"Штучний інтелект уже виграв": співачка ONUKA про культуру ШІ та 3D-друк, Чернігів і новий альбом
Ната Жижченко – солістка гурту ONUKA і авторка електронної музики, яку поєднує зі звучанням українських народних інструментів й популяризує у світі. Останні роки вона активно пов'язала своє життя з Черніговом, де влаштувала у садибі своїх дідуся й бабусі простір "Фабрична, 12". Тут проходять заняття співочої майстерні, зйомки лайвів із музикантами та експерименти з виготовлення музичних інструментів за допомогою 3D-друку.
У розмові з УП.Культура співачка розповіла, як змінилася локальна культура Чернігова після повномасштабного вторгнення і як їй вдається утримувати баланс між приватним домом і відкритим культурним простором. А також поділилася думками про використання штучного інтелекту в музиці, про 3D-друк як спосіб зберегти традиційні інструменти та про те, якою вона бачить свою музику в новому альбомі.
"Жити одним Києвом – безглуздо"
Я б хотіла почати нашу розмову з Чернігова і з простору "Фабрична, 12". Бо майже кожен, хто приїжджає в Чернігів і хоче досліджувати культуру, в першу чергу чує саме про нього. Як він зараз функціонує?
Чернігів для мене – це місце опори. У дитинстві місто було таким романтизованим, а після початку повномасштабного вторгнення стало дуже конкретною опорою, за яку треба боротися. Київ і Київську область, де ми зараз живемо, я не сприймаю як дім. А там – дім.
Мені приємно, що про Чернігів почали більше говорити. Бо довгий час він був занедбаним: сателіт столиці, відтік молоді, відсутність можливостей. Адже у 90-х це було дуже "важке" місто, а зараз воно виглядає краще і, головне, наповнюється змістом. Після деблокади на початку повномасштабного вторгнення місто дуже змінилося. З'явилася українська мова, якої раніше майже не було чути на вулицях і в магазинах.
Простір "Фабрична, 12" заснований у садибі 1904 року моїх дідуся й бабусі – Олександра Микитовича Шльончика і Валентини Степанівни Шльончик. Тепер мої діти – п'яте покоління на цій землі. Зараз цей простір функціонує у кількох напрямах.
Перший – співоча майстерня під керівництвом етномузикантки Віри Ібрямової-Сиворакші. Там можуть займатися всі охочі, навіть без музичної освіти, двічі на тиждень вони вивчають автентичні чернігівські пісні.
На базі цієї майстерні виник колектив "Хуста" – перший професійний колектив, який співає ці пісні. Дівчата їздять в експедиції, записують співи у старших людей, переосмислюють матеріал і фактично відновлюють лінію дослідження. Чернігівщина етнокультурологічно дуже погано вивчена, тому вони працюють з живою пам'яттю, поки ще є кому співати.
Я тут радше надаю простір. Вони займаються безкоштовно, взимку грілися біля печей, при свічках. Вони роблять і відкриті події. Наприклад, 8 червня проводили "Проводи русалок": вивчали русальні пісні, плели вінки і йшли ходою з "Фабричної, 12" на Болдину гору.
Другий напрям – зйомки лайвів разом із "Суспільне Чернігів". Уже були Марина Круть, DakhaBrakha, Джамала, alyona alyona, Юля Юріна, KHAYAT, Otoy, Пиріг і Батіг, Latexfauna. Наразі це закриті події, бо простір маленький, немає укриття, тривоги постійні. Але для міста це дуже важливо. Люди бачать артистів зі своїх плейлістів поруч, інколи соромляться підійти за автографом, і в цьому є щось дуже справжнє. Ми також залучаємо місцевих музикантів зіграти акомпанемент артистам, а для них це шанс вийти за власні межі.
Третій напрям – найскладніший. Це виготовлення музичних інструментів за дідусевими кресленнями. Я хочу відновити цю традицію, але не в промисловому масштабі. Ми експериментуємо разом із мейкерським простором Peremoha Lab при Чернігівській політехніці, зараз працюємо над створенням сопілок та окарин, зокрема з використанням 3D-друку.
Це виявилося набагато складніше, ніж здається. Дідусева експертиза налічує десятки років досвіду, які не заміниш сучасним верстатом. Деяких інструментів і свердел просто не існує на ринку, а він замовляв їх безпосередньо у токарів під себе. Я багато чого відкриваю наново і ще раз переконуюся, наскільки він був крутим майстром. Цей напрям зараз у процесі, і загалом я стараюся не поспішати, тому що "Фабрична, 12" – це проєкт без дедлайнів, а непоспіх у наш час – велика розкіш.
Багато медіа писали, що ви безпосередньо живете з родиною на "Фабричній, 12". Чи справді ви зараз там живете і де виникає межа між приватним і публічним у цьому просторі?
Так, ми живемо і на Фабричній, 12, і під Києвом, у Київській області. Була чітка мета переїхати в Чернігів повністю, але діти ходять у садочок. А тривоги там часом тривалі, і вони весь цей час сидять в укритті. Коли це був уже третій тиждень безвилазного сидіння в підвалі, вони почали хворіти. Я їх обіймаю, а вони повністю пахнуть цим підвалом, гумою, сирістю. І хоча укриття хороше, але це все ще підвал.
Потім почалися відключення світла. Вони сиділи там у темряві з ліхтариком від виховательки, а ми поруч у саду, бо все одно треба працювати. В якийсь момент ми зрозуміли, що садочок на певний час ставимо на паузу і переїжджаємо в Київську область. Але на вихідні й на зйомки їздимо в Чернігів. А зараз, на літо, знову приїжджаємо туди.
Я дуже сумую за містом і завжди дуже туди хочу. Особливо навесні, коли все розквітає. Втретє пропустити бузок чи яблуневий цвіт – я вже собі не можу пробачити.
Як це – жити в місті, яке одночасно є твоїм домом і публічним простором, відкритим для культурних проєктів?
Мені це подобається. Віра (Ібрямова-Сиворакша – прим. ред.) часто наштовхує мене на думки, які я сама, можливо, не сформулювала б: наша родинна історія може співіснувати з відкритим простором, не закриваючись у собі, як музей чи архів, а лишатися живим місцем. Там діти прокидаються, йдуть у садочок, граються в саду, і паралельно відбуваються творчі заняття, проєкти.
У мене з дитинства спогад, що наш будинок ніколи не зачинявся. Телефон не замовкав, у двері постійно хтось стукав, хтось приходив. Дідусь уже був на пенсії, працював у майстерні вдома, а гості, музиканти, замовники йшли нескінченним потоком. Не було жодного дня, щоб ніхто не зайшов. Бабуся постійно всіх чимось пригощала.
Коли дідусь помер, а бабуся вже була дуже старенька (це якраз початок пандемії), будинок буквально "згорнувся". Він став схожим на горіх: зовні лишається оболонка-будинок, а всередині тільки маленький вогник, що ледь жевріє.
Зараз він знову розгортається, я справді відчула, що будинки – живі. Коли будинок пережив блокаду Чернігова, ми не знали, що там відбувається: чи є будинок, чи немає. З ним, на щастя, все було більш-менш нормально, тільки повибивало вікна від ударних хвиль артилерії, яка працювала поряд. Але уявити, що цими тихими вуличками їздили БТРи і розстрілювали будинки – це просто не вкладається в голову. А так воно і було.
Ми заїхали туди, і буквально з того ж дня почалося життя: тут інтерв'ю, там зйомки. Хоча у мене там практично не було знайомих. Я знала бабусю, якихось родичів, сусідів. Друзів не було, бо я ніколи по-справжньому не жила в Чернігові, хіба в дитинстві, дуже давно.
І життя почало підкидати якихось дуже класних, свідомих людей. Чернігів – місто маленьке, і виходить, що всі такі люди одне одного знають. І воно якось понеслося. Я ловила себе на думці, що будинок реально почав прокидатися. Мені здається, він зараз навіть більше розгорнувся, ніж у ті часи, коли дідусь був у розквіті разом із бабусею. Двері знову не зачиняються. Якщо порівнювати це з життям у Києві – це просто різні виміри.
Коли ми зробили кілька відкритих подій і в будинку було до ста людей, плюс діти, мені стало важко. Мої ресурсні затрати були більші, ніж те, що я від цього отримувала. Я на певний час закрила саме такі публічні події з виступами гуртів. Для Чернігова сто людей – це мало, але для простору це дуже багато.
Ми вирішили, що відкриті події робитимуть дівчата зі "Співочою майстернею" – стільки, скільки може вмістити будинок. А "Фабрична, 12" робитиме події і у великих просторах як партнер. Двері будинку не відкриваємо масово, але заняття, зйомки, робота тривають. Якщо хтось дуже хоче, то завжди може прийти на точкову екскурсію, скоро до нас прийде Чернігівська жіноча спілка, їх я особисто проведу цим шляхом нашого дому.
Я часто думаю: якби я побачила такий будинок і простір у когось іншого, я б страшенно хотіла собі таке саме. А воно в мене є. І воно не з'явилося одразу з чітким планом, бо це довгий шлях спроб, помилок, несподіваних рішень. Щось не спрацювало, щось – раптом спрацювало. Так воно й вималювалося в концепт.
Мені важливо, що в Чернігові з'явився простір, який відповідає на запит про самоідентифікацію. До 2022 року відповідей на це майже не було. А зараз є де поспівати, є де повчитися, є з ким об'єднатися. Якщо є ідеї – з "Фабричною" їх можна реалізувати разом.
Ви часто говорите, що "Фабрична, 12" існує без дедлайнів і чіткого плану. Чи можливі сьогодні в Україні подібні довготривалі культурні проєкти, якщо за ними не стоїть великий бюджет чи інституція?
Однозначно – через контакт зі свідомими людьми, діячами, тими, хто вже в цій темі. Треба максимально з ними взаємодіяти, підживлювати свої ресурси. Якщо є активні люди в облраді чи міськраді – а їх, як виявилося, багато, – це дуже допомагає.
От, наприклад, "Спас Чернігівський". Ним зараз опікується Наталія Реброва, яка раніше була директоркою заповідника в Батурині, а нині є головою "Чернігова стародавнього". Це людина, яка реально багато чого змінила. І прикольно, що ці люди формально на державних посадах, але вони відкриті до взаємодії.
Так само історичний музей Тарновського в Чернігові. Вони зробили виставку про мене і мого дідуся. Мені, якщо чесно, трохи ніяково, що ніби "виставка про мене", але я розумію, що це не про мене особисто, а про тяглість. Там мої костюми з "Євробачення", синтезатори і поруч дідусеві інструменти.
Ми співпрацюємо з Peremoha Lab – вони багато працюють із сучасними технологіями: 3D-друк, оцифрування. Зараз ми разом експериментуємо з виготовленням дерев'яних сопілок. Ми друкуємо також інструменти на 3D-принтерах. Для дітей це вже готовий інструмент, на якому можна грати. Але ми хочемо зробити сопілку концертного рівня, таку, на якій я сама могла б виступати.
Всі ці свідомі ініціативи між собою пов'язані. Те саме "Дерев'яне мереживо Чернігова" – це взагалі світовий кейс. Волонтери безкоштовно відновлюють його в будинках. Найболючіше, що часто самі господарі не хочуть цього і просто зашивають вагонкою. Тоді хлопці знімають сандрики, різьблення, все оцифровують і роблять віртуальний каталог. Так зберігається історія, яка інакше просто зникла б.
Будинок на Фабричній, 12 теж відновлювали частково разом із ними. У нас бракувало одного великого фрагмента мережива – його ніколи не було. Хлопці все відсканували, вирізали, і тепер в нашому домі теж є частинка їхнього проєкту.
Тому, якщо говорити про модель для тих, хто хоче робити щось подібне без великих ресурсів – найперше це контакт із живими людьми. З тими, хто вже щось робить. Так, мені особисто допомагає публічність. Без неї, можливо, не було б зйомок "Суспільного Чернігів" і приїздів артистів. Але навіть без цього були б співи, майстерня, і це теж розвиток. Тому моя порада проста: якщо є сили і бажання – шукайте діючі ініціативи. Якщо немає – шукайте активістів. Вони є всюди. Це, як правило, молоді люди, ще не оброслі скепсисом і позицією "і так зійде".
Зараз – момент розквіту локальних історій. І це дуже важливо, бо жити одним Києвом – безглуздо.
"Приймаєш ШІ – працюєш із цим. Не приймаєш – залишаєшся десь на узбіччі"
Зараз все більш популярною для масової аудиторії стала патріотична музика, створена за допомогою штучного інтелекту. ШІ дедалі активніше втручається в сферу творчості – від написання текстів до створення музики. Наскільки це доцільно, на вашу думку, і якою мірою його варто використовувати?
Я дуже довгий час була противницею штучного інтелекту. І, якщо чесно, навіть зараз, якщо мене спитати, хто виграє в битві штучного інтелекту і людини, то, мені здається, штучний інтелект уже виграв.
Я нещодавно прочитала цікаву думку: якби ми жили в ідеальному світі, то перед тим, як впроваджувати штучний інтелект, люди мали б створити кілька моделей, запустити їх для аналізу й подивитися, до чого це призведе. Звісно, у нас усе не так – ми постійно поспішаємо, і в результаті все вже впроваджено.
Для музикантів це непроста тема. Ми з Євгеном [чоловік Нати, фронтмен гурту "The Maneken", – прим. ред.] багато про це говорили. Якщо брати той продукт, про який ви згадали, – створену штучним інтелектом патріотичну музику, яка потрапляє на радіо, – то це, звісно, жахливо. Передусім через те, наскільки це може псувати музичний смак людей.
Але відмежовуватися від реальності, яка вже настала, теж нерозумно. Приймаєш – працюєш із цим. Не приймаєш – залишаєшся десь на узбіччі. Принаймні мені так здається. І, звісно, штучний інтелект має величезні переваги. Євген користується деякими інструментами, які дозволяють виконати завдання за 2 години замість 40 годин. Тому не користуватися такими можливостями лише для того, щоб зберегти якусь принципову "чистоту", теж не дуже розумно, тому що хтось інший усе одно це зробить.
Щодо написання музики чи створення партій, то стримінгові платформи вже досить чітко з цим розібралися. Великі лейбли запровадили правила, за якими треки, створені штучним інтелектом, не монетизуються. Наскільки я розумію, система розпізнає відповідний цифровий відбиток. Тому певні обмеження вже існують і досить жорстко впроваджуються.
Це реальність. Вона мені не подобається, але від неї нікуди не подінешся.
Водночас я впевнена, що живе виконання стане ще ціннішим. Так само, як сьогодні особливо цінним стає офлайн-спілкування, час без телефону чи індивідуальні заняття з педагогом. Так само буде й із живою музикою, особливо коли йдеться про справжні акустичні інструменти.
Того світу, який ми пам'ятаємо з дитинства, вже немає. І гнатися за ним немає сенсу, треба адаптуватися до сучасності. Але я сподіваюся, що людство зробить певні висновки й навчиться використовувати штучний інтелект там, де це справді потрібно. А там, де він починає витісняти людину, мають існувати певні обмеження. Бо це вже зараз дуже сильно змінює середовище.
Залишається адаптуватися до цих часів і використовувати технології екологічно та усвідомлено. Бо хочемо ми цього чи ні, розвиток уже відбувся. Хоча, чесно кажучи, я вже нічому не здивуюся (сміється).
Якщо у випадку зі штучним інтелектом технології часто сприймаються як загроза творчості, то у вашій роботі є й інший приклад – 3D-друк. Тут технологія, навпаки, допомагає переосмислювати й популяризувати традиційні інструменти. Як ви бачите цей баланс між інновацією та спадщиною?
У цьому випадку, мені здається, що це дуже корисна історія. За допомогою 3D-друку можна надрукувати гіпс для людини, штучний клапан для серця, а можна – музичні інструменти для громад десь у Чернігівській області, собівартість яких буде мінімальною. Наприклад, Peremoha Lab самі сортують сміття. Із відсортованого пластику вони виготовляють матеріал, з якого потім друкують інструменти.
Я люблю завершувати свої виступи меседжем про те, що поки наші сусіди закидають нас радянськими ракетами, які летять бозна-куди, ми з переробленого пластику друкуємо українські архаїчні інструменти. Між нами справді видно цю культурну і ціннісну прірву.
І ці інструменти виглядають неймовірно яскраво: з блискітками, рожеві, неонові. Для дітей вони майже як артефакти чи іграшки. І грати на такому інструменті дуже цікаво. Звісно, майстрові або фабричні інструменти – це зовсім інша історія. Але й інша ціна. А надрукованих можна зробити п'ятдесят чи сто, потрібен лише час. Тому мені здається, що з технологій потрібно брати те, що допомагає пришвидшувати або здешевлювати процеси, але не заміщувати ними саму суть.
Треба екологічно ставитися і до технологій теж. Хоча ми бачимо, наскільки непередбачуваним став світ, і я б не дуже покладалася на здоровий глузд людства загалом. Можна відповідати лише за себе і за свою бульбашку.
"В альбомі міфічні істоти взяли українські народні інструменти й влаштували в лісі музичний сет"
Звісно, ми не можемо оминути питання того, як трансформувалася ваша творчість під час повномасштабного вторгнення. У своїх інтерв'ю до 2022 року ви часто зверталися до теми перфекціонізму у власній роботі. Як змінився ваш підхід зараз?
Якщо говорити про 2022 рік, то ви правильно зауважили: для проєкту війна не почалася раптом у лютому. Воєнна тематика була присутня ще з 2014 року. Це теми, які ми порушували, меседжі, які озвучували зі сцени за кордоном, це відеоарт, у якому все це також існувало. Тобто ця тяглість була завжди. Просто після повномасштабного вторгнення вона значно посилилася.
Щодо самої творчої механіки – було дуже цікаво переживати цей досвід. Коли почався наступ, коли зник зв'язок, ти розумієш, що можеш втратити не музику чи сцену, а просто життя. У нас є робочий чат із музикантами. І певний час кожен день починався з повідомлень: "живий", "плюс", "на зв'язку". Якщо хтось не відповідав, усі починали хвилюватися. Потім людина виходила на зв'язок і всі нарешті заспокоювалися.
Коли всі більш-менш оговталися й стало зрозуміло, що це надовго, нас запросили в благодійний тур до США. І це був дуже дивний контраст: усвідомити, що ти можеш втратити все, а потім одразу збиратися в тур. Ми швидко все організували, змінили склад гурту, і, наприклад, Євген Філатов став нашим барабанщиком з того часу.
Сам процес репетицій в Україні після 2022 року був дуже показовим. Це прекрасна ілюстрація роздвоєної реальності, у якій ми тоді жили, постійно чогось бракувало: то зв'язку, то бензину, то ще чогось. Ми орендували будинок у селі неподалік, усі музиканти збиралися там, і ми в хаті репетирували всю концертну програму з повним підключенням.
Відрепетирували, зібрали все, сіли на потяг і поїхали. Перший концерт був у Каннах, а вже потім – Штати. І ось ми приїжджаємо в Канни у перші місяці війни, виходимо з аеропорту і бачимо абсолютне свято життя: пальми, люди, сцена, банери про допомогу Україні та заклики донатити.
І нас просто накрило. Навіть тих, хто зазвичай не дуже схильний до рефлексії. Було відчуття, ніби ми вибралися з іншої планети. Особливо якщо згадати, як усе це готувалося, яких зусиль це коштувало, через що ми пройшли перед тим, як опинитися там. Але на сцені було відчуття, ніби нам усім повернули життя. Не сцену, не професію, а саме життя.
І я ніколи не відчувала такої синергії. Ми віддавалися повністю, ніби востаннє. І, якщо чесно, це відчуття "як востаннє" залишилося зі мною досі. Бо коли ти хоча б гіпотетично переживаєш можливість втрати всього, це дуже змінює погляд на речі. Мені здається, ми всі не просто змінили думку про свою роботу – ми значно глибше зрозуміли її цінність. Кожна нота, кожен звук, кожне слово набули іншої ваги.
Не кожному митцю випадає такий досвід і таке підґрунтя для творчості. Я не романтизую війну, але розумію, що оминути цей досвід неможливо. Про нього потрібно говорити. Так, світ уже багато разів змінював своє ставлення до України. Десь ми його втомили, десь справді сталося певне перенасичення. Але в такі часи ніхто не може нам дати інструкцій, ми просто робимо максимум того, що можемо.
Водночас, коли війна дедалі більше наближається до тієї спокійної й комфортної картини світу, в якій звикла жити Європа, то Україна зі своїми попередженнями знову стає зрозумілішою. Виявляється, ми недарма говорили про це всі ці роки і загрозу не вийде просто ігнорувати. І я вірю, що саме такі тяглі речі, як театр, література, мода, спорт, мистецтво – не поверхневе, не шароварне, а справжнє – продовжують цей діалог зі світом.
У 2023 році я видала альбом "Room", який став своєрідним музичним військовим щоденником. Він починався й завершувався моїми думками, зібраними з постів та записів, які я робила від початку вторгнення.
Це рефлексія всіх тих подій. Альбом був записаний у Чернігові, на Фабричній, 12, у майстерні дідуся. Писати там було одночасно легко й складно. Ми постійно чули тривоги, зупинялися, переписували щось заново. І все це залишилося всередині цього альбома.
Після всіх змін, які ми сьогодні обговорили, якою ви бачите наступну творчу главу ONUKA?
Зараз музика буде іншою. Найімовірніше, восени вийде повноформатний альбом. Він буде більш електронним, більш схожим на те, яким я уявляла цей проєкт ще у 2013 році.
Тому що, як на мене, коли війна завершиться – якщо завершиться, – рейвова культура в будь-якому разі стане дуже актуальною. Так завжди відбувається на зламах епох і великих історичних подій. Це певна форма протесту, певна форма звільнення. І мені ця музика та це явище завжди були дуже близькі.
Це точно буде менш пісенна форма. Якщо спробувати описати цю музику образно, то мені вона зараз уявляється так: ніби якісь духи лісу, звірі чи інші міфічні істоти взяли українські народні інструменти й уночі влаштували в лісі музичний сет. Саме так це звучить у мене в голові.
Для нас також важливо, що ми не працюємо з уже готовими українськими народними піснями, у нас авторська музика. Так, вона побудована на звучанні українських народних інструментів, але це все одно електроніка. Можливо, вона менш автентична в класичному розумінні, але саме це і є концепцією ONUKA. Мені здається, цим проєкт і відрізняється від багатьох інших.
Від самого початку я хотіла показати через електронну музику, яку дуже люблю, наскільки несподівано можуть звучати українські народні інструменти. І мені здається, що певною мірою це вдалося. Зараз ми знову повертаємося саме до цього підходу.
Це вже менше схоже на пісенно-естрадну форму і більше на чисту електронну енергію. Коли ти ніби опиняєшся десь на межі дев'яностих, але водночас усвідомлюєш, що всі ці звуки народжуються завдяки бандурі, сопілці чи іншому українському інструменту. Тому зараз для мене головне – бути чесною із собою і робити те, що справді резонує. Думаю, це і є рецепт усіх майбутніх релізів.
І я дуже рада, що сьогодні маю достатньо довіри до себе, щоб слухати власну інтуїцію й розуміти, куди рухатися далі.
Уже зараз довкола Чернігова формується середовище людей, які працюють із культурою, спадщиною та локальною історією. Як ви уявляєте розвиток цього середовища після війни? Чого, на вашу думку, сьогодні найбільше бракує місту?
Якщо чесно, я думаю, що тут буде справжній культурний вибух. Усе, що зараз поставлене на паузу, рано чи пізно відбудеться. Мені дуже хочеться створити великий фестиваль, який стане постійним, і для цього в Чернігові є абсолютно все необхідне.
Хотілося б бачити там і барахолку, і локальних майстрів, і бренди. Тим більше що в Чернігові їх виявилося набагато більше, ніж багато хто думає. І всі вони по-своєму переосмислюють не просто автентику, а саме давню історію цього регіону. Той самий Мезин із його мамонтами, археологією, міфологією.
Чернігову є про що розповідати. Якщо вже говорити відверто, то моя амбіція – зробити Чернігів культурною столицею України, для цього є всі передумови. Він казковий, він закохує в себе з першого візиту, він дуже близько до Києва. І мені здається, що він буквально створений для цього.
Звісно, попереду величезна кількість роботи. Це прифронтове місто, і ми не можемо про це забувати. Усі ці розмови про ризик перетворення Чернігова на сіру зону нікуди не зникли. І коли місто знову опиняється під обстрілами, я дуже болісно це переживаю.
Є ще одна цікава проблема. За радянських часів транспортна система будувалася радіально – навколо центру. Через це багато маршрутів досі проходять через Київ.
Між деякими сусідніми регіонами немає нормального прямого сполучення. Через це виникає відчуття, ніби Чернігів знаходиться в глухому куті. А транспортна доступність – це теж частина культурного розвитку.
Тому я прекрасно розумію, що не можна просто провести фестиваль і назвати місто культурною столицею. Це роки системної роботи, причому не лише волонтерів чи окремих ініціатив, а й держави. Можливо, я зараз дивлюся дуже далеко вперед. Поки що нам усім потрібно дожити до часу, коли можна буде прокидатися вранці й не думати про те, чи буде цей день безпечним. Але все одно про це треба думати вже зараз.
Головне, щоб була можливість це робити. І щоб було для кого. Я дуже сподіваюся, що така можливість буде. Бо якщо не думати про майбутнє, то тоді взагалі важко знаходити сенс рухатися далі.
