперечно, робота Сімоне Пост стосується її особистих спогадів та може розкривати проблему надміру у світі споживання, але в контексті цієї конкретної виставки вона повністю взята в заручники української "радості" та набуває конкретної рекреаційної функції "на фоні війни".
Цукерку відвідувачам видають саме на вході до цих кімнат з грайливим підморгуванням "щоб не зʼїли меблі". Атракція розрахована на поширення через соціальні мережі, і там за естетикою вона римується з рекламою хайпової тотально-рожевої кафе-кондитерської NAMELAKA і з сюрреалістичними AI-генерованими допаміновими картинками.
Артцентр не приховує своєї промостратегії і публікує фото відвідувачок, котрі спеціально перевдягнулися в "цукеркові" сукні, аби сфотографуватися всередині царства мистецтва. Так, замість відкритого політичного простору, який може створювати мистецтво, ми отримуємо зрозумілий конструктор для саморепрезентації. Якщо "UkraineWOW" працювала з національною саморепрезентацією, коли без роздумів можна сісти на княжий трон і одразу виглядати як українець, то ПінчукАртЦентр використовує схожий прийом, але створюючи манекен "щасливої людини", і таким чином заходить на територію приватного тілесного переживання.
Отримуємо цукерку і занурюємося в трип.
Солодкі кімнати експозиції у масштабі схожі на моделі "ідеального житла" з магазину меблів. Зігфрід Кракауер на початку 20 століття пише про функцію подібних інтерʼєрів, задовго до появи IKEA Home. Він розповідає, як до м'яких, нейтрально сіруватих однотипних інтер'єрів готельних лобі та барів, заради простору, ретельно вичищеного і дезінфікованого від маруди повсякденності, приходить проводити час "духовно безпритульна дрібна буржуазія". За рівнем доходу не відрізняючись від робочого класу, вона бажає проживати життя, яке не може дозволити за власний кошт, і таким чином опиняється в орбіті цих "безликих місць амнезії та чекання", які допомагають їй підтримувати бажану ідентичність.
Чи можна звинувачувати людину, котра щодня проходить повз випалений шахедом будинок, у тому, що вона мріє опинитися в цукерковому царстві, а кураторів – за бажання виконати цю мрію? Виснажена дереалізована людина, що нездоланно прагне побувати у барбі-всесвіті, в солодкому забутті, за яке не зможе розрахуватися? Те, що вже й так було місцем амнезії і чекання, перетворюється на керований сон.
Від яких прав і свобод ця людина хоче відмовитися на вході? Якщо кожна виставка – це невеликий тимчасовий політичний режим, репетиція соціальних стосунків, то як таку інфантильну ідентичність, здобуту за рахунок щедрості патрона мистецтв, застосувати в реальному світі?
Може здатися, що виставка розрахована на втомлену цивільну людину, але я б хотіла уникнути такого спрощення. Швидше це хтось, хто бажає авторитетної, зрозумілої структури, турботи і задоволення без відповідальності. ПАЦ дасть цій людині кольорові наліпки, аби відмітити своє самопочуття, запропонує взяти участь в іграшковому голосуванні, і в цілому готовий бути для глядача чи то лагідною контролюючою матірʼю, чи то доброю рожевою БДСМ-машиною, що продукує загальнонаціональні хвилинки радості.
Те, що галерея через мистецтво працює зі спільнотою, не є якимось новим підходом. Реляційна естетика чи естетика взаємодії, яка зосереджується на роботі саме з людськими взаєминами, соціальними зв'язками та їхнім контекстом, перетворюючи глядача на активного співучасника творчого процесу, зародилася у 1990-х. Ніколя Бурріо, теоретик цього підходу, навіть був співкуратором першої виставки ПАЦ.
Реляційну естетику немало критикували, наприклад, теоретикиня Клер Бішоп стверджує, що замість здорового соціального поля, де неминуче існують напруги та антагонізми, вона створює ввічливу соціальну сцену, яка лише зображає живу спільноту.
Основна різниця між таким підходом в мистецтві і залученням споживача у комерції полягає в тому, що реляційне мистецтво мало б залишати сценарій відкритим і не пропонувати ніякого продукту. ПАЦ, здається, йде далі і презентує своє бачення радості як готовий до вживання продукт. Зрештою, за цим рожевим цукром справді вибудовується черга і навколо нього будується тимчасова уніформна і атомізована (і повністю аполітична) єдність, яка імітує свободу і імітує радість.
Робота "Радість" Алевтини Кахідзе – це тату-салон, де прямо в приміщенні артцентру можна безкоштовно назавжди зафіксувати на власній шкірі одне із запропонованих зображень, які розповідають історію радості. Для тих, хто наважиться на достатньо болючу процедуру долучення до мистецької роботи, облаштовано "робочий кабінет" тату-майстрині, відгороджений рожевими шторами. Декотрі татуювання мають лімітований тираж – для двох або трьох людей – а в необмеженій кількості доступні три: тихохідка (примітивний безхребетний організм, відомий тим, що виживає за будь-яких умов), власне, слово "Радість" і "I love PinchukArtCentre".
Тут бачиться якесь метависловлювання, але Кахідзе не розкриває нам його до кінця.
Встановлюючи мʼякий контроль через задоволення, виставка втручається в приватне, спонукає проігнорувати існуючу дистанцію до радості, отримати емоцію орально, підшкірно, процедурно, а відповідальність покласти знову лише на військових.
Варіацію цієї виставки ПАЦ представить паралельно до 61-ї Венеційської бієнале мистецтв, яка відкриється на початку травня у Венеції, прагнучи "показати світовій спільноті, що радість сьогодні є опорою українського суспільства, і це унікальний досвід, який можна перейняти".
На минулій бієнале, до слова, одним із українських проєктів був "Щирі вітання" Каті Бучацької, групова виставка нейровідмінних художниць та художників зі словами привітань і побажань для гостей міжнародної виставки. У рамці такого проєкту знаходиться унікальна мовна ситуація. Через те, що нейровідмінні художниці та художники в силу своїх особливостей не здатні використовувати іронію, є змога роздивитися, як насправді складно виміряти поважливу дистанцію до найпростіших слів, які позначають радість та добро.
"Still joy – from Ukraine to the world" – такою буде назва цьогорічного проєкту. Слово "still" в перекладі можна зчитувати як "все ще", "тихий" або ж як "застиглий" у словосполученні "still life" – натюрморт, чи у словосполученні "stillborn" – мертвонароджений.
Якщо в Україні виставка виглядає як пігулка від болю, то:
- у Венеції, поруч з нововідкритим російським павільйоном;
- на фестивалі мистецтва, де політичне винесено за дужки і "загорнуто в рожевий поролон";
- у світі постіронії, де тіло та вчинок витіснені і комодифіковані, мистецтво декларує своє безсилля і стагнацію, а найкращою відповіддю на потребу в "новій щирості" стає або нейровідмінність, або неофашизм;
санаторій "Радість" під українським прапором, фінансований олігархом, "що на тлі жорстокості нашого часу пропонує радість і її спільне переживання як сміливий прояв людяності", мабуть, буде більше схожим на потужний прорив несвідомого, на тотальний твір мистецтва, ніж на детально продуману кураторську роботу.