"Не називайте нас новим Розстріляним відродженням". Художник Костянтин Зоркін про харківське мистецтво між смертю і любов’ю

Харківський художник Костянтин Зоркін увірвався на національну мистецьку сцену театральною премією ГРА. Її він отримав за співтворення вистави про воєнний досвід жирафа Монса, що живе в Харківському зоопарку. Разом із Харківським театром ляльок, його очільницею Оксаною Дмітрієвою, харківськими драматургом Олегом Михайловим і композиторкою Катериною Палачовою вони створили історію про досвід переживання війни, яку можна розповісти дітям. Всі вони живуть і працюють у... Харкові. Бо де ж іще.

"Зоркін? Хто це такий?" – напевно, спитали себе всі 58 художників театрів-конкурсантів, коли мене оголошували переможцем", – жартує про премію за найкращу сценографію Костянтин.

Ми вперше зустрічаємось з ним у невеликому просторі "Уява" в центрі Харкова. Молоді люди, що зібрались тут, вишикувалися по автограф Зоркіна. Він розписується на плакатах до виставки у Харківському літмузеї "Іменем міста". Разом із Зоркіним автографи роздає і директорка Музею Тетяна Пилипчук.

На основі цієї виставки юні харківські активісти створили квест містом і нині зібрались обговорити його результати. Художник тримається з молоддю впевнено, як і годиться досвідченому викладачу.

Вдруге ми зустрічаємось у харківській майстерні Костянтина зранку після великої нічної пожежі, яку спричинила російська атака. Заграву було видно звідусіль. Але на ранок Харків живе наполегливо звичним життям: двірники, кав'ярні, собачники з песиками, тролейбуси – всі на місцях і активні.

Підвальне приміщення майстерні знімає напругу від звуку повітряної тривоги, що знову лунає у смартфоні. Біля ідеально розкладених столярних інструментів, серед дерев'яних скульптур і панно, шаманського бубна, графіки, ескізів, обрубків і пеньків ми починаємо розмову про лікування залежності від "велікой руской культури" і спільне створення сучасними харківськими митцями образу часу і Міста. Зоркін дістає сигарету, підпалює.

"Я часто роблю багато речей одночасно. Зараз і мальопис, і виставу". Зоркін звертає мою увагу на невелику іграшкову овечку, що висить на стіні. Він знімає її з гачка, і овечка перетворюється на шкуру чудовиська з дерев'яними лапами-ногами і людською головою на довгій дерев'яній шиї.

Ця фігура-шкура-лялька є частиною нової вистави "Медея", яку Оксана Дмітрієва створює у Франківському драмтеатрі. Її прем'єра в Івано-Франківську запланована на березень.

Зоркін розповідає, що його співпраця з Харківським театром ляльок почалась випадково в травні 2022 року. Тоді транспорт у Харкові не ходив, тож він їхав порожнім містом на самокаті з дому до майстерні. І зустрів Оксану Дмітрієву, директорку Театру, яка долала ногами шлях до непрацюючого метро, щоб давати вистави людям, які там переховувались.

"Все сталось якось містично-магічно. Шанс зустрітись був один на мільйон. Але ми зустрілись і почали щось робити, планувати проєкти.

Проєкт – це про майбутнє. Нема перспективи, відчуття часу, такого, як було. Але те, що ми разом щось вирішуємо, вже формує якусь енергію, яка пробивається крізь час і наче формує майбутнє.

Тут, у Харкові я бачу себе як ніколи. Я весь час кажу про нову еру колаборацій між митцями. Зараз те, що ти робиш, вже не стосується тебе особисто. Ти маєш думати про внесок. Внесок у культуру, в людський дух. Отак пафосно.

І твоє Его, звісно, задіяне в цьому, але ти не тільки митець. Для того, щоб щось змінити, ти маєш думати не тільки про себе. Ти маєш спілкуватись і маєш щось робити разом з іншими людьми.

Митців стало менше, але ті що залишились в місті, вони стали бачити один одного, бачити зблизька. І це дружні стосунки, горизонтальні".

Я прошу Костянтина назвати цих людей. Окрім імен, він називає й інституції.

"Мій сучасний український Харків складаєтсья з Макова, з Гамлета, з Жадана, з Літмузея, з Наталки Маринчак, з Харківського театру ляльок, з Олександра Савчука. Я просто бачу, як це все пов'язано. І якщо зібрати всіх разом... їх не так багато. Але оці люди – це і є зараз мій Харків".

На початках, каже Зоркін, всі проєкти здавались незначущими – хотілось хоч якось допомогти місту і підтримати одне одного. Та зрештою почало приходити інше усвідомлення.

"Потім виявляється, що ці вистави, книжки, виставки – це історичні речі. Ми не можемо на це рефлексувати зараз – нема часу і дистанції. Але однозначно це про історичність нас.

Презентації книг чи вистави – це були завжди аншлаги з елементами такого чек-іна. Коли люди приходили, бачили одне одного і розуміли: ось свої. Це дає відчуття безпеки.

І ти займаєшся чимось, що не пов'язано безпосередньо з виживанням. Ти можеш відчути щось, що ти блокуєш у повсякденні. Це про важливість мистецтва. Його сила впливу достатня, щоб щось змінити".

Ще один проєкт у Костянтина триває нині з Харківським літературним музеєм. Виставка "Іменем міста" постала із запиту створити щось про Миколу Хвильового – прозаїка й поета, одну з ключових постатей покоління митців Розстріляного відродження. Але в процесі роботи фокус змістився з історичних подій на сучасність.

"Ми можемо, звісно, про Хвильового, про Розстріляне відродження. Але у нас нема часу і ресурсу копирсатися в минулому. Бо поки ми там колупаємося, про нас, можливо, ніхто ніколи не дізнається – про те, що саме ми тут робимо. Гарантій нема, що ми виживемо.

Тож нам залишається говорити про себе самим. Через мистецтво говорити, а не про те, які ми класні".

Можливо, саме тому Зоркіна дратує, коли сучасних митців порівнюють чи навіть прямо називають новим Розстріляним відродженням:

"Ми всім кажемо: не треба проводити цієї аналогії, вона недоцільна. Це не те саме. Сто років тому вони дійсно були тусовкою геніїв. І пафос був такий ренесансний. Зараз інша історія...".

Ще одна сигарета. Наша розмова переключається на вплив російської культури, якій і нині піддається Харків. Про те, що місто змушене відрубувати старі зв'язки, але ще не може знайти нових, віднайти себе в українському контексті.

Донедавна і сам Зоркін послуговувався російською мовою, проте зрештою, перейшов на українську, як і багато митців міста. Змінилась не лише мова, а й світогляд.

"Перехід почав відбуватись раніше, ще до вторгнення. Відчуття таке було, що в цій "великій культурі" нема енергії, вона перестала відповідати на питання – оці Пєлєвін, Сорокін та всі інші російські інтелектуали.

Я лікувався просто від цієї залежності, від російської музики, від поезії. Мова допомагає, тому що мова пов'язана з землею, через неї можна підключитись до країни, відчути її.

Я україномовний Харків відчув через Літмузей. Це сталось вже в 2023 році. Влітку ми зробили проєкт "Власні назви" – про переіменування вулиць. Було дійсно провокативно, вулиці тоді ще не переіменували. І це була розмова з питаннями – чому у нас Маршак, Ломоносов, Достоєвський, Толстой.

Я про це задумався також, бо переіменувати треба і внутрішню топоніміку. Бо для мене футуризм це Хлєбніков був. Чи Маяковський. А може бути Семенко. Я читаю Семенка і розумію, що у нас був футуризм. Не кращий. не гірший, а свій, ось такий український футуризм.

В мене звільнилося поле велике, коли я перекрив потік російськомовний. І ця порожнеча миттєво заповнюється. Європейською культурою і українським контекстом".

Далі Зоркін міркує про те, що не всі містяни, попри щоденну загрозу бути вбитими росіянами, готові "лікуватися" від російської культури. Є й багато таких, які займаються поверховою апропріацією, не розуміючи суті мистецтва.

"Це добре видно на прикладі Малевича, де українці його називають українським, поляки – польським, а росіяни – російським художником. І ніхто не знає, що ж таке цей "Чорний квадрат", яким було його мистецтво, не розуміють цінності його. Розуміють як щось коштовне, що ти не знаєш як застосувати".

Суть цього розуміння, за Зоркіним, у тому, щоб самому бути залученим у практики сучасного мистецтва. Щоб якомога більше людей мали доступ до цих практик не лише в столичних артцентрах, а децентралізовано – в регіонах. І тоді мистецтво перестане сприйматись як декор чи товар, стане функціональним, корисним.

"Я за функціональність і за те, що знання має бути застосоване на практиці. Мені пощастило, бо в мене був вчитель, напевно з тієї останньої хвилі авангарду, абстрактного формоутворення. Коли ще працював Єрмилов в Академії (Харківська державна академія дизайну і мистецтв – ред.), був Григорій Бондаренко. І от у Бондаренка вчився Віталій Лєнчин – це мій вчитель, гуру малюнку і мислення формою. В нього не залишилось книжок, відеолекцій, але є його учні.

І коли я отримав ці знання, я зрозумів, що якщо так будувати освіту, то не треба пояснювати цінність Малевича на пальцях. Можна передати це знання через досвід створення – так людина навчається мислити тим способом, яким мислили авангардисти.

Це про освіту не теоретичну, а практичну. Для мене авангард – це практика, яку я не сприймаю як щось дистанційоване від себе.

І освіта тут в першу чергу важлива. Але художньої освіти, яка виводить нас з тенет провінціалізму, досі немає".

Мені хочеться повернутись до Семенка, українського футуризму і поговорити про взаємозв'язок тексту і візуального, про мистецтво на перетині тексту і форми. Але розмова продовжує крутитись довкола освіти.

"Текстуальність – це взагалі основа української культури. Весь час текст-текст-текст, поезія-поезія-поезія, Сковорода, Шевченко. Я відчуваю цю текстуальність. Але я візуально заточений.

Якщо говорити про авангард в цілому, те, що вони робили – це для мене не естетика. Це для мене методика. І ще метафізика. Часто ми авангард і футуризм сприймаємо як естетику. Нам прикольно просто дивитись на ці картини.

Футуризм не тільки текстуальний. Просто слова – це більш зрозуміла мова. А всі інші мови – візуальні, пластичні, об'ємні, просторові, їх щоб пояснити, треба починати з початку. З чорного квадрата, з точки, з лінії на площині. Ніхто не готовий вчити цю мову. Набагато легше сприймати текст. Це знову до питання освіти – вона в нас досі радянська".

Зоркін емоційно розповідає, що навчити цього складно, адже носії знання винищені, а трактати Малевича нічого не пояснюють. Я допитуюсь, як же можна таки навчитись, якщо так не хочеться копирсатись в минулому. Костянтин пояснює це на прикладі своєї співпраці з театральним дієвцем Миколою Набокою в Харківській школі архітектури.

"Ми намагались зробити такий інструмент з Миколою Набокою – мій друг, зараз у Львові. Він там навчає фізичному театру і в нього ідея – поєднати методику Лекока, Баугаус і Курбаса з Меллером. Ми з ним зробили суперкурс, де все закінчувалось лялькою. Я вчив малювати простір, він вчив рухатись у просторі. А потім ми робили ляльку і створювали перформанс.

Я думав в той момент, що відбувається щось нове. Але воно пов'язано зі старим. І старе – воно як підтвердження того, що ми робимо зараз.

Тобто ми озираємось назад, ти дивишся – поезія, вони ж про майбутнє думали, це ж футуризм. І вони були б дуже раді бачити те, що відбувається в мистецтві зараз. Бо ми робимо величезне зусилля, щоб зробити закид у майбутнє, коли немає жодного відчуття, що це майбутнє в принципі станеться".

Сигаретний дим створює туманець у майстерні – саме час спитати про шаманський бубен, що висить на стіні, й поговорити про театр: чим він є для цього похмурого на перший погляд художника з неймовірно теплою усмішкою. І чому це мистецтво стало таким популярним у час повномасштабного вторгнення.

"Це, мабуть, про магічну функцію оцю первинну, коли результатом театрального ритуалу мав бути катарсис. Люди повертаються до спільного переживання цього катарсису.

Це проживання маленького умовного життя – воно в рамці, ти знаєш, що ці рамки в часі і просторі, але це момент довіри і перенесення себе в те, що відбувається. Інше мистецтво цього не дає – там більше дистанція, а тут все відбувається вживу".

Сам Зоркін в класичний театр не ходить і театральним поціновувачем себе не називає. Каже, там для нього забагато чужих его. Єдиний виняток – це Театр ляльок.

"Ходжу лише в Театр ляльок наш харківський. Це теж про его, коли актор – це людина, і ти бачиш її і її его. В Театрі ляльок це не так. Там у акторів стримане его, бо в тебе є об'єкт, і ти саме ним граєш, він на передньому плані, а ти за ним, з ним і ти йому допомагаєш. Але ти не головний. Це мені дуже подобається. І це працює, навіть коли у виставі нема ляльок.

"Жираф Монс" – ілюстративно про це. Я сиджу в залі, повертаюсь назад і бачу декілька військових у цивільному (я знаю, що це військові), діти, бабусі-дідусі, інші люди – і всі плачуть. А потім сміються. А потім знову плачуть. Це про почуття, про те, що театр – це енергія живих людей.

В ритуалі глядач не є глядачем, він учасник обміну цією енергією. Яка тут і зараз народжується на сцені, іде до глядачів і повертається на сцену.

Тут немає дистанції, інтелектуального відшарування, рефлексії. Це про почуття, про проживання, про те, щоб відчувати себе живим. Тут душа з душею спілкується. Це звучить пафосно, але зараз такий час, що можна".

Ще до вторгнення, на ковідному карантині Зоркін зробив дерев'яну роботу-панно "Напад на місто", що складається з 12 дерев'яних скульптур. Каже, що так "лікувався бензопилою". Ця робота передає багато тривоги. З того часу і нині художник використовує образи з цих панно в більшості своїх робіт.

Дерев'яні долоня, меч, голова, пташка – майстерня переповнена дивними дерев'яними об'єктами. Вони повторюються в графіці. Лише бубен в одиничному екземплярі. Зоркін каже, що деякі з цих предметів походять з його старих перформансів.

"Ось цей меч з перформансу з кров'ю і вогнем. Це були такі нефункціональні, абсурдні предмети. Наприклад, оцей кастєт: отак поєднуєш – і це вже обличчя, які спілкуються, і це вже не зброя. Об'єкт стає абсурдним, коли не працює за призначенням.

Бубен в мене був, якісь такі шаманські речі. Я про це навіть і не думав – про щось таке магічне. І раптом все склалось – виявляється, що об'єкт може бути нічим. Він не є іграшкою, не є скульптурою, він не має місця в цьому світі. І він наче це місце собі сам звільняє.

Отак з'явились долонька, пташка, людинка, руки зі знаками жестової мови. Я перед вторгненням почав цю серію, після початку вторгнення повернувся до неї. Ця художня мова мені допомогла говорити про те, що відбувається. Не документувати, але говорити цією системою знаків, символів, образів, архетипів – вони для мене стали словником. І вони в мене повсюду: у виставах, ілюстраціях, об'єктах.

Дещо відпало, а дещо активізувалось. От, наприклад, череп, будинок і пташка. Це три ключові елементи, які стали оцим Містом між смертю і надією. Дуже багато їх зробив. І так багато смерті воно промовляє. Надія, звісно, є, але що вона дає?

Я намагався перейти на якусь іншу парадигму. І це сталось. З'явилось серце. Дерев'яне. Новий елемент, який закрив цю лінію і з нього почалось нове.

Це сталось і в мене в житті. Серце про любов, і любов – єдина сила, що може перемогти смерть. Або хоча б врівноважити її".

Ми завершуємо розмову в майстерні тим, що українським театрам дуже складно даються співпраці з сучасними художниками. І на загал міждисциплінарність, співпраця на перетині різних жанрів і форм. Але Зоркін спинятись не збирається. Каже, що йому найбільше подобається ширяти між людьми, мистецтвами, пробувати нові мистецькі мови і форми.

Далі ми ідемо до Літмузею подивитись на виставку "Іменем міста".

P.S.

Ця історія-мереживо зв'язків усіх з усіма не тяжіє до завершення. В Музеї ми зустрічаємось з Тетяною Пилипчук. Вдвох із Зоркіним вони пояснюють мені, про що виставка. В ній і справді багато черепів, фігурок будинків і пташок. А ще з'являється книга і чорна діра. Головні герої історії – це люди з цими фігурами на голові, а зовсім не Хвильовий.

Попри це, Таня багато про Хвильового говорить. Хоча поет тут – лише носова фігура дерев'яного корабля. І фігурки-герої, що стоять на ньому, можуть бачити Хвильового лише в потилицю.

Корабель розташований у кульмінаційній частині експозиції на великому дерев'яному столі, стільниця якого нерівна і є міським рельєфом, де розташувались фігурки людей і будинків. "Наше місто-намисто", – каже Зоркін. Фігурки пов'язані між собою шнурочком, і від найменшого доторку до хиткої стільниці декотрі з них падають.

Довкола стола стоять крісла-гойдалки – сісти і поговорити про місто. А сам стіл розташувався ніби в бібліотеці, чи в архіві, де на полицях черепи та інші артефакти.

Директорка літмузею пояснює, як з'явилася ця ідея: "Костя прийшов і сказав: "Таня, в мене було видіння". І я так собі подумала: "Костя, яке щастя! Ні плану, ні заявки, ні проєкту – видіння! Нарешті!"".

Далі ми всі втрьох ідемо до нової книгарні-кав'ярні, яку невдовзі відкриває видавець Олександр Савчук. Шнурочок зв'язків людей і місць працює, ми все ще ходимо хиткою столешнею-ландшафтом міста між смертю, надією і любов'ю...

P.P.S.

Цей текст уможливили літературознавиця Тетяна Огаркова та президент Українського PEN Володимир Єрмоленко, які взяли мене в свою волонтерську поїздку на схід України. Вони ж познайомили з героєм цього матеріалу, напередодні записавши з ним серію свого Kult: Podcast. 

Тетяна Пушнова, редакторка УП.Культура.