Культура боліт: про дерадянізацію, екокритику і пожежі у книжці болотознавця Андрія Сагайдака
Пилові бурі, паводки і задимленість міст через пожежі на торфовищах – досі багато хто вважає їх випадковістю, тимчасовою неприємністю, а не тривожною ознакою системних змін.
Однак шанс на краще розуміння і, відтак, більш відповідальне ставлення до природи є. І полягає він у зміні сприйняття... боліт. Так-так, саме боліт – у їх відродженні, у розвитку культури болотяного туризму – на рівні з гірським чи морським. Впевненим кроком у цьому напрямку стала книга "Загублений світ Полісся. Природа та люди великих боліт" гіда, лісівника та засновника Природничого центру "Міжрічинська Пуща" Андрія Сагайдака.
Літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко розповідає про цю неординарну книжку детальніше.
Дерадянізація боліт
Роздуми про болота у більшості, певно, викликають щось між відразою і страхом. Імовірно й те, що більшість із нас протиставляють неродючі болота всесвітньовідомим багатим чорноземам.
Що ж, тоді новини погані – так думала й радянська влада, безжально осушуючи болота, знищуючи торфовища та створюючи натомість сільськогосподарські угіддя. Наслідки такого сліпого ставлення до справжніх, незамінних функцій боліт пожинаємо зараз, адже жодне грубе втручання у природний порядок речей не може минутися безслідно.
До слова, болота мають чимало функцій. Ось лише деякі з них – і всі повʼязані з нещодавно пережитими екологічними загостреннями:
Болота стримують надлишкові опади. Таким чином, після сильної зливи уся вода не одразу потрапляє у водойми, провокуючи руйнівні затоплення, а затримується у болотах. Однак суттєве зменшення кількості боліт загрожує збільшенням затоплень.
Болота є домівкою для багатьох видів, бо забезпечують необхідне їм вологе середовище. Відтак, торф – це органічна порода, яка утворилася внаслідок відмирання та розкладання решток болотних рослин.
Масове ж висушування боліт – одна з основних причин займання торфу, який мінералізується й виділяє оксид вуглецю та метан. Окрім того, що осушення і так стають причиною викиду вуглецю, який накопичувався протягом тисяч років, пожежі лише погіршують і без того складне становище з якістю повітря та загальним впливом на клімат.
Але і це ще не все. Дати раду торфʼяним пожежам особливо складно, оскільки осередок пожежі може знаходитися глибоко під землею і горіти тижнями, випускаючи клуби чадного диму – а як дихається за таких умов, вже, здається, добре вивчили всі. Традиція ж спалювати восени листя, траву та сміття лише провокує нові й нові пожежі.
Андрій Сагайдак, разом з іншими екологами, наголошує: існує міжнародна практика відновлення боліт та утримання їх в належному стані, – практика, яка не має нічого спільного з руйнівним радянським господарюванням на цих землях.
Екотуризм та етнічна екологія
За часів Радянського Союзу у боліт була ще одна, не менш важлива функція. Здаючись на позір "неродючими", а значить і "змарнованими", землями, вони були ще й місцем спротиву. Андрій Сагайдак пише: "У важкодоступних болотах здавна переховувалися від переслідування владою. Тут збирались у повстанські загони і сюди ховались після сміливих рейдів цілі партизанські з’єднання. Тут, мало не у промислових масштабах, гнали самогон за часів державних горілчаних монополій та заборон. Тут, потайки від колгоспного начальства, тримали свиней, щоб прогодувати сім’ї".
Та часи змінюються. Тепер такі реалії можуть і мають стати обʼєктом дослідження так званої "етнічної екології" – науки, яка вивчає те, як впливають природні умови на формування певного етносу:
"Культура, традиції і спосіб життя конкретної спільноти є наслідком її адаптації до місцевих природних чинників. Водночас люди частково змінювали довкілля під себе, формуючи характерні етноекосистеми. Так відбувалось і на болотах", – зауважує Андрій Сагайдак.
Усі ці знання сьогодні також стають підґрунтям для контрольованого екотуризму, який може набувати різних форм, зокрема й форми бушкрафту, прихильники якого, за Дейвом Кентенбері, "заново вчаться жити наодинці з природою", перебуваючи в диких умовах із мінімальною кількістю сучасного спорядження. "Тут поєднано елементи туризму, таборування, природознавства, історичної реконструкції та етнографії", – додає автор.
Спроба екокритики
Іще одним вкрай цікавим виміром нової книжки Андрія Сагайдака є її екокритичність. "Кажучи коротко, екокритика – це вивчення стосунків між літературою й навколишнім середовищем", – пояснювала у 80-х літературознавиця Шерил Ґлотферлті. З того часу екокритика розвивалася та розширювалася, стала більш мультидисциплінарною та простяглася далеко за межі літератури, охопивши культуру загалом.
Аби зрозуміти, як працює екокритика з культурними обʼєктами або явищами, варто навчитися ставити питання як екокритик. Наприклад: чи несуть письменники відповідальність за кліматичну кризу? Саме під таким заголовком Аарон Матц аналізував прозу Флобера на сторінках "The New York Review of Books".
Мета цих питань – часто значно більш масштабна, ніж може здатися на перший погляд: не засудити чи присоромити менш включених в екологічну проблематику читачів (хоч, без сумніву, такі тексти – і не дарма – теж існують), а привернути увагу до природного середовища як місця, яке, власне, й обростає культурою, а відповідно – визначає природу цієї культури.
"Загублений світ Полісся" Андрія Сагайдака – у цьому сенсі унікальна збірка такого матеріалу, бо автор, здається, як ніхто розуміє: болотам є що розповісти про свою культуру.
Бачили фільм "Хоробре серце"? Так от дослідник зауважує, що герої фільму мають синє бойове фарбування через синю болотяну руду, яку шотландці традиційно використовували як фарбу.
А ще таку ж синю болотяну руду можна побачити на перших, ще учнівських, роботах української художниці Марії Примаченко, яка зростала на Київському Поліссі, тож мала достатньо цієї природної фарби.
А ще, виявляється, якщо посмажити лишайник в олії і додати спецій, то можна отримати "чипси з ягелю" – цікавинку фінської кухні.
А ще ви точно багато читали про болота, навіть якщо не дуже це помічали – тоді, коли гортали "Вересовий трунок" Стівенсона або "Вальдшнепи" Хвильового, який міг назвати свій роман значно менш романтично, а саме "Кулики", оскільки йдеться про взаємозамінні назви цієї поширеної на болотах пташки.
А ще якщо вам колись випадало смакувати шотландський віскі з острова Айла, то знайте: "димний" смак – це смак боліт, точніше торфу, яким традиційно обігрівали не тільки оселі, а й віскурні.
Автор вочевидь не мав на меті писати екокритичне дослідження про те, як болота, зокрема місцева флора та фауна, ставали визначальними для місцевих спільнот, як, зрештою, просочуючись у літературу та інші форми людського осмислення власного існування, перетворювалися на "культуру". Проте Сагайдак, за найкращими традиціями екокритики, стирає межу між "природою" і "штукою", показуючи їхній взаємозвʼязок, доводячи, що болота повняться безміром культурних контекстів, до яких дослідникам культури ще належить придивитися уважніше.
Зміна політик
Усі ці історії зібралися під однією обкладинкою невипадково, вони мають певну вкрай важливу місію, і свіжі загострення екологічної ситуації лише це доводять.
Запобігти горінню торфу, відновити болота, розвинути екотуризм, а також зародити цікавість до дослідження того, як саме такий ландшафт впливав на культуру та історію мешканців цієї місцевості – можливо, варто лишень визнати такі завдання як пріоритетні для сьогоднішньої екологічної та культурної політики.
Просвіта ж – і як би рустикально нині не звучало це слово, щодо боліт Полісся воно таки доречне – це перший крок до змін. Бо ж ідеться про "світ, який, неухильно зникає і потребує нашого захисту. І якщо, прочитавши цю книжку, хтось захоче ознайомитись із болотами ближче, вирушить у мандрівку Поліссям чи серйозно задумається про збереження Дикої Природи, мети буде досягнуто".
