"Мінотавр" Звягінцева: найчесніший фільм про сучасну Росію у Каннах?
На Каннському кінофестивалі показали новий фільм Андрєя Звягінцева, відомого російського режисера, шанованого фестивалем за такі депресивні картини про сучасну Росію, як "Левіафан" чи "Олена".
У новому фільмі "Мінотавр", знятому в Литві, режисер показав той самий плінтусний мінімум своїх співгромадян (нетипово для автора-росіянина), не шукаючи людяності в людожерському лабіринті своєї держави, чим часто займаються і його співвітчизники, і співчутливі вестернери, натомість намалював промовистий портрет сучасної Росії, яка або впритул не помічає війну, або просто її підтримує.
Кінокритикиня УП.Культура Соня Вселюбська розповідає про фільм, якому вже пророкують великі нагороди – зі спойлерами.
Російські кінорежисери й Каннський кінофестиваль мають доволі міцні стосунки.
Десятиліттями утримуючи пріоритетний фокус саме на російських авторах з усього пострадянського простору, фестиваль власноруч сформував цілу низку таких талантів, наділивши їх нагородами й всесвітнім визнанням.
Однак із початком повномасштабного вторгнення система почала давати збій. Запрошуючи своїх улюбленців і вперто переступаючи через протести (про)української спільноти, замість очікуваних шедеврів від режисерів в екзилі, Канни отримували навзамін якусь нісенітницю.
Показовою тут є кар'єра Кирила Сєрєбрєннікова, яка з майже математичною закономірністю впала на дно: із реверансів критиків і регулярних появ в основному конкурсі за останні роки режисер опустився в паралельні секції, отримував прокатний провал, а цьогоріч узагалі залишився без запрошення попри, за чутками, поданий фільм.
Або ж черговий улюбленець Канн, Кантемір Балагов, цьогоріч представив новий фільм, який він виношував понад п'ять років, ще з часів життя у своєму Нальчику. Його "Butterfly Jam", яким відкрилися "Двотижневики режисерів", був неодноразово названий найбільшим розчаруванням фестивалю.
Мабуть, мешкаючи за кордоном, ці режисери не можуть сказати щось актуальне про батьківщину, за якою радше сумують, водночас не мають фактичного тиску з боку держави, який, можливо, раніше і спонукав їх до творчого зростання. Адже високий градус страждання та якість мистецтва в російській культурі – це річ нероздільна. Та коли Канни включили в програму новий фільм Андрєя Звягінцева, були невеликі підстави сподіватися, що цей випадок стане винятковим.
Андрєя Звягінцева каннська аудиторія любить за авторське, суворе оголення політичного ландшафту Росії, що кристалізується через соціальні історії про звичайний народ. На батьківщині він зазнавав критики за, мовляв, хтонічне утрирування морального портрета країни, тобто за правду про Росію, що з роками лише підтверджувала себе дедалі експресивніше.
Так само з початком повномасштабного вторгнення режисер висловився проти війни й нині мешкає в еміграції в Парижі, і всі ці роки від нього не було чути. Утім, на це були причини: він переніс тяжку форму коронавірусу, перебував у штучній комі й після ураження периферичної нервової системи наново вчився функціонувати та зняв кіно.
Можна сказати, що у Звягінцева був майже життєво важливий обовʼязок принести своє авторське бачення з оголенням потворності своєї батьківщини в найпотрібніший момент його кар'єри, і з цим мінімальним завданням він радше впорався. Так, один із найочікуваніших фільмів фестивалю серед міжнародних критиків вийшов одним із найбільш високо оцінених і, мабуть, одним із найчесніших фільмів про Росію за довгі роки.
Дія "Мінотавра" розгортається в неназваному російському містечку і знайомить нас із сім'єю Морозових. Вони мешкають у розкішному будинку на приватній території посеред лісу, і в картинку їхньої сімейної ідилії можна повірити хіба що, спостерігаючи з далекого плану крізь панорамне вікно, адже щойно камера садить нас до них за стіл, цю компанію хочеться негайно залишити.
Головний герой фільму, Глєб, директор логістичної компанії, виглядає як типовий тюхтій. Він – батько підлітка, котрий, здається, успадкував від нього пригнічену депресією натуру, а ще невдаха-чоловік Галини, яка понаставила йому роги. Галина перебуває в радикальній версії зради, тобто в стані запаморочливого кохання з фізичною залежністю від месенджера, в якому вона спілкується зі своїм коханцем-фотографом, якому трохи за тридцять. Вона тікає до нього на денний секс у панельку і вже навіть не замітає за собою сліди.
У буденній розмові ми мимохідь дізнаємося, що надворі осінь, і лише пересуваючись містом у машині Глєба, у центрі за повсюдними банерами з рекрутингом військових за "півмільйона рублєй" та автівками з наліпками Z, фільм оголошує про воєнний сетинг. Війна тут, однак, не просто стала тлом: у статичній бляклій картинці Звягінцева вона ідеально зріднилася з цим депресивним ландшафтом міста, стаючи воістину непомітною. Ну, наскільки це взагалі можливо.
І ось одного ранку Глєба викликають на килим у мерію. Він сідає за вузький стіл мера, що сидить під портретом Путіна в компанії таких же кривих облич бізнесменів, що отримують компліменти за свіжу засмагу з європейського курорту. Та за цей люкс і комфорт треба платити. Згори, на благо "спеціальної воєнної операції", наказано відправити на фронт по 14–30 людей із кожного підприємства (і це вже після договорнячка з військкоматом), із чітким дедлайном до середини тижня. Гліб тяжко зітхає, адже його молоді айтішники і так стоять в чергах на Верхньому Ларсі, закордонний товар застряг на митниці, тож віддавати свої кадри геть не на часі.
У цей момент, із концентрацією сюжету на Глібі, чий характер ще вагається, чи то відкритися йому з боку емпата, героя чи просто ідіота, виникали побоювання, чи не розгортатиметься перед нами наступні дві години хронометражу історія про страждальця путінської системи.
Та Звягінцев робить елегантний поворот у найпотрібніший момент. У сцені, де в офісі Гліб дивиться на телефон з нагадуванням про червоний дедлайн, він одразу ж вирушає на денну чарочку коньяку з чоловіком, схожим на екс-КДБіста. Згідно з цим монтажем, очікуєш, що він зараз попросить порішати питання з військкоматом, втім, Глєб, неочікувано, лише просить вистежити коханця дружини.
А що ж робити з тими чотирнадцятьма людьми для фронту? Гліб наказує помічниці терміново знайти чотирнадцять водіїв вантажівок, бажано з військовим досвідом, офіційно оформити їх у компанію, зібравши всі дані в Excel, й негайно акуратно передати все це у військкомат. Власне, нічого страшного, як обговорює він на вечері зі своїми вульгарними друзями: поїхати на фронт означає заробити бабла, замолити свої гріхи, та ще й батьківщині борг віддати.
"Мінотавр" уже в першому акті відкидає будь-які надії на мораль чи чергові байки про жертву системи і навпаки пускається в історію саме про того, хто цю систему годує і розширює. У дієгезисі фільму взагалі немає нікого, хто був би проти війни. Є лише та переважна кількість тих, хто або не помічає її впритул, або тих, хто її відверто підтримує.
Водночас, авжеж, ніяк не випромінюючи емпатії до своїх співгромадян, які за цю батьківщину даремно гинуть. Усі оперують лише власними вигодами, і фонова війна є просто черговою перешкодою в нових реаліях, яку завжди можна схематично оминути, варто лише мати гроші й – що значно простіше – слабкий морально-етичний компас. З обома пунктами в Глєба немає жодних проблем.
І в міру того як розвивається "Мінотавр", він із політичної байки перетворюється на жанровий кримінальний трилер. Якщо не вдаватися у спойлери, то про розвиток кримінальної лінії дії можна почитати в сюжеті фільму Клода Шаброля "The Unfaithful Wife" (1969), якого режисер цитує після титрів.
Та в міру ескалації цієї розплати, і того, як сама примарна ідея війни дедалі більше й насильно витісняється із системи сприйняття героїв, вона так само все потужніше пенетрує авансцену фільму з майже кричущою присутністю. Ба більше, Глєб готовий лізти в криваву різанину і ризикувати своїм комфортом, але лише заради суто особистої вигоди й родинного добробуту.
Це відкриває героя з іще огиднішого боку, а отже, й саму Росію в його образі: її система насильства, мутних схем і зради, посилена війною, утім, не нова, а як рідна мати. Звягінцев додатково посилює цей меседж дещо товстою роботою з мізансценою, підсуваючи війну під ніс, буквально. Ось сумна Галина, шукаючи свого зниклого коханця, крокує попереду загрозливих військових, ампутований ветеран переходить героям дорогу, а конвой танків, що прямує на фронт, перекриває Глібу шлях додому. І на тлі цих моментів, коли такі сцени змінюються затишними вечорами біля каміна та вечерями в розкішних ресторанах, вульгарність героїв легко прочитується крізь комічну призму, і сміх на преспоказі – тому підтвердження.
Катарсис абсурду настає наприкінці фільму, коли ми переміщуємося до зали військкомату, де новобранці, включно з робітниками Глєба, слухають мотиваційні настанови від губернатора в товаристві батюшки. Ті розказують їм про час захисту держави від нацистів, який настав, допомогу Бога на фронті та вдячність цивільних співвітчизників, тимчасом камера дає панораму на ці малоінтелектуальні чи просто відсутні обличчя, які невдовзі вирушать під приціл українського дрона.
Емпатії до них, як і до всього, що відбувалося у фільмі, жодної. Мабуть, в цій сцені трохи бракувало сильнішої потворності патріотичного прощання, але найбільшу режисерську вульгарність символіки автор приберіг на фінал. Морозови вирушають на відпочинок до Греції, возз'єднуючись із духом Мінотавра, чудовиська, якому за міфом згодовували молодих людей. Таку метафору режисер пропонує для найбільшої країни на планеті.
"Мінотавр", здається, став єдиним фільмом основного конкурсу, який привів кінокритиків до консенсусу похвал: фільму пророкують великі нагороди або навіть "Золоту пальмову гілку". Та хоч би яким був нагородний підсумок, користь, яку вже може принести фільм, – це його вплив на дискурс цієї кінокритики. Англомовні критики зазвичай відомі своїми непохитними гуманістичними рамками щодо "страждань обох сторін" і пошуком беззахисної слабкої людини перед обличчям всесильного путінського режиму. Ця риторика має величезний вплив на формування образу сучасного російського мистецтва і відповідної політики різних західних платформ на свої мільйонні аудиторії.
Тепер вони нарешті адаптують риторику до сміливішої. IndieWire відзначає "утішливу фальш, яку демонструють персонажі", Variety пише про зрадницьку природу Гліба, що віддзеркалює "байдужу культуру насильства, яка проникла в коріння суспільства", а п'ятизіркова рецензія Guardian підсумовує, що ця жанрова адаптація Шаброля набуває "нового сенсу в контексті смертельного цинізму і політичної недобросовісності, у світі, де впливові люди, похмурі від ненависті до себе, зробили приховування злодіянь своїм способом життя".
На цьому тлі і особливо в контексті фільму надзвичайно цікаво спостерігати за рецензіями російських кінокритиків, яких у Каннах акредитовано кілька десятків. Їм стає дедалі важче акуратно вивертатися у своїй зацензурованій прозі, чому, власне, і слугує безліч рецензій, що описують фільм як історію про "заплутану людину посеред всепоглинальної системи" або ж просто пишуть про фільм як про "історію про масове звільнення у турбулентному кліматі". У сукупності вони продовжують відвертатися від дзеркала, яке їм підсунув прославлюваний ними режисер.
Звісно, тут ми не плекаємо ілюзій щодо зміни колективної свідомості Заходу – ніби він раптом прозріє, що росіяни не такі вже й антивоєнні, а Путін зовсім не є окремим злом. Та все ж коли російська війна в Україні настільки нормалізувалася, а скасувати російську культуру на міжнародних просторах стає якщо не неможливим, то вкрай складним, як ми бачимо від Венеційської бієнале до Канн, "Мінотавр" пропонує нам краплю чесного з океану лицемірного.
