На місці Леніна: змінне і непозбувне в Українському Домі
Національний центр "Український дім" користується популярністю в аудиторії. Виставки-блокбастери, присвячені українській культурі та історії, збирають відвідувачів з усієї України, аби познайомити громадян із спадком визначних постатей і їхніми долями. Взаємодія із сучасним мистецтвом, кіном та лідерами думок зробила Український дім помітним гравцем у культурному полі.
У своєму есеї для УП.Культура арткритик Олексій Мінько розглядає еволюцію Українського дому та його виставкової програми, а також аналізує, що успіх інституції говорить про українську культурну політику сьогодні.
"Шлях ДО…" суспільного визнання
Будівля, в якій тепер функціонує Український дім, завдячує своєю появою радянським 1980-м. З нагоди 100-ї річниці від народження Леніна у період з 1978 по 1982 роки поблизу Володимирської гірки звели білу мармурову споруду – куб із куполом.
Сюди з фондом та експозицією з колишнього Педагогічного музею переїхав Центральний Музей Леніна при ЦК Компартії України. Розташована у центрі атріуму фігура "вождя" простягалася до другого поверху, оточена його власними цитатами в декілька рядів по спіралі. У цій будівлі принаймні одне покоління дітей встигло дати клятви піонерів.
Зі здобуттям незалежності Кабінет Міністрів перейменував Музей Леніна на Культурно-просвітницький центр "Український дім", а вже у 1993 році п'ятиметрову мармурову скульптуру Леніна розбили. Експозицію Музею Леніна перемістили у фонди. У 90-ті роки відбулися ще декілька перейменувань та реорганізацій. Всі вони закріплювали за Українським Домом роль національного експоцентру, який представляє культурні досягнення країни.
За час свого існування у будівлі відбулися різноманітні проєкти: від легендарної виставки "Простір культурної революції" (1994) під кураторством Олександра Соловойова, Арсена Савадова та Георгія Сенченко чи виставки Федіра "Фріпульї" Тетянича (1991) до ярмарку Art-Kyiv Contemporary Наталії Заболотної (в Українському домі з 2006 по 2009) або презентації видання "Декоративне мистецтво України кінця XX сторіччя. 200 імен" (2003) Юрія Комелькова.
Приміщення будівлі прийняло два "Майдани": Помаранчеву революцію та Революцію Гідності. В останньому випадку керівництво Українського дому на чолі із тодішньою директоркою Оксаною Гриценко намагалося запобігти участі в подіях навколо проєвропейських мітингів.
З 2017 року управління Українським домом перейшло у фазу тимчасового застою під керівництвом нового директора Юрія Стельмащука, очільника однойменної партії, яка до перейменування називалася Соціально-християнською.
У 2019 році в інституцію увійшла нова команда на чолі із директоркою Ольгою Вієру, яка розбудувала нову стратегію та принципи роботи з аудиторією.
Порівняно із теперішнім успіхом Українського дому, до 2022 року інституція не була в повній мірі прийнята професійною спільнотою та не могла похизуватися десятками тисяч відвідувачів. Однак кураторка та керівниця програм Українського дому Аліса Гришанова у коментарі для УП.Культура пояснює сьогоднішню видимість інституції зусиллями команди, прикладеними, зокрема, і в той період.
В місці, де до того не було програмної діяльності, нова команда за 2019 рік зробила серію публічних подій, розбудувала структуру напрямків, над якими вестиметься системна робота, а також відкрила великі виставкові проєкти: виставку "Медіазалежність. Українська версія" та проєкт "ДоДому на Різдво"
Після перерви на цифрові проєкти, до яких Український дім був змушений вдатися через пандемію COVID-19, інституція повернулася у нове десятиріччя з попередніми амбіціями.
"Пізніше ми зробили "30х30" — проєкт, за який куратор Валерій Сахарук отримав Шевченківську премію. Реалізували site-specific виставу "Шлях ДО…" з режисером Владом Троїцьким, яка по-новому відкрила для глядача і багатьох митців можливості простору", – говорить Гришанова в коментарі.
На 2022 рік була запланована виставка "Сучасне мистецтво України. Музейна колекція", яка під кураторством Олександра Соловйова мала б представити колекцію фонду Миколи Бабака. "А потім почалось повномасштабне вторгнення. І ми також продовжили працювати", — додає Грішанова.
Налагодження комунікацій
Ескалація бойових дій кинула виклик команді Ольги Вієру та її візії Українського Дому, але також стала моментом, коли в українців з'явилася нагальна потреба в такій інституції. Попит на українське зріс.
"Спрацювали накопичувальний ефект нашої роботи та щирий запит людей на занурення у власну культуру, який помітно посилився з повномасштабним вторгненням", – підсумовує Гришанова. Простір ризикнув відновити роботу якомога раніше, і це спрацювало. Український дім став майданчиком, який хотілося використати на тлі мобілізації суспільства.
Цьому посприяв журналіст та ведучий подій в Українському Домі Олексій Ананов, який став частиною команди з початком повномасштабного вторгнення.
У 2022 році Ананов започаткував регулярні кіноподії в Українському Домі та трансформував публічну програму інституції. Кінопокази, які проводить у своїй залі Український Дім, супроводжуються обговореннями та публічними інтерв'ю за участі творчих команд та критиків. Із деяких обговорень виникали і виставкові проєкти. "Памфірова Маланка" – кураторський дебют Ананова – зібрала художній матеріал зі зйомок проєкту Дмитра Сухолиткого-Собчука та створила на їхній основі експозицію.
Досвід взаємодії із публікою, яка відвідувала "Кінопростір" в Українському Домі впродовж 2022 року, переконав команду в тому, що діалог — направляючий для роботи інституції в подальшому. "Ми відчули тоді, що полем докладання наших зусиль мають бути суспільство, культурна комунікація, підтримка, згуртованість, осмислення усіх процесів, що відбувались із нами", – говорить Ананов в коментарі для УП.Культура.
Говорячи про 2022 рік, Ананов акцентує на "особливому суспільному запиті на самоусвідомлення, на переобґрунтування своєї ідентичності, на культуру як інструмент для цього. І ще розширення потреби й можливостей засвоєння інформації про історію та культуру".
Ананов помічає, як після повномасштабного вторгнення ЗМІ уступили роль інструмента суспільної комунікації основним культурним інституціям країни, таким як Український дім, Мистецький Арсенал, театр Франка, Музей Ханенків. "Бо нині вже ні у кого нема сумнівів, що культура = національна безпека", – стверджує він.
Однак ЗМІ та культурна сфера схожі не тільки в своїх чеснотах, а й поділяють один спільний ризик. Автономія цих сфер раз у раз піддається випробовуванню, а діалог нерідко стає видимістю, в той час як його продукти інструменталізуються в економічних та політичних цілях. Український Дім зосереджується на залученні та розширенні аудиторії та має на меті задовольняти потреби українських громадян. Проте і в цьому підході, а можливо, особливо в ньому, є свої пастки, які можуть підпорядкувати шляхетну демократичну місію приватним або державним інтересам.
Принцип розширення
Згідно з даними, які Український Дім надав УП.Культура, у період проведення виставкової програми центр приймає в середньому 23 000 – 25 000 відвідувачів щомісяця. У 2025 році Український Дім відвідали понад 165 000 офлайн-відвідувачів, а онлайн-сторінки відвідали 7 428 000 разів. Аудиторія Українського Дому – люди від 20 до 60 років. Виставкова програма є найбільш масовим напрямом і формує ядро аудиторії інституції – 25-45 років.
Впливовим гравцем Український Дім робить не тільки відвідуваність, але й гідна оцінка колег. Програмна директорка Jam Factory Art Center та культурна менеджерка Ілона Демченко зазначає, що на фоні відсутності культурної політики та державних стратегій у сфері культури, на місці яких працюють активні команди, сучасний Український Дім виконує потрібну роботу.
"Команді вдається те, що багатьом не вдається: утримувати баланс між професійним, якісним контентом і тим, що цікаво широкій публіці", – говорить Демченко. Український дім утримується від системного спрощення та розваг заради відвідуваності, але разом з тим має стабільну, велику аудиторію. "У цьому сенсі сьогодні це, мабуть, інституція номер один за поєднанням масштабу, якості й видимості".
Демченко акцентує на освітньому компоненті: "відвідувач на вихідних" дізнається те, чого не знав до відвідування. "Це той просвітницький вимір, який, по ідеї, мала б системно закривати держава, а зараз закривають окремі інституції".
Своїми проєктами УД задає тенденцію, яку не можна не враховувати. Як директорка Українського дому Ольга Вієру досягла такої ефективності, привівши інституцію до визнання на різних рівнях культурно-політичного життя країни?
Ольга Вієру опанувала культурний менеджмент, працюючи на платформах, афілійованих з президентським апаратом. Тому прихід або повернення до Українського Дому у 2019 році був для неї чимось новим лише через більшу відповідальність на посаді керівниці. З 2002 по 2010 рік вона обіймала посаду заступниці директора Українського дому. У 2003 році її керівницею стала Наталія Заболотна, яка була директоркою Українського Дому до 2010 року. В команді Українського дому при Заболотній Вієру супроводжувала її в реалізації важливих для мистецької сцени нульових подій: Арт-Київ та Скульптурний салон.
Пізніше Заболотна очолила Мистецький Арсенал, а Вієру – його Благодійний Фонд, в межах якого створювала програми для дітей та людей з інвалідністю. Системність, самоконтроль і самостримування, вплив особистості, а також інвестування покрокових досягнень у подальшу результативність – те, що Вієру виділяє серед навичок, яких вона обрала триматися за результатами співпраці із Заболотною.
В своїх інтерв'ю Вієру час від часу звертається до свого стажування у США, яке сформувало її бачення музейної та культурної сфер. Тоді вона відвідала Метрополітен, МоMA, Музей Ґуґенгайма. Крім того, як керівниця Благодійного Фонду Мистецького Арсеналу спілкувалася із керівниками музеїв та їхніх підрозділів.
Занурення в "іншу музейну ментальність" переконало Ольгу, що державна "інституція національного рівня має працювати не для вузької, а для максимально широкої аудиторії, і весь час наполегливо працювати над її розширенням", як це роблять світові музеї.
Західні музеї та центри сучасного мистецтва з 90-х років переходили на принципи прозорості, відкритості та інклюзивності.
В Українському Домі, який вимагає значного ремонту для забезпечення доступності, відкритість інституції проявляється в іншому. "Інклюзія – це створення умов для всіх. Не просто умов, а продуктів, зацікавленості для всіх".
Український дім будує програму за принципом сегментованого охоплення, згідно з яким кожен напрям адресується різним цільовим групам. "Освітні та дискусійні події залучають академічну спільноту і фахівців, музичні та перформативні – молодіжну аудиторію, публічні програми – громадських активістів і медіа", – пояснюють в Українському Домі.
Національна інституція має задовольняти потреби як фахівців, так і тих, хто вперше потрапляє в подібний простір, вважає вона. "Підхід, наприклад, коли ми робимо речі суто для інтелектуальної еліти, – це формат, все-таки, приватних ініціатив". На думку Вієру, державна культурна установа конкурує не стільки з іншими культурними центрами за повагу фахової аудиторії, скільки з торговельно-розважальними центрами.
Хоч команда Українського Дому і не замовляє фахових досліджень, які допомагали б якомога точніше встановити, що саме різноманітні соціальні групи українського суспільства хотіли б бачити в культурі, вона проводить безліч робочого і позаробочого часу в дискусіях щодо реалізованих проєктів та вражень відвідувачів, а також спробах на основі власного досвіду зрозуміти: "Що потрібно людям?".
Куратор Борис Філоненко, який працював над виставкою "Кола Сільваші" у просторі Українського Дому, помітив, що принцип "роботи для людей" дійсно є визначальним для обговорень тих чи інших виставкових рішень. "Кілька разів нашій виставці загрожувало часткове закриття для відвідувачів через необґрунтовані позиції керівництва Українського дому, засновані на інтуїції та припущеннях про те що "людям це не сподобається / це неповага до людей".
Утім, "люди", вважає Філоненко, виступають або як абстракція, або як об'єктивізована сутність, що може лише заважати справдитися проєктам, мета яких зовсім не суперечить прагненню до діалогу.
"Люди" займають багато місця в тому, як Український Дім говорить про свою діяльність. Але не менш важливою категорією, на яку орієнтується інституція, є час або ж "вчасне". Вона і виявляє те, як саме УД конструює свого відвідувача.
Реактивний дім
"Вчасно зроблені проєкти" – оцінка, яку Вієру сама дає діяльності Українського Дому на презентації нової річної програми 2026.
Після швидкого відновлення роботи під час повномасштабного вторгнення Український Дім звернувся до медіумів, які реагують найшвидше. Влітку 2022 року тут відкрили виставку "Український плакат воєнного часу" – зібрання політичних плакатів-реакцій на нещодавню подію. Незабаром куратор Олександр Соловйов провів у просторі виставку іншого швидкого медіа "Спалах. Українська фотографія сьогодні".
10 жовтня 2022 року при обстрілі Києва постраждав дах Українського Дому – скло в куполі будівлі посипалося від вибухової хвилі (24 травня 2026 року при масованому обстрілі Києва постраждали фасадні вікна Українського Дому. Минулося без постраждалих – прим. ред.) У листопаді Український дім запустив публічну програму під назвою "Чи склити вікна?". Вона включала дискусію, присвячену можливим рішенням щодо презервації пошкоджень. Програму супроводжувала виставка-документ "Вікна", в межах якої Олександр Золоторьов та Галина Ключковська працювали із візерунками, утвореними на понівеченому склі, осмислюючи їх як образ та документ. "Це – про нас. Про ген нашого виживання", – говорила тоді Ольга Вієру.
У 2023 році російська армія підірвала дамбу Каховської ГЕС. Розписана оселя художниці Поліни Райко в Олешках Херсонської області опинилася під водою. Український Дім майже миттєво реагує виставкою про художницю "Поліна Райко. Зникоме". Цьому проєктові передувала виставка "Марія Малює", яка представила маловідомі твори Марії Примаченко – художниці, яку українці і світ відкрили знову (одна з робіт Примаченко була включена у кураторську виставку "Молоко снів" на 59-ій Венеційській бієнале у 2022 році) на тлі руйнування її музею в Іванкові. Хоча Примаченко вже була представлена в Українському Домі у 2019 році, саме ця виставка під час повномасштабного вторгнення отримала багато уваги відвідувачів.
Фольклорна образність обох художниць у поєднанні з їхніми яскравими індивідуальними стилями сприймалася піднесено в контексті руйнувань, завданих їхній спадщині. Репрезентація зруйнованої спадщини, встановлення зв'язку між боротьбою художників за національну ідентичність в минулому і сучасною атакою на українську націю – це те, що Український Дім взяв до уваги в наступному, 2024 році.
Абсолютний геймченджер для центру – виставка "Боривітер" про Аллу Горську – ґрунтувалася саме на такому підході. Однойменний монументальний твір Горської був знищений росіянами в Маріуполі під час облоги міста у 2022 році. В центрі атріуму кураторська команда проєкту вивісила тканини з роздрукованою фігурою птаха з роботи Горської. Виставка стала важливою завдяки освітньому компоненту: багато відвідувачів вперше ознайомилися із долею Алли Горської та дізналися про вбивства у Биківні.
Далі Український Дім намагатиметься відтворити успіх ед'ютейнмент-формату за допомогою виставок про наступні епохи. Виставка "ПроЗорі" розповість відвідувачам про 70–80-ті роки, мистецтво яких об'єднають темою космосу. Виставка "Протагоністи" – про мистецьку сцену 90-х. Її продовжить виставка "Кола Сільваші" від ГО Музей сучасного мистецтва, присвячена живописцю Тіберію Сільваші. Завершиться цикл виставкою "Мистецтво після 2000-го. Глосарій", яка репрезентуватиме мистецтво останніх 30 років.
Увагу відвідувачів також приверне проєкт "Гривня. Більше, ніж гроші", яка розповідатиме історію української валюти, залучаючи артефакти, сучасне мистецтво на тему, а також ескізи банкнот художників Георгія Нарбута, Василя Кричевського, Олександра Богомазова, Василя Лопати та інших. Так само була побудована виставка "Хліб" про значення хлібу в історії України та українській культурі. Кураторська команда додала твори мистецтва в експозицію, яка оповідала про зв'язок між зерном, політикою та обрядовістю.
Кожен з названих проєктів піддавався аналізу команди, паралельно з регулярним моніторингом суспільного психологічного стану. Виставки присвячені "кейсам", як і виставки присвячені періодам та історичним явищам – всі підпорядковані задачі "влучити" в момент.
Вієру та команда слідкують за циклами в житті українського суспільства, а також зважають на сезони: важкі зими та весна, які хочеться провести в сімейному колі, або великі трагедії, затяжне виснаження, після яких мозок потребує інформації. Навіть у 2026 році виставка "Весна. Жіночі імена бойчукізму" відкривалася під Міжнародний день боротьби за права жінок, а наступним став проєкт до 40-ї річниці Чорнобильської трагедії. Виставка "Сакальне і магічне" планується під Різдво.
Розповідаючи в своїх інтерв'ю про цінності Українського Дому, Ольга Вієру неодноразово згадує одну історію. У 2014 році на зустрічі з американською психологинею, яка спеціалізується на ПТСР, директорка УД почула фразу про роботу людського мозку: для того, щоб людина залишалася дієздатною, на одну долю негативної інформації потрібно три долі позитивної. Позитивна інформація – це не тільки розваги, а й спектр почуттів: пізнання, самоповага, відчуття особистісного зростання, долучення до нового, відкриття, естетичні враження. Ці речі, які відвідувачі проживають після знайомства з проєктами в Українському Домі, переконана Вієру, дозволяють триматися.
Український дім поєднує вміння миттєво реагувати на суспільно значущі події, а також формувати великі історичні оповіді, які відповідають запиту аудиторії. З одного боку, це та відкритість до ініціатив різноманітних команд робить його сучасною платформою, яка працює з актуальними потребами та готова змінюватися, щоб ставати найкращою в своїй справі. З іншого боку, хіба не ті ж самі навички необхідні професійному агітатору?
Радянський genius loci на службі української культурної ідентичності
Задача Українського Дому – відкриття значущих українських імен "широкому загалу", підсвічування видатних фігур за допомогою простору, який спроєктований так, щоб підсилювати будь-які ідеї. "Нам гріх не використовувати це", – говорить Вієру, посилаючись на приклади того, як те, що опинялося в артіумі на колишньому місці Леніна, підсилювалося в своєму значенні.
Не дивлячись на своє похмуре походження простір заохочує візит десятків тисяч людей, які не тільки не бачать проблеми в суперечності між радянським контекстом будівлі та патріотичними проєктами команди, але й вивчають історію української культури за допомогою архітектури, призначеної для протилежних цілей – стирання історій.
Люди, які застали ландшафт та інтер'єр Українського Дому іншими, мають проблеми з його минулим. Куратор та мистецтвознавець Олександр Соловйов чи не найчастіше з'являється у списку кураторів виставок в Українському Домі: його ім'я пов'язано з виставкою "Простір культурної революції" в радянський час, ярмарком Арт-Київ в нульові та десятком проєктів у співпраці з командою Вієру. Тривалий досвід роботи з простором колишнього Музею Леніна дозволяє Соловйову висновувати специфіку кураторської практики в цій архітектурі.
Соловйов визнає: "Апріорі будь-який виставковий простір корумпований genius'ами loci, який тут є. Вони "злітаються" раніше, ще до того, як робиться експозиція".
Наразі куратор призупинив свою роботу в просторі Українського дому. Свою перерву він пояснює виснажливими обмеженнями місця: "Пізня радянська імперська архітектура, зроблена по образу і подобі музею Ташкенту – вона корумпована ментально. Це треба враховувати. Багато проєктів тут не зробиш, тому що воно починає на тебе тиснути". Навіть якщо проводити аналогію між Українським Домом та Гугенхаймом, "інше", каже Соловйов, – залишається.
Танцівниця Лариса Венедіктова, проєкти та висловлювання якої часто стосуються невизнаних та замовчуваних наслідків радянської політики в українському сьогоденні, навіть не визнає Український Дім інституцією. Говорячи про УД, вона принципово називає його Музеєм Леніна. "Він зроблений як Музей Леніна, він впливає на відвідувачів як Музей Леніна. Бо теж просто знести звідти Леніна і все – цього недостатньо".
Необхідність підсилювати наративи за посередництва видовищної архітектури нагадує їй австрійське "роздвоєння між мегаломанією і комплексом меншовартості". Величну будівлю хочеться апропріювати задля підсилення величі власної культури.
Незалежна кураторка та лауретка європейської культурної премії KAIROS Альона Каравай погоджується з Венедіктовою в тому, що Український Дім не спромігся переозначити себе та продовжує функціонувати як Музей Леніна, виступаючи "вітриною ідеологічної більшості та рупором великих наративів, місцем для презентації досягнень мистецтва та сакралізації тих, кого вже треба сакралізувати".
Ця функціональна тяглість, на думку Каравай, пояснює, чому в просторі Українського Дому вдало працюють виставки навколо однієї культурної фігури. Або "виставки досягнень українського мистецтва", такі як "Ти як?" або "Глосарій".
Каравай заперечує здатність простору прийняти немонументальне мистецтво та нелінійні, непомітні, периферійні практики: "цей простір з'їв "Віднайдене у втратах" Оксани Брюховецької (виставка представила результати резиденції, яка зосереджувалася на жіночих досвідах війни – прим. авт.), так само він з'їв останній поверх "Кіл Сільваші", де мова мала йти про неочевидні зв'язки та впливи на інших художників. Натомість перші два поверхи кіл Сільваші, вибудовані класично вертикально, аж дзвеніли в тому просторі, таке було співпадіння наміру та можливостей".
Філоненко зазначає, що взаємозв'язок будівлі, назви інституції та її підпорядкування президенту штовхає Український Дім брати на себе роль тих, хто пише нову історію на наших очах виставками та подіями. Така амбіція загрожує вибірковістю. В Українському Домі "зустрічаються знищені мозаїки українських радянських художниць та художників, але не зустрічаються знищені чиновниками та забудовниками мозаїки. Імена авторок і авторів згадуються в цих випадках вибірково. Зустрічаються бойчукісти, але не Малевич, який писав проти них тексти, що повпливали на їхню історичну долю". Можна припустити, що в Українському домі ми маємо справу з "оптимістичною історією", де гострі кути згладжуються.
На думку куратора, Український Дім звертається до деколонізації, коли йому потрібно згладити кути, а не загострити — хоча називання суперечностей і визначає деколоніальний проєкт. У такому випадку, пропонує Філоненко, "фасаду цієї інституції більше пасували б циліндричні античні колони, а не прямокутні колони модернізмів". Тоді нічого не заважатиме ковзати гладкими поверхнями та підживлювати батарейку, яка відповідає за функцію "пишатися".
Проблема Українського Дому, на думку Філоненка, полягає у "розриві між амбіціями та реальним станом речей". Будівля, успадкована з усіма своїми несправностями, обмежені фінансова та операційна можливості інституції є ненадійними опорами для масштабних ідей команди. "Прориваються труби, шари клею від оракалу ловлять одяг та погляди відвідувачів як комах на клейку-ленту, ескалатори працюють лише за рішенням адміністрації у виключні моменти, залежно від статусу тих, хто дає на це запит, золотий глобус на четвертому поверсі переміщається з одного кутка в інший раз на чотири роки, якщо куратори звернули увагу на його недоречність у просторі виставки. Коротко: амбіції не відповідають можливостям, а задуми написати історію культури працюють вибірково, нашвидкоруч, для вигляду."
Водночас Альона Каравай не впевнена, що з Українським Домом можливо працювати інакше. Переозначення простору вимагатиме такого об'єму ресурсів, що розумніше було б створити іншу будівлю деінде. Залишається ще один, частково вже названий, спосіб: звернутися до власної історії чесно, слідуючи прикладу варшавського музею Захента та виставки "What are our collective dreams?". Її куратори Тарас Гембік та Антоніна Стебур працювали з інституційним архівом виставок мистецтва, які проходили під ковпаком "Дружби народів".
У випадку Українського Дому серед біографій українських художників та художниць можна було б знайти проєкти, які відбувалися в Музеї Леніна, на кшталт вже згаднаної виставки Федіра Тетянича або плани виставок, які могли б бути реалізовані в ньому – так колись не була здійснена виставка Марти Базак. "Мені було б цікаво більше дізнатись про виставки, які відбувались в Музеї Леніна, і я була б дуже не проти реенактментнів та роботи з архівами. Але поки що перемагає "Хліб" та "Гривня"", – констатує Каравай.
Відповідаючи на запитання про запобіжники, які утримують команду від реалізації пропагандистських за характером проєктів, Вієру ділиться: "Ми природно вважаємо себе щирими "пропагандистами" (якщо так можна назвати натхненних популяризаторів) української культури за покликом душі, формуємо власну культурну політику та рухаємося у її фарватері".
Та якщо мета служити суспільству зводиться до обслуговування актуальних потреб – це веде до відтворення переконань, які в даний момент склалися в політичному мейнстрімі країни під тиском обставин.
Без проблемного підходу в інституції майже нема шансів виробити ступінь автономії, необхідний такому соціальному інституту, як культура. "Пропаганда" української культури (у її безпроблемній версії) ефективна в своїх просвітницьких прагненнях, але й, умисно чи ні, ефективна і в протилежному – затьмарені розуму. Якщо бажання широкого суспільства завзято втілює державна інституція, плодами цієї праці неодмінно користуватимуться політичні сили. В першу чергу ті, яким ця інституція підпорядкована.
Руки президентської культури
Про зв'язок між Державним управлінням справами (ДУС) як органом президентської влади та підпорядкованим йому Українським Домом, Вієру говорить як про довірливий та усвідомлений. "Це обґрунтовано розумінням значення таких інституцій як важливих платформ реалізації культурної політики держави". В цьому вона вбачає тяглість: Віктор Ющенко приділяв велику увагу як Українському Дому, так і Мистецькому Арсеналу.
Перезапуск УД почався за президента Зеленського. Йому було важливо завершити реставрацію, відновити технічні системи. У 2019 році концептуальні рішення щодо інституції команда Вієру приймала самостійно, але в обговоренні з Офісом. "Сьогодні так само: в нашу програмну роботу не втручаються, ми маємо повну творчу і концептуальну свободу", – додає вона.
Цю свободу Український Дім закріплює фінансуванням партнерів. Наразі річний бюджет програмної діяльності складає 12 900 000 грн, з якого у 2025 році підтримка партнерів становила приблизно 70 відсотків бюджету програм – 9 300 000 грн.
Президент та фахівці Офісу час від часу проводять консультації та "обговорення культурної політики", на яких представники культурних інституцій можуть поставити на порядок денний проблеми, які визначають життєздатність інституцій. Вієру говорить в коментарі для УП: "Серед важливих тем – створення культурного продукту в умовах війни та обмежених ресурсів, а також ефективність культурних програм і проєктів як всередині країни, так і за кордоном".
Нещодавно Український Дім провів церемонію нагородження Шевченківською премією. Президент Володимир Зеленський був присутнім під час церемонії і виголошував промову. Прикметно також те, що деякі з лауреатів активно представлені в проєктах УД.
Митець, архітектор та неформальний критик культурного життя Іван Мельничук бачить у взаємодії Офісу Президента, Українського дому та Шевченківської премії окрему гілку державної культурної політики. У 2023 році члени комітету Шевченківської премії відреагували відставками на спроби фахівців Офісу створити "додаткову премію".
Оновлений комітет, на думку Мельничука, склали повністю лояльні члени. Цей випадок, за його словами, є прикладом ручного управління культурою, яке практикували в Радянському Союзі. "Тобто є якась маргінальна культура. Потім є державна, якою опікуються Держмистецтв та Міністерство культури. І центральна, президентська, як Український дім (в минулому – Музей Леніна), Мистецький арсенал (в минулому – завод оборонного комплексу) та Меморіальний центр Бабин Яр". Саме навколо останніх інституцій, вбачає Мельничук, обертаються зусилля діячів культури, приватних галеристів та ентузіастів.
В таких умовах, каже Мельничук, проєкти цих інституцій є не стільки висловлюваннями, скільки "продовженням влади". Твори сучасного мистецтва в просторі Українського Дому змінюють свій статус. Політичний потенціал мистецтва скоряється перед центральними (або "централізованими") темами. Це відображає положення культури в сучасній Україні: вона замкнена в необхідності обслуговувати запити "згори" та "знизу", розтягуючись по полюсах цієї вісі і покинувши спроби суперечити.
В оборонній сфері Президента цікавлять масштабування, збільшення кількості зброї та вдалих операцій. Схоже, що в сфері культури він застосовує такий самий крок: потрібно просто збільшити кількість годин українського контенту.
Важко заперечити, що команда Українського дому з її візією є союзником президента. Втім, ніколи не пізно повернутися до Арістотеля: істина дорожча за друга. Чи державні інституції зобов'язані мати єдине з президентським розуміння культури? Або формувати власне бачення та стратегії виключно під впливом мінливих вподобань та прагнень суспільства?
Мистецтво, яким би провокативним воно не було, ще не змогло знищити національну безпеку жодної країни. А якщо говорити про меншовартість, викликану порівняннями з імперською культурою, то її причиною може бути не тільки потужна пропагандистська машина ворога, але і масштабність та системність, з якими державна культура обходить проблемні виміри, часто пов'язані із нашим складним минулим.
П'ятиповерхові афірмації та конструювання українця, який орієнтується серед великих постатей української культури, не можуть довготерміново посприяти національній безпеці. Вони радше заспокоюють свідомість, наче замасковуючи внутрішні конфлікти та суперечки, які рано чи пізно прорвуться назовні. Парадоксально, але знеболювальне не робить сильнішими. Можливо, для того, щоб стати сильнішими або витримати важкі умови, необхідно дещо протилежне: частіше звертатися до виклику або власної проблеми, не відвертаючись – не тому, що пишаєшся собою, а всього лише з цікавості.