"Іноземці хотіли зробити з мене ляльку": як історія волонтерки, що перевозить загиблих військових, стала фільмом
Український Харон має жіночу подобу. Її звати Тетяна і вона, мов той міфологічний перевізник через річку Стікс, везе тіла загиблих воїнів у їх останню подорож. Його звати Володимир – і він живий український режисер-документаліст, який проїхав з нею не одну тисячу кілометрів, щоб зафільмувати її історію.
"Місія 200" – документальна повнометражна картина Володимира Сидька про волонтерку Тетяну Потоцьку-Євчук, яка займається пошуком і доставкою тіл загиблих українських воїнів до їх рідних. Тетянина історія почалась із загибелі на фронті племінника, тіло якого довго не могли знайти, бо з’ясувалось, що його поховали під іншим іменем.
Фільм "Місія 200" закривав програму цьогорічного Міжнародного фестивалю за права людини Docudays UA. Адже ця стрічка про те, що і після смерті у людини залишається право на гідне поховання і на гідне вшанування. Кінооглядачка УП.Культура Єлизавета Сушко відвідала показ і поспілкувалась із Тетяною та Володимиром про зйомки цієї непростої історії.
– Як ви познайомилися і вирішили, що потрібно знімати кіно про Тетяну?
Володимир Сидько: Наталія Яковлєва, продюсерка цього фільму, одного разу зателефонувала мені й запропонувала втілити серіал "Берегині на війні". Це був документальний серіал, який пізніше показували на "1+1" про жінок, які наближають разом нашу перемогу. І ми почали підшуковувати героїнь до цієї історії. Так Наташа скинула мені статтю про Таню.
Мені дістали контакти через волонтерів, я зателефонував. Завдяки тому, що в мене 10-річний досвід з журналістики, я вже одразу бачу, коли з людиною можна говорити.
Я побачив, що Таня відкрита, за словом в кишеню не лізе, шустра, різка, вирішує відразу проблеми. Так я зрозумів, що в нас буде не лише серія, а повний метр. Ми приїхали на перший знімальний день у Дніпро, познайомилися з Танею, і одразу почали знімати.
– Тетяно, чому ви погодилися на те, що з вами, поки ви займаєтесь важливою та нелегкою справою, буде їздити незнайома людина з камерою?
Тетяна Потоцька-Євчук: Я вже практично не пам'ятаю розмови, бо в мене стільки дзвінків… Але я б сказала, що дуже швидко наші стосунки переросли з режисера і героя до дружніх.
Володимир Сидько: Це не була якась довга розмова чи акт вмовляння. Тому що Таня постійно зайнята, в неї, як вона каже у нас у фільмі, телефон кипить. Вона завжди каже коротко і ясно – приїжджайте, розберемося.
Тетяна: Так, сюсі-пусі там точно не було, тому що мені дзвонило дуже багато народу, навіть іноземці дзвонили й хотіли знімати. Як тільки починали здалеку – я розуміла, що нічого не буде. Я не люблю, коли тягнуть кота за хвіст.
– У фільмі є кадри, коли ви знімаєте волонтерство, прощання та поховання на свій телефон. Ви ведете прямі ефіри, знімаєте відео для соціальних мереж. Фільм був в цій же концепції – розповідати людям правду?
Тетяна: Так, це було просто дуже важливо для мене. В якийсь момент на мене почали сильно давити, щоб я не висвітлювала такі події, і я не могла зрозуміти чому. Як так, коли це реальні смерті, коли це реальна біда, біда всієї нашої країни. Такі утиски були дуже в стилі Радянського Союзу. А для мене кожен похорон – це моє особисте переживання. Це не проходило просто безслідно, а це все проносилося через себе. Щоразу – це емоції на грані. А люди в нас зараз – сліпі та глухі. Вони свідомо не хочуть бачити й чути що відбувається насправді. Тому так – я хочу про це кричати.
– Хто вас цензурував? На рівні військових адміністрацій, влади, міських угрупувань?
Тетяна: Влада. Не тільки міська. Було дуже багато дзвінків. Навіть викликали у високі кабінети, було по-різному.
– Як ви обирали форму оповіді? Бо ваше кіно попри дуже страшне, показ смерті, не травмує як, наприклад, "20 днів в Маріуполі".
Володимир: Я хотів, щоб це був роуд-муві, тобто подорож. І я розумів, що за один день ми це не знімемо, але я його монтував так, щоб всі наші знімальні дні здавались, як ніби одна довга нескінченна подорож. Я також одразу сказав хлопцям операторам, що ми не знімаємо нічого провокаційного, жорсткого, а знаходимося максимально здалеку.
– Торік в короткометражному конкурсі "Докудейз" виграв фільм "Прокидаючись у тиші", де сюжет розгортається з ранку до пізнього вечора. А вам вдалося зробити так на повний метр.
Володимир: Ми так і планували, так. Хоча Таня нам часто не казала куди ми їдемо і не попереджувала що вона зараз робитиме. Ці ж прямі ефіри вона вмикала, коли їй це було потрібно, а не з прохання.
– Тетяно, ви не боялися, що вас покажуть не з тієї сторони? Слабкою, тонкою чи намалюють не ваш образ?
Тетяна: Я точно не хотіла себе показати з якоїсь сторони. Такого не було, і, мабуть, і не буде, щоб я щось грала чи під когось підлаштовувалася. Абсолютно. Навіть зараз ви бачите, що я сиджу і не стримую свої сльози. Я їх не можу стримати, бо я є така як є. І дуже багато змінилося з того часу. Я похоронила дуже багато рідних. І мені, наприклад, на цей час це ще набагато болючіше. Я йду по кладовищу – той мій, той мій, той мій, той мій. Це дуже складно і це не зіграєш. Принаймні, не я.
– Володимире, в цей період ви також знімали документальний фільм про Дмитра Коцюбайла – "Да Вінчі". Як ви як режисер потім справляєтесь з болем, за яким спостерігаєте? Бо зараз багато режисерів(-ок) прийшли в документалістику і можуть не знати як виходити з такого стану.
Володимир: Мені трошки простіше в цій темі, бо, окрім звичайної журналістики, я ще кілька років працював кримінальним журналістом. І я там набачився дуже багато всього. Я пам'ятаю, що ось тоді було травмуюче – робити страшні новини.
Тут історія зовсім інша. Коли загинув Дмитро — я плакав. Ніхто про це ще не знав. Мені зателефонував Назар, наш продюсер і повідомив. Це була травма, тому що я слідкую за цим хлопцем з 18-х років. Ми, на жаль, не були знайомі. Я бачив його здалеку. Але я зрозумів, що треба рухатися вперед і знімати про нього кіно. Коли ти дивишся в камеру, в екран, в плейбек, в монітор – ти абстрагуєшся. Це ніби трохи інший світ і це дивовижно.
– Ви вірите в силу документалістики? В те, що вона може змінювати свідомість, змінювати суспільство.
Володимир: Я думаю, що документалістика сіє зерно. Це не той жанр, який сьогодні ми подивилися і завтра почалися змінювати світ. Це, в першу чергу, примушує людину задуматися над проблемою. А коли людина починає задумуватися над проблемою — це перший крок до якогось вирішення.
Чим більше людей дивиться такі фільми, тим більше в них змінюється свідомість. Маленькі кроки можуть змінювати й настрої в країні, і, можливо, навіть саму в країну.
Тому для мене документалістика — дуже важливий жанр. За це я його і люблю. І чим старше я стаю, тим більше розумію, що більше його люблю, ніж ігрове кіно.
– Хоча ви знімали ігрове кіно.
Це були майже безбюджетні проєкти. Просто я допомагав людям. Але там я отримав досвід. І я радий, що вони зібрали гроші на армію, а також не витратили не копійки з державного бюджету (йдеться про фільм "Шлях поколінь", – прим. авторки).
– Як ви зараз ставитеся до ситуації з Держкіно?
– Скажу так, у мене є з чим подаватися, але я не подавався.
– Чи підтримуєте ви позицію передати всі кошти з бюджету на кіно (600 млн гривень) на потреби ЗСУ, бо кіноіндустрія не довіряє нинішній керівництву цієї інституції?
– Є деякі питання в житті, в яких я не вважаю себе експертом. І мені здається, що якби я почув якісь думки людей, які в цьому класно розбираються, я б тоді, певно, зміг би сформувати свою однозначну думку. Без цього я не беруся, бо це дуже серйозне питання.
– Тетяно, ви згадували, що іноземці багато зверталися до вас по коментар та знімання. Як це проходило, які у вас враження та що вони питають?
– Я всім відмовляла, бо ми не могли ніяк знайти спільної згоди. Треба було робити такі речі, які для мене були нереальні. Вони хотіли зробити з мене ляльку і знімати те, що їм треба, а не те, що є насправді.
