"Кінофестивалі не повинні ставати майданчиками для кремлівської пропаганди": режисер фільму "Озброєні піснею" Раян Сміт
12 вересня в український прокат вийшов документальний фільм "Озброєні піснею" режисера Раяна Сміта. Він розповідає про українських музикантів та музиканток, які приєдналися до лав захисників країни чи допомагають армії як волонтери, даючи концерти або евакуюючи цивільних.
Стежте за найважливішими подіями української культури в Telegram i WhatsApp!
"Озброєні піснею" – перша режисерська робота Раяна Сміта. До цього він продюсував стрічку "NFL 360: Хто, якщо не ми". Вона розповідає про українських гравців в американський футбол та принесла своїм творцям нагороду Еммі. У червні цього року Раян Сміт привіз статуетку Еммі до України, щоб на знак підтримки подарувати "Українській лізі американського футболу".
Від українських спортсменів Сміт перейшов до українських музикантів. Героями "Озброєні піснею" стали лідери гуртів "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук, "Бумбокс" - Андрій Хливнюк та ДахаБраха - Марко Галаневич, співачка Світлана Тарабарова, оперний співак Сергій Іванчук, диригент Маріупольського симфонічного оркестру Василь Крячок, парамедикиня Катерина (Пташка) Поліщук та учасники "Культурного десанту" Миколай Сєрга, скрипаль Моісей Бондаренко та Саша Чемеров ("Димна суміш", The Gitas).
Напередодні української прем'єри журналістка УП.Культура Марія Кабацій поспілкувалася з Раяном Смітом про обидві стрічки, меседжі та місію, закладені в них, та російську пропаганду на фестивалях класу А.
– Хочу почати з актуальної теми. Цими днями в Україні обговорюють прем'єру російського фільму "Росіяни на війні" у Венеції. Там режисерка показує, як сім місяців жила з підрозділом російської армії на території України і розказує, які вони "хороші хлопці". Наш кіносвіт обурений, але мій колега, кінокритик сказав мені: у мене не було сподівань, що росіян витіснять з усіх майданчиків, тож наш єдиний шлях – це бути гучнішими, ніж вони. Як вам здається, західний світ і досі не зрозумів, кому протистоять українці?
– Я ще не бачив цього фільму, але чув про нього. Це ганебно, що Венеція і TIFF показують його.
Такі фільми, як "Росіяни на війні", можуть ввести в оману глядачів, змушуючи думати, що вони є антивоєнними. А насправді просувають неправдиві наративи. Вони стирають історію вторгнення Росії в Україну і применшують жахливі воєнні злочини, скоєні російськими військовими. Посилання на незнання чи плутанину не звільняє цих солдатів від провини - вони є частиною загарбницьких сил, і їхні злочини не повинні применшуватися під маскою жертв.
Це війна не лише Путіна. Кожен солдат має понести відповідальність за звірства Росії: вбивства і зґвалтування українців, бомбардування лікарень, супермаркетів і таких міст, як Львів, де нещодавно батько втратив дружину і трьох дітей.
Венеційський та Торонтський кінофестивалі не повинні ставати майданчиками для кремлівської пропаганди чи прославляти тих, хто бере участь у геноцидній окупації.
Читайте також: Канадський фестиваль скасував показ пропагандистського фільму про росіян на війні
– Перед фільмом "Озброєні піснею" я хочу поговорити про фільм "NFL 360: Хто, якщо не ми". Він розповідає про українських гравців у американський футбол, що стали захисниками. Ви були продюсером цього фільму і він приніс вам нагороду – Еммі. За що його відзначила Американська телевізійна академія? Який ефект мав фільм у Америці?
– Гадаю, цей фільм сподобався Академії тим, що в ньому історія розповідається по-іншому.
У нас був Кайл Брандт, один із ведучих шоу Good Morning Football, та всі ці [українські] спортсмени, які зараз перебувають на передовій. Ми не могли взяти у них інтерв'ю. Але вони могли записувати відеозвернення та надсилати їх Кайлу. Спілкуючись у такий спосіб, вони стали досить близькими, потоваришували, а ми створили фільм, який показував це.
Ще цікаво, що коли ми робили цей фільм, то інформували глядачів у режимі реального часу. Вересень-жовтень-листопад Кайл розповідав про це своїй аудиторії у ранковому шоу. У нього величезна кількість прихильників, шоу дивляться по всій Америці та всьому світу. Тож щоранку він інформував: "Я роблю репортаж про українських футболістів. Ось як вони живуть зараз. Вони щойно розповіли мені про таке".
Протягом осені ми розповідали людям про цю історію, таким чином будуючи аудиторію ще до виходу фільму. Щоб вони чекали на прем'єру, бо вже бачили окремі моменти того, що відбувалося. Гадаю, людям було цікаво, що ми використали ранкове шоу, щоб дати можливість зазирнути за лаштунки зйомок документального фільму.
Фанати НФЛ [Національна футбольна ліга] здебільшого не включають ранкове шоу, щоб побачити історію про війну на іншому кінці світу. Тому було цікаво розповісти їм цю історію і відкрити очі на те, що відбувається. Вони б ніколи не дізналися про це, дивлячись новини.
Наш фільм вийшов в ефір напередодні Різдва. Це був найрейтинговіший епізод "NFL 360" за всю історію. Тієї ночі його подивилися близько мільйона глядачів. А потім ми випустили його ще раз. І глядачі почали розуміти: "Ці люди більше схожі на нас, ніж ми думали".
Американські глядачі просто закохалися в багатьох з цих персонажів, українських спортсменів-військових. Одразу після того, як фільм було завершено, ми привезли кількох героїв до США. Вони взяли участь у програмі Good Morning Football, а потім пішли на церемонію нагородження НФЛ. Це було чудове завершення цієї історії.
– Давайте перейдемо до фільму "Озброєні піснею". Чому ви вирішили взятися за тему українських музикантів, що допомагають Україні відстояти незалежність? Хто з героїв з'явився у вас найпершим та як ви їх знаходили і відбирали?
– Коли я продюсував "Хто, якщо не ми", нам потрібна була музика для монтажу. Я нічого не знав про українських музикантів, але під час роботи над фільмом дізнався про багатьох. Щодня я слухав різні українські плейлисти.
– Яка українська пісня вам подобається найбільше?
– Я б сказав, що мені подобаються всі. Але є пісня "Океану Ельзи" під назвою "Еверест". Це одна з моїх улюблених.
Тож коли ми знімали "Хто, якщо не ми", нам потрібен був український саундтрек. І я просто почав листуватися з музикантами в Інстаграмі і питати, чи хочуть вони стати частиною цього проекту. І багато хто з них погодився. Ми залучили ДахуБраху, Сашу Чемерова і, звісно, Андрія Хливнюка. Його відео є у фільмі "Хто, якщо не ми". Те, що він зняв на Софійській площі.
Поки ми знімали цей фільм, я стежив за ними в соціальних мережах, бачив, чим вони займаються. І зрозумів, що [в Україні] є багато різних музикантів зі своїми історіями. Коли ми завершили "Хто, якщо не ми", багато з них приїхали до Лос-Анджелеса, і я подумав: "Хочу познайомитися з цими хлопцями". Так я зустрівся з Андрієм Хливнюком і Сашком Чемеровим у Лос-Анджелесі. Я сказав їм: "Хочу зробити щось про музикантів". І вони підтримали.
Спочатку це мало бути історією одного музиканта. Але я відчув, що різними історіями можна розповісти набагато більше. І що буде набагато динамічніше, якщо додати різні типи та жанри музики. Тому ми почали з людей, які брали участь у проекті "Хто, якщо не ми", а потім додавали інші історії.
Приміром, коли я був у Львові, ми просто гуляли вулицею і натрапили на львівських студентів-співаків. І я подумав: "Боже, які діти". У кожного у житті був вчитель, до якого дійсно ставився майже як до батька. І ці діти, у фільмі можна побачити, як сильно вони люблять свого вчителя. Коли я побачив, як вони виступають на вулицях Львова, то подумав: "Вони так чи інакше стануть частиною фільму".
Важко зібрати всіх цих різних людей в одному фільмі, але є спосіб зробити це так, щоб він сприймався цілісним. У кожного з них своя історія, свій урок, свій погляд і свій стиль. Тож це сплетіння різних стилів і голосів. Я хотів взяти глядача в США і занурити його в Україну, щоб він теж став свідком цих життів.
– З яким персонажем було найскладніше домовитися?
– Найважче було з Пташкою. Тому що після звільнення з полону вона повернулася на фронт. І відповідь на наш запит зайняла багато часу. Минуло кілька місяців, перш ніж ми отримали відповідь. Вона дуже вагалася, чи варто це робити.
Але її історія дуже сильна. А ще вона красномовний оратор і знає, що слова, які вона говорить, справді мають вплив.
Тож ми були раді, коли наш польовий продюсер Дмитро поїхав до неї на Донбас і зафільмував її.
– У вашому фільмі Пташка (Катерина Поліщук) знята на Донбасі. А Андрія Хливнюка ми бачимо в центрі Києва. Де ще відбувалися зйомки? Чи були ви особисто присутнім на них?
– Я був присутній на деяких київських інтерв'ю, але не виїжджав за межі Львова чи Києва.
У нас не було бюджету, щоб подорожувати по Україні. Ми багато в чому покладалися на людей, які працюють з музикантами. Так, ми взяли інтерв'ю в Андрія в Києві, але разом з ним на передовій, з його підрозділом безпілотників, завжди знаходиться чудовий оператор Стас Гуренко. Тому ми просто взяли матеріал Стаса, він віддав його моїм режисерам монтажу Кадіму та Юлії, які живуть в Ірпені. Вони збирали весь матеріал від різних команд.
Ми використали багато матеріалу з соцмереж Слави Вакарчука. Тому що усі відео, які він знімав протягом перших кількох місяців [вторгнення], були неймовірні. Те, як він говорив, які меседжі він доносив. Тому ми подумали: "Давайте просто використаємо їх, тому що це неможливо перезняти".
Також з "Культурним десантом", групою музикантів, які грають музику на фронті, завжди є кілька операторів. Наприклад, феноменальний Артем Познанський. Він все знімав, а потім віддавав це моїй команді в Ірпені.
– Хто ще з вашої команди українці?
– Увесь продюсерський склад - українці, окрім мене. Монтажна група - це Кадім і Юля. Постпродюсерка Наталя Романюк.
Робота "в полі" - це Дмитро Кожуховський. Якось я спитав United24, чи знають вони хорошого продюсера, і вони надіслали мені його контактну інформацію.
Дмитро неймовірний, знімати з нами йому було дуже легко, тому що він знімає на передовій: там вони сплять у машині, доводиться турбуватися про безпеку і все таке. А тут він у Києві брав інтерв'ю у музикантів, тож, мабуть, це було схоже на відпустку.
– Давайте поговоримо про те, що ми бачимо на екрані. У фільмі є кілька досить жорстких моментів: загиблі, поранення, масові поховання. Чому ви вирішили залишити це у фільмі?
– Я і моя команда – Кадім, Юлія, Наталя – обговорювали це досить часто. Про те, як багато ми хочемо показати. Це досить важко, бо ти робиш фільм для світової аудиторії, а для людей за межами України ти хочеш показати реальність того, що відбувається.
Але в той же час його дивляться українці, і ти не знаєш, наскільки вони хочуть це бачити, тому що вони пережили це все.
Тож ми більше розповідаємо про музику та історії музикантів, але показуємо моменти, які дають людям розуміння контексту. Тому кадри з Маріуполя, драмтеатр – це те, що ми вважали за потрібне показати.
– Минулого тижня у нас у прокат вийшов фільм "Мирні люди", де звучать розмови російських солдат з їхніми сім'ями про те, як вони тут убивають. Його режисерка розказувала мені, що це така розповідь для західного світу про те, з чим ми тут маємо справу. І після показів на Берлінале люди виходили шоковані. Виш фільм це розповідь про те, якими є українці, але і про те, з чим вони борються. Якими були перші покази вашого фільму? Які були відгуки?
– Більшість американців говорили про те, що вони просто вражені тим, наскільки талановита і красива [українська] музика. Гадаю, вони починають краще розуміти: це українці, це окремий народ, вони мають власні цінності, вони відокремлені від Росії, вони не є одним народом. Я відчуваю, що наш фільм показує цю відмінність.
У українців своя ідентичність, своя культура, свої цінності. І ми, американці, поділяємо багато з тих самих цінностей, що й українці. Я відчуваю, що саме такою була реакція американців у Трайбеці.
У той же час там було багато українців. І мені здається, що їхня реакція була чимось на кшталт гордості. Вони пишалися тим, що це їхні музиканти, їхні люди. Багато з них були просто вдячні за те, що є такий фільм, в якому є моменти, що дають надію. Це важко зробити з історією про війну, але є моменти в цьому фільмі, які дали їм надію і змусили відчути гордість.
– А чи є у вас надія на те, що цей фільм теж здобуде нагороди, як попередня ваша робота?
– Я поки не думав про це. Зараз надія на цей фільм полягає в тому, що українці побачать його і отримають якесь полегшення, певну психологічну підтримку. Щоб він дав їм трохи енергії або трохи любові, щоб вони не зупинялися на досягнутому. Можливо, підняв їм бойовий дух.
Я сподіваюся, що якомога більше людей побачать його. Ми будемо намагатися продовжувати показувати його в Європі та США. Фільм відібраний на Варшавський міжнародний кінофестиваль. 13-го або 14-го жовтня він буде у Варшаві. А потім у США ми намагаємося зробити щось на кшталт кінотеатрального прокату в невеликому масштабі.
Бо гадаю, що важливо донести меседжі цього фільму до світу за межами України, щоб люди продовжували підтримувати Україну. Це дуже важливо, і я сподіваюся, що наш фільм може допомогти в цьому.
