Між квіром та війною: як 79-й Каннський кінофестиваль перевіряв артхаус на міцність
З 12 по 23 травня проходив Каннський кінофестиваль. Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська переглянула зо три десятки стрічок та розповідає про фаворитів і розчарування, дивно розподілені нагороди та українську присутність.
Потрібно кілька років регулярних візитів до Канн, щоб зрозуміти: розмови про слабку основну програму – перманентні, і вони мають продуктивний сенс. Найбільший і найвпливовіший фестиваль світу, попри всі його регалії, традиції, бізнес, нагородний сезон і вплив на кіноіндустрію, передусім залишається фабрикою авторського кіно.
Тому Канни часто запрошують одні й ті самі обличчя, перевіряючи, що відбувається з творчим потенціалом режисерів, яких вони колись відкрили, і чи не настав час звільнити місце новим талантам.
Відтак добірка двадцяти двох фільмів основного конкурсу покликана окреслити актуальний стан кінематографа, його естетичні тенденції та суголосні для індустрії теми, а ще перевірити артхаус на міцність у його економічному й політичному потенціалі.
А втім, цьогоріч ситуація склалася особлива, насамперед через разючий дефіцит голлівудського кіно. Спершу, коли в оголошеному конкурсі вишикувався європейсько-азійський парад, виникло захопливе відчуття, ніби нарешті настав час свободи від американської тіні. Водночас було тривожно: що саме нам запропонує цей відхід від зіркового лоску? Уже в перші дні огляду публіка занудьгувала за умовним дядечком Копполою.
Назад до чистих жанрів
Загалом в основному конкурсі домінувало надсерйозне кіно в історичних декораціях або в ландшафтах сучасного соціального колапсу, витісняючи місце для розваги чи легкості.
Цю нішу, здавалося, міг заповнити американець Джеймс Грей, який також виявився єдиним режисером, що бодай приніс у конкурс голлівудський дух. "Paper Tiger" розповідає про братів із 1980-х, які невдало влізли в мутний бізнес, опинившись під дулом пістолета огидних російських бандитів (цей клішований образ ми бачили в кіно вже безліч разів).
І все ж Грей – віртуоз сентиментальних історій про родинний біль – знайшов теплий відгук у співвітчизників. Також його фільм окреслив одну з головних мод цієї едиції – повернення до впізнаваних жанрових патернів і гранично зрозумілих сюжетів, у чому режисер несподівано зблизився з європейськими конкурентами.
Відтворенням минулого заради лише самого жесту реконструкції займався угорець Ласло Немеш. Його "Moulin" про лідера французького Опору під чоботом гестапо не пропонує нічого нового, окрім відродження кримінального піджанру "torture porn". Натомість він кинув усі сили на бездоганну операторську 35-мм зйомку та ідеальний сет-дизайн, що справді виявилися чи не найвражаючими у всій програмі.
Значні надії покладали на двох іспанців – Родріго Сорогоєна з "The Beloved" і нового Педро Альмодовара з "Bitter Christmas". Втім, драму Сорогоєна про кінорежисера, який намагається налагодити стосунки з донькою, ліниво порівнювали із "Сентиментальною цінністю". А метафільм Альмодовара про (особисту) творчу кризу або зустріли байдуже, або просто оминули, адже ще до Канн стрічка вже вийшла у прокат в Іспанії.
На тлі цих невтішних переглядів здавалося, що енергію публіки підбадьорить На Хонджін зі своїм найдорожчим південнокорейським блокбастером "Hope" – тригодинна історія про велетенських химер, які окуповують село. Складно перебільшити захват від креативності, драйву й виробничого масштабу цього екшену в першу годину фільму. А втім, у наступні дві він стрімко деградує до майже карикатурного фільму категорії B. Звідси й таке жорстоке обурення критиків, яких передусім позбавили обіцяної розваги.
Ці Канни, здається, також стали фатальними для кар'єри Асгара Фархаді, який представив "Паралельні історії" – тригодинний вільний римейк "A Short Film About Love" Кесльовського та свій перший франкомовний фільм, із преспоказів якого виходили юрбами. Та ще більшим соромом обернулася прем'єра "Sheep In The Box" Хірокадзу Корееда: дивний сайфай про ШІ отримав рекордно низькі для цьогорічного конкурсу 1,3 бала з 5 у рейтингу Screen Daily.
Квір, квір і квір на війні
У цьому потоці розчарувань справжнім порятунком стало квір-кіно, яке запам'ятається як одна з найсильніших сторін цієї едиції. Фестиваль відкрився "Підлітковим сексом і смертю в таборі Міазма" – чарівним фільмом трансгендерної режисерки Джейн Шьонбрун, яка знову досліджує перетин попкультури й гендеру. Ця стрічка, що балансує між деконструкцією жанру слешера та грайливою сексуальною фантазією, здобула нагороду Queer Palm. Втім, незрозуміло, чому за такого статусу режисерки та присутності Джилліан Андерсон у центральній ролі її відправили до секції початківців "Особливий погляд".
Мабуть, саме "Невідоме" Артюра Арарі, відомого як співавтора сценарію "Анатомії падіння", зайняло місце Шьонбрун в основному конкурсі. Режисер узявся переосмислювати знайомий сюжет про випадковий обмін тілами, помістивши його в атмосферу паризької депресії й запросивши зіграти Леа Сейду. Це дуже розумне й незвичне кіно, але через те, що гендерний перехід тут подається як покарання, стрічку охрестили трансфобною і, на жаль, залишили без нагород.
Водночас Айра Сакс пішов у протилежний, значно обережніший бік, знявши солодкаву драму "Чоловік, якого я кохаю" про повільне згасання артиста від СНІДу. Фільм підвела не так сама легкість сюжету, як Рамі Малек у головній ролі, який відверто перестарався з манірністю.
Ретроспективно найвдаліші й найтепліше прийняті фільми цьогоріч оберталися навколо кількох наскрізних тем: війни, квір-кіно та квір-досвіду на війні. Паралельно у центр уваги поодиноко проривалися визнані автори зі стабільно сильним рівнем. Власне, саме цю конфігурацію й відобразила фінальна картина нагород – з усією її шорсткою еклектикою та дивними компромісами журі.
Очікувані й неочікувані "Пальмові Гілки"
Не надто церемонячись, нагороди роздали трохи більше ніж за годину, втиснувши в цей час і сам розподіл статуеток, і почесну нагороду Барбарі Стрейзанд in absentia, за яку Ізабель Юппер виголосила фірмово довжелезну промову.
Публіка пожвавішала, коли оголосили переможців у номінації за найкращу чоловічу роль. Її розділили актори Емманюель Маччіа та Валентен Кампань за "Боягуза". Новий фільм Лукаса Донта став чи не найяскравішим прикладом змикання тем війни та квір-досвіду, але водночас виявився й одним із найслабших у цій темі серед фестивальних кандидатів.
"Боягуз" розповідає про новобранців на фронті Першої світової війни, де хлопці, плачучи, збирають тіла з поля бою, а двоє головних героїв на цьому тлі закохуються одне в одного, шукаючи розради в романтичній утопії. Втім, назвати фільм справді видовищним воєнним висловлюванням складно. А прирівнювання гомосексуальності до слабкості духу на фронті навряд чи можна вважати революційним досягненням квір-кіно, особливо на тлі значно сильніших конкурентів.
Розділену нагороду за найкращу жіночу роль віддали Віржині Ефірі та Тао Окамото за їхню приголомшливу роботу у фільмі японського режисера Рюсуке Хамаґучі. "Раптом" розповідає про жінку, яка виснажує себе тяжкою працею з догляду за літніми людьми і на межі зриву зустрічає нову подругу. Жінки дарують одна одній солідарність у момент, коли вона найбільше потрібна кожній. Як і в усіх фільмах Хамаґучі, медитативна повільність і підкуплива простота діалогів тут народжують разюче терапевтичне кіно. Ймовірно, це його найгуманістичніша стрічка, хоча й не настільки грандіозна, як "Керуй моїм авто", щоб претендувати на більший приз.
Непогано сприйняли й фільм Еммануеля Марре "Людина нашого часу", який запропонував комплексний погляд на природу колабораціонізму. Стрічка розповідає про письменника, який у період нацистської окупації намагається пробитись до верхівки режиму. Фільм привабив харизматичною грою Сванна Арло, якого ми пам'ятаємо за роллю адвоката в "Анатомії падіння", а також своєю неочевидною формою, свідомо витриманою в грубуватій інді-естетиці. Зрештою, стрічка отримала нагороду за сценарій, і це промовистий жест, адже, за словами самого Марре, він не працює зі сценаріями у класичному розумінні і жодна сцена у фільмі не відповідала написаному тексту. Режисер також зізнався, що сподівається надихнути колег, які роками мучаться над текстом, перш ніж почати зйомки.
Також Канни вперто закривають фестиваль багатообіцяльними стрічками жінок-режисерок, і цього року цей тягар узяла на себе Валеска Ґрізебах із "Мрійливою пригодою". Попри її загадково-повільну 167-хвилинну оповідь, фільм полюбився аудиторії і зрештою отримав Приз журі.
"Мрійлива пригода" (суб'єктивно – найнеординарніший фільм фестивалю) занурює глядача в густу атмосферу болгарського містечка на кордоні Греції та Туреччини, де співіснують дух "совка" й новий балканський лоск. Героїня-археологиня раптово зустрічає давнього знайомого, втягнутого в мутні схеми контрабанди. Коли той раптово зникає, вона перебирає його справи на себе, попутно закриваючи свої старі образи і давні романи.
Це комплексне кіно, яке дражнить заграванням із жанровими кліше кримінального фільму, що зрештою виявляється оманливим. Натомість воно запрошує поміркувати про економіку європейських окраїн, про привиди бідності й нерозв'язаного минулого, а також про фемінізм, що нарешті проступає крізь ці текстури. Якщо таке сміливе кіно досі отримує нагороди, то надія для європейського артхаусу ще є.
Чого не скажеш про "La Bola Negra" Хав'єра Кальво та Хав'єра Амброссі. Через дефіцит свята в конкурсі й нагромадження однотипних квір-фільмів прем'єра стрічки наприкінці фестивалю буквально знесла всім голову. Це запаморочлива сага й вільна адаптація незавершеного роману Федеріко Гарсія Лорки, що розгортається навколо доль трьох квір-чоловіків у різних часових площинах: юнака 1932 року, якому відмовляють у членстві в казино через чутки про його гомосексуальність; чоловіка у 1937-му, змушеного служити у фашистських військах під час Громадянської війни й закоханого у республіканського ворога; а також квір-письменника 2017-го, який порпається в історичному минулому.
Фільм справді блискуче знятий і найзавзятіше з-поміж усіх конкурсних стрічок святкує квір-голоси, причому з таким хтиво-зухвалим духом, що фанати захищають його від критики з майже агресивною пристрастю. Але, як і "Боягуз", він виводить на поверхню питання: чи не перетворюються подібні фантазійні переосмислення історії на декоративну вправу із задоволення власних бажань замість більш змістовного аналізу минулого? Хай там як, але цей фільм і надалі буде гриміти з великою інтенсивністю – після гарячих аукціонів стрічку купив Netflix.
Замість очікуваної топперемоги "La Bola Negra" отримав нагороду за найкращу режисуру, яку ще й поділив із Павелом Павліковським. Поки іспанський дует купався в сльозах публіки, польський режисер терпляче стояв осторонь і, вийшовши в центр, підсумував: "Яка ж незграбна мізансцена вийшла".
Його лаконічний і красномовний "Батьківщина" став абсолютним хайлайтом фестивалю, який заслуговував на значно більші нагороди. Насамперед за те, що Павліковський знайшов майже ідеальний баланс між історичним сетингом і релевантністю – саме до цього прагнули багато його конкурентів.
Історія Томаса Манна, який у 1949 році повертається до зруйнованої Німеччини, щоб диктувати "Сталіну і Міккі-Маусу" мораль крізь призму Ґете, дорогою поступово втрачаючи віру в здатність мистецтва й культури об'єднувати людей та водночас відчуваючи відразу до будь-яких акуратних декларацій, влучає в серце тих культурних інституцій, які досі сліпо в це вірять.
Це натхнення змилося, коли на сцену вийшов Андрєй Звягінцев забирати Гран-прі за "Мінотавра". УП.Культура публікувала рецензію на фільм, який показує огидну Росію, де всі рештки морального устрою без спротиву продані машині війни, підтримуваній у стрічці кожним персонажем в обмін на комфорт.
Однією з причин сподіватися на адекватну риторику Звягінцева було те, що ці роки він майже не з'являвся з публічними промовами. Його шанобливе звернення до Путіна як "містера президента" та заклики припинити вбивства "з обох сторін" викликали негативні реакції в українській спільноті, адже нагадали риторику тих співвітчизників режисера, які уперто фреймлять фільм як історію про маленьку беззахисну людину під владою жахливого Путіна. Тоді як герой "Мінотавра" фактично і є моральним покручем – одним із мільйонів таких "путіних". На щастя, в англомовному просторі його промова не завірусилась, і навряд чи цей незграбно обрамлений коментар зможе затьмарити те, що сам фільм висловив значно красномовніше.
"Золота пальмова гілка", друга в його карʼєрі, дісталася Крістіану Мунджіу за "Фіорд", і це рішення зустріли з чималим подивом. Фільм майже не фігурував у фестивальних дискусіях, рецензії були переважно байдуже-негативними, а до самої церемонії про нього фактично встигли забути.
Цього разу румунський режисер зняв історію далеко від дому, запросивши популярних акторів Ренате Реїнсве та ледь впізнаваного Себастіана Стена. Вони грають скромну румунську пару євангелістів із п'ятьма дітьми, яка переїжджає до Норвегії. Там уважні шкільні вчителі помічають підозри на побої, після чого соціальні служби швидко забирають дітей під опіку й запускають ювенальне розслідування. Разом із героями глядач намагається зрозуміти, що саме тут вважається побиттям і де проходить червона лінія чужого культурного звичаю.
Мунджіу – великий майстер статичних історій про родинний колапс на тлі політичного, але крижаний настрій норвезьких пейзажів, сувора статика й велика дистанція камери принесли у фільм надмірне відчуження. Через це складно розгледіти глибші нюанси цієї багатої для дослідження теми – культурних зіткнень усередині сучасної Європи та того історичного досвіду, який по-різному сформував її східні й західні, привілейованіші куточки. А ще складніше – відчути співчуття до героїв, які залишаються емоційно такими ж далекими, як і сам норвезький фіорд.
З нагородою фільм відкрив гарячі дискусії, мовляв, він необережно подає лівий фундаменталізм і латентно виправдовує правий, тоді як сам режисер називає його протестом проти будь-якого фундаменталізму, а нордичні критики образилися на презентацію такого стереотипного цинізму. Це сильний, але точно не найкращий фільм у кар'єрі Мунджіу, а втім, перемога фільму про поляризацію суспільства, можливо, викличе глибші дискусії, які він сам не реалізував повністю.
Українська поява
В минулорічному репортажі ми критикували роботу українського павільйону, який радше нагадував покинуту пустелю, де з досягнень індустрії та можливостей для нетворкінгу пропонували лише банер телесеріалу "Спадок". Здається, організатори почули і нашу критику, і загальне занепокоєння індустрії, що ширилося фейсбуком, та виправилися. Голова Держкіно Андрій Осіпов особисто зустрічав гостей широкою усмішкою, вином, смаколиками й продуманою програмою.
Цьогоріч павільйон представив п'ять панелей: про кооперацію міжнародних фестивалів і копродукцію з Україною в умовах війни, про силу жіночого кіно про війну, дискусію від Міністерства культури, кейс-стаді успішних документальних фільмів, а також панель про досвід Української кіноакадемії та Варшавського кінофестивалю. Їх модерували й вели важливі фігури української кіноіндустрії, яких цього року в Каннах загалом акредитовано чимало: від продюсерів, що приїхали пітчити проєкти, до молодих акторів, які активно нетворкали.
Цей ажіотаж приніс і нові проблеми. На панель першого дня прийшло стільки людей, що всередину крихітного намету помістилося не більше тридцяти осіб, тоді як решта змушена була товпитися під сонцем біля входу, не маючи гадки, про що там говорять усередині. Тож наступного року фестивалю варто виділити для павільйону більше простору, а самій команді організаторів – не втрачати задану планку.
На стінах павільйону висіли два постери: фільм "Сліди" Аліси Коваленко – цими днями найвидиміший український док, і "Весна" Ростислава Кирпиченка, литовця з українським корінням, який представив повнометражний дебют. Це єдиний український (копродукційний) фільм у Каннах і єдиний про війну в Україні, і це навряд чи привід для великої радості.
"Весна" переносить глядача на тимчасово окуповану територію й розповідає історію священника, чию церкву окупанти перетворили на склад тіл загиблих, заборонивши поховання. Попри замерзлу зимову землю, страх близьких перед ризиком страти і російських солдатів із горілкою та баяном, які тримають усіх під дулом автомата, священник усе одно намагається поховати мертвих.
"Весну" можна поставити в один ряд із такими фільмами, як "Буча" чи "Донька". Тобто з тим ігровим кіно, яке намагається втиснути всі жахи окупації у двогодинний сюжет, забуваючи про естетику й такт. Але "Весна" зі своєю повільною кіномовою, темним зображенням і камерним сетингом намагається мімікрувати під артхаус і врешті розсипається в руках дебютанта. Загалом, цей намір є архіскладним для будь-якого режисера, і перенасичений символікою сценарій, гра недосвідчених акторів і непереконливе амплуа негативних героїв лише ускладнюють ситуацію. Українська акторка Анастасія Пустовіт витягує картину як може, але режисерські рішення не врятувати її талантом.
Зокрема, режисер вирішив потестувати етичні межі й уже на п'ятій хвилині показує довгі близькі плани трупів, роблячи чимало для того, щоб втратити глядача. Власне, глядачеві тут неважко зрозуміти, що його годують шоком заради шоку, і так само нескладно відчути, що його тримають за того абстрактного закордонного глядача, якого українське кіно часом чомусь примітивізує.
Наміри Кирпиченка, безперечно, не злі, а щирі й політичні, і тут більшою мірою на критику заслуговує сам фестиваль, який поставив його у незрозумілу секцію "Спеціальних показів", що виглядає як геть не лагідний жест у бік дебютанта. Для значно більшої видимості й продуктивного критичного дискурсу "Весні" було необхідне місце в паралельних секціях, присвячених дебютантам й експериментам. А так, стоячи поруч із доком Рона Говарда про фотографа Річарда Аведона й французькими ноунеймами, він загубився в розкладі й, окрім небайдужих українців та їхніх друзів, пройшов непоміченим.
Чи задоволена кіноіндустрія такою презентацією України на фестивалі – це, певно, одне з ключових питань цієї едиції. Але дуже хотілося б, аби Канни почали традицію пошуку й становлення нового українського автора чи авторки під своєю опікою творчого зростання, яких би шанували не лише за абсолютно необхідну політичну повістку, а й за естетичну складову.
