Складний, але наш Одеський кінофестиваль. Що вже показали, що ще можна подивитись і хто фаворит конкурсу
Одеський кінофестиваль, який другий рік поспіль проходить в українській столиці, – це грандіозна кіноподія, варта уваги всіх киян, міжнародних гостей та іншопланетян. Бо тут за 10 днів можна не тільки побачити 113 фільмів на будь-який смак з 20 країн світу, а й фільми про російсько-українську війну. І зрозуміти її з позиції й самої України, й очима іноземців.
Нехай фестиваль вже й проходить в 16-те, він так само є непересічним явищем, зі скандалами й звитягами. Скандали на ньому були від самого початку, коли стало відомо, що його головним фінансистом є одіозний банкір з кліки президента-втікача Януковича. Російська мова тут була зверхньо-головна, а одного разу головний приз дали російському фільму, бо за нього просив батюшка-продюсер з Росії-матушки, даремно, що українського походження.
Наразі на Одеському кінофестивалі вже нема ні того банкіра-фінансиста, ні того продюсера. Втім, гострота і складність залишається. Війна багато що змінила і спаплюжила. Тому церемонію відкриття фестивалю ведуть жінки без чоловіків, фільми показуються лише один раз через брак грошей на 2-й показ, а у фестивальному барі закінчується текіла.
Звісно, не цим тільки можна оцінити "складність". Проблему підсвічує й сам факт міграції фестивалю з Одеси до Києва (а позаминулого року він спочатку переїхав до Чернівців). Менше грошей, менше показів, постійні тривоги й, відповідно, зупинки сеансів й зміщення розкладу.
Але фестиваль продовжує свою першу і найголовнішу роботу – узагальнювати проблематику всього світу і показувати її українському глядачеві. Українську війну і її травматичність для самих українців і всіх решта. Драму окремих людей і їх непрості взаємини з рідними. Занепадництво окремих країн і їх мешканців. Занепад Європи...
Але при цьому всьому Одеський кінофестиваль дарує можливість кожному окремому глядачу це все осягнути, і, таким чином, через фільми, отримати досвід.
На першому фестивальному дні київська танцівниця і акторка фільму "Сірник в копиці сіна", Юлія Лопата, виказала свою відверту незгоду з назвою програми, в якій фільм був заявлений – "мистецтво травми".
"Це ніби романтизує травму", – сказала вона після закінчення, стоячи біля екрана зі знімальною трупою. І це був камінь в город організаторів, як звинувачення у малодушності. Потім, зі сльозами на очах, але твердо, вона попросила весь зал підвестися на честь хореографа і солдата Володимира Ракова, загиблого на фронті в січні цього року. Власне, прикінцеві титри фільму прописали присвяту саме йому.
І це справді честь, бо "Сірник..." американського режисера Джо Гілла виявився неймовірно щемким, тонким і філософським фільмом, як кращої демонстрації визначальності Одеського кінофестивалю, здатного знайти видатне серед звичайності. Уявіть: Гілл на питання чому він, режисер з багаторічним досвідом зйомок із зон воєнних конфліктів, обрав для свого нового фільму танець, відповів: хотів після чисельних історій про руйнування зробити щось про творення.
Історія "Сірника..." – це історія Юлії Лопати й її способу вийти зі стану оніміння тіла після початку повномасштабного вторгнення. Вона вирішує створити танець, танцювальний номер "Косачка", аби таким чином рефлексувати і ожити.
Разом з хореографкою Галею Пехою вони збирають колектив з таких самих, як і вони, танцівниць в стані психологічної травми. І їм вдається не просто поставити номер, а показати через рух тіла дивовижну, невербальну, пластичну зранену душу, зібрану з болю понівеченого простору, енергії природи й виру особистісного сприйняття. Не даремно ж камера часто показує Юлію на березі озера, чиє лице вбирає морозну тишу й силу вітру.
Фільм зроблений феноменально – і справа не тільки в танці героїнь, а в тому, як розказана і показана історія танцю: чудо-оператор Натанієль Браун ("Велика бійка в маленькому Чайнатауні") знімав двома камерами, іноді повторюючи рухи танцівниць, рухаючись так само пластично, зазираючи їм в очі і показуючи їх тугу з прозорою цівкою сліз на щоках. Краса і сила ідеї – ось форма і суть "Сірника...".
Не можу погодитись із закидом до назви програми "мистецтво травми". Бачу в ній не романтизацію, а формальне її окреслення, визначення і серйозне ставлення. Саме так серйозно ставляться іноземні режисери до української травми, нанесеної російським вторгненням.
Зокрема, норвежець Тронд Квіг Андреассен ("Річка в серці"), який побачив камерний оркестр "Київські солісти" під час їх безупинного туру Європою після вторгнення, і вирішив їх знімати. Адже як не зняти таку історію: 15 українських музикантів, виїжджаючи з країни 23 лютого 2022 року, опиняються після часу Х, після вторгнення, цілковито втраченими і шокованими, але єдине, що вони можуть робити – продовжувати грати, і вони безупинно грають.
Андреассен починає їх знімати в цьому стані, як потім, на презентації готового фільму в київському кінотеатрі "Жовтень", розказував директор оркестру, "він навіть не знав, яка ідея фільму", – він просто знімав. І у нього вийшло зробити кіно, кіно про травму.
"Київські солісти" дали 48 концертів тільки за 2 місяці у 8 країнах. Врешті оселилися на запрошення норвежців у містечку Боде, що так добре підходить як асоціація з українським словом "буде", а ще краще – з фразою з української казочки "там побачим, як там буде".
Вони там провели 6 місяців, створили свій побут, нормалізувалися... та все одно розпалися. Хтось поїхав на запрошення до Ісландії, хтось загубив свій інструмент і зайнявся організацією фондів, а хтось перевіз до Норвегії свою родину з України і почав давати приватні уроки. З 15 київських солістів додому повернулося 5.
Хода по світу буває і не такою вже напруженою і депресивною. Французький gipsy родом з Алжира, прекрасний Тоні Гатліф, представив свій новий фільм "Анж" (програма "Фестиваль фестивалів"), первинно показаний цьогоріч на пляжі Каннського кінофестивалю. І це кіно саме таке, яке хочеш бачити, блукаючи світом: це комедійно-драматичне роад-муві, де головний герой, старий циган, дивовижно подібний до Сержа Гінзбура, їздить місцями свого минулого, збираючи з різних чудернацьких схованок – з-під могили, наприклад – пачки грошей.
По ходу він заїздить до своєї давньої коханки Джорджини (п’янка португалка Марія де Медейрош), від якої поїхав 12 років тому, й випадково забирає у свої мандри навіжену і безпосередню доньку. Цілковитий драйв і щастя фільму твориться постійними переїздами і музичними номерами, від іспанського фламенко і французького гітарного джазу, на кшталт, Джанго Рейнхардта, до угорського танцю. Герой шукає сінкопу в циганській музиці, тому перевозить у своєму фургончику старі касети і бабіни, а режисер всі його пошуки візуалізує і озвучує.
Таке ж шалене і грандіозне роад-муві влаштовує португальський режисер Мігель Гомеш у своєму 2,5-годинному "Гранд-турі" (програма "Найкраще з Європи"), справедливому переможцю минулорічного Каннського кінофестивалю в категорії "кращий режисер". Це суміш сновидного кіно і "Шокуючої Азії", арт-хаузу і Discovery Channal.
Сон чоловіка із сучасної кольорової Бірми показує історію чоловіка із чорно-білої Бірми 1918 року. Там (тоді) він втікає від жінки за мить до їх зустрічі і можливого весілля. У своєму страху перед шлюбом він пливе до Сінгапуру. Але жінка, не думаючи про підступ чи страх свого нареченого, пускається за ним. І так вони переїжджають з Малайзії до В’єтнаму, потім до Китаю, далі – до Японії.
Ця гра "спробуй дожени" є географічним туром до драматичного та іронічного сприйняття людських взаємин з багатим культурним та кінематографічним матеріалом для інсценізації. І Гомеш грандіозно змішує все у мистецьку мелодраму, помножену на божественну комедію. "Гранд-тур" – дивовижний досвід для глядача, мало з чим порівняльний.
Досвід, насправді, – це і є те, що дарує фестиваль: досвід інших. Він різний у кожного. Не можливо одному все знати. Тому й цікавий кожний, індивідуально. Ну, якщо ти не зустрічав інопланетян десь біля гаражів на виїзді з міста, то можеш подивитися, як це було в Естонії, в "Чорній дірі" Моніки Сімец (програма "Європейська конкурсна"). Звісно, після масштабного нічного обстрілу Києва з 27-го на 28 вересня, подібні "кошмари" не зможуть налякати українців.
Але "Чорна діра" має всі підстави бути чи не найстрашнішим, чи, принаймні, найсаркастичнішим фільмом фестивалю, де справа не так в тому, що жінки погоджуються на експерименти інопланетян і їм відривають ноги-руки, а в тому, що це критика Естонії. Для режисерки фільму Естонія і є чорною дірою. Тут нема роботи, тому жінки погоджуються на казна що, пропоноване хоч потворними й кровожерливими інопланетянами.
Але Естонія – чорна діра за сенсом, ще й в тому, що демонструє метафору неймовірної, хворобливої прив’язаності людей: коли одна жінка любить того, хто її б’є, а інший чоловік западає на жінку, не розуміючи її токсичного на нього впливу.
Критичність "Чорної діри" – не винятковість, а скорше правило серед фільмів Одеського кінофестивалю. І вона ж дуже тісно пов’язана з актуальністю. А це, певно, найважливіше, бо дає різні варіанти відповідей про тут і про зараз – де ми живемо і чому все саме так? Наприклад, "Вітріваль" Ноель Бастен і Батіста Боґерта (з тої ж програми "Європейська конкурсна") видається драмою про бельгійське містечко, яке, втім, є шоковим обрисом сучасної Європи.
Поява малюнка чоловічого статевого органу на дверях церкви відбувається одночасно зі самогубством. Але з часом малюнків і самогубств стає більше. Поліцейські їздять на виклики, опитують людей і чудуються, як і всі решта люди в селі – чому так, через що? Бо ж всі (майже) цілком нормальні, всі живуть в мирі, в більш-менш достатку, без потрясінь і катаклізмів. І, приблизно так само, всі реагують на малюнки і самогубства – мовляв, ну, так, було, дивно, але живемо далі.
В цьому виявляється вся ця "нормальність" європейців і не здатність до реагування й емпатії, а заразом і дике вкорінення в свій безтурботний, безвоєнний спосіб життя, ідеально виражений героями фільму, поліцейськими, у фіналі: відпочиваючи з пивком і в чані з гарячою водою, вони говорять, що "все добре, ми живем нормально".
Не те, щоб європейці були винні у російсько-українській війні. І, напевно, не вони винні в стражданнях поранених чи просто вже бездомних дітей з повністю зруйнованих Вовчанська, Бахмута і Борової, максимально відверто показаних в українсько-німецькому документальному фільмі Світлани Рудюк "Обережно, діти!" (Національна документальна конкурсна програма). Та неквапливість Європи і страх втратити status quo робить їх без вини винуватими. Адже знати про злочин і нічого не зробити, щоб йому запобігти, навіть за нормами законодавства є так само злочином.
Переваливши екватор Одеський кінофестиваль триває.
