Це читомо: одразу два очікуваних романи, історія карпатських курортів та інші книжкові новинки червня

Це читомо: одразу два очікуваних романи, історія карпатських курортів та інші книжкові новинки червня

Скучили за новою українською прозою? Ну то ось же ж вона!

УП.Життя рекомендує новий книжковий огляд від наших партнерів "Читомо" медіа про мистецтво читання і книговидання. Тут зібрана нова військова проза, довгоочікувані романи Софії Андрухович і Артема Чеха та інші важливі літературні новинки.

Нонфікшн

Ірина Пустиннікова. Карпати. Коротка історія мандрів

Львів: Локальна історія, 2024. – 360 с.

Ірина Пустиннікова. Карпати. Коротка історія мандрів

Історичний проєкт "Локальна історія", який створює статті, подкасти і друкований журнал, віднедавна також почав друкувати книжки. І перший книжковий проєкт новоствореного видавництва – історичний путівник "Карпати. Коротка історія мандрів" від авторки УП.Культура та дослідниці західноукраїнської архітектури Ірини Пустиннікової.

Це книжка про курортний відпочинок в Карпатах наприкінці 19 – на початку 20 століття, яка виявляє: чимало сучасних курортних традицій побутують вже понад століття. Наші пращури теж полюбляли фотографуватись в картонних декораціях людей в гуцульських строях, де можна було просовувати власне обличчя.

Так само в пошані був екстремальний туризм: замість сучасного рафтингу сміливі відпочивальники минулого рекомендували неодмінно спробувати сплав на дарабах – зв'язаних дерев'яних кругляках. А через велику кількість присутніх на курортах поляків, українці частенько скаржились, що надто часто чують від місцевих мешканців "дзєнь добри" замість українського привітання.

"Карпати. Коротка історія мандрів" разом з недавно виданими "Київськими адресами Української революції 1917–1921" стають чудовим прикладом інтелектуального путівника. Тут немає типових для популярних путівників легенд, зате є чимало цитат зі старої преси й спогадів про видатних відпочивальників. Це видання дає змогу глибше дослідити популярні локації Карпат і зануритись в атмосферу початку 20 століття, коли Трускавець був модним курортом з електричним освітленням вулиць і пальмами в діжках, а справжню рекламу популярній донині Яремчі зробив майбутній імператор Карл 1, який приїжджав на цей курорт.

Кетрін Ґрейс Кац. Ялтинські доньки. Черчиллі, Рузвельти й Гаррімани: історія про любов і війну

переклад Олени Замойської. Київ: Наш формат, 2024. – 400 с.

Кетрін Ґрейс Кац. Ялтинські доньки

Ялтинська конференція – подія, що сформувала світ після Другої світової війни. І звісно, за підготовкою цих переговорів стояло чимало праці невидимих людей. Книжка "Ялтинські дочки" зміщує увагу з Рузвельта, Черчилля і Сталіна як політичних фігур на роль дочок світових лідерів і всього дипломатичного корпусу, які, як виявилось, супроводжували своїх батьків у подорожі до Криму. Ми бачимо картину очима жінок молодшої генерації, залучених до підготовки й проведення Ялтинської конференції, а саме Сари Черчилль, Анни Рузвельт та Кетлін Гарріман, дочки посла США в Радянському Союзі.

Дипломатія – це те, що складно побачити неозброєним оком. Якщо дипломатичну роботу проведено добре, ми її не помічаємо. Якщо ж щось пішло не так – починаються скандали й розколи на політичній мапі світу. Ця теза червоною ниткою проходить через усю книгу. І тому "Ялтинські дочки" тримають в напрузі попри те, що ми добре знаємо, чим закінчаться переговори.

З книжки читачі дізнаються, як відбувалась підготовка роздаткових матеріалів – брошур, покликаних познайомити всіх членів делегації з місцевою культурою й уникнути проблем. Або як дочка Рузвельта мусила таємно стежити за тим, щоб її батько не перевтомлювався, адже його здоров’я було в такому стані, що він ризикував несподівано померти посеред переговорів. Книжка показує, що за всіма минулими й сучасними міжнародними подіями стоїть чимало невидимої праці, яку завдяки цій розвідці починаєш розуміти набагато краще.

Українська проза

Валерій Пузік. Мисливці за щастям

Харків: Vivat, 2024. — 208 с.

Валерій Пузік. Мисливці за щастям

Нещодавно у своїх соцмережах письменник та військовий Валерій Пузік виклав вірш, в якому розкритикував цивільних, що приїжджають писати про війну. В тексті зчитувалась критика Мирослава Лаюка і його репортажу "Бахмут". Питання, як і кому можна писати про війну викликає дискусії серед українців. Проте одне можна сказати точно: письмо цивільних і військових подає різний досвід, який однаково є цінним та унікальним і дає змогу нам порозумітись.

У своїй книзі "Мисливців за щастям" Пузік чітко відділяє себе від воєнного мистецтва, яке створюють цивільні для цивільних, щоб розповідати воєнні жахастики. Про своє мистецтво він говорить як про протилежне – про бажання залишити пам’ять по собі й жагу малювати життя, а не руйнацію (Пузік є не лише письменником, але й художником). Водночас "Мисливців за щастям" не є світлою книжкою. Це воєнна проза – жанр, що межує з репортажем і поезією. Це письмо, яке вхоплює переживання тут і зараз і документує їх. В цій прозі закарбовано біль і воєнну рутину, але водночас історії ніжності й турботи, як-от до котів, з якими живуть військові.

"Мисливців за щастям" справді подає щось геть інше, ніж "Бахмут" Лаюка. Складається враження, що Лаюк намагався бачити в військових звичні цивільні риси, незмінність звичок і вписувати побачене в широке культурне полотно, додаючи тяглості. Натомість проза Пузіка стає порталом до геть іншого світовідчування, яке цивільним складно зрозуміти. Інші ритми, інші сни, на яких автор весь час акцентує, інший часоплин. Проза Пузіка – невеличкі тексти-спостереження з життя його підрозділу. Вони уривчасті, блискавичні, наче рваний сон. Вони не вписуються в велике полотно звичної історії культури, навпаки. Цю прозу кортить порівнювати з міфологічними й казковими текстами, в яких герой залишає межі звичного життя і перетинає казкову площину. А казки завжди були жорстокими й моторошними, де тільки у снах до автора приходять видіння дому – видіння з геть іншого світу.

Софія Андрухович. Катананхе

Київ: Комубук, 2024. – 224 с.

Софія Андрухович. Катананхе

Після 800-сторінкової "Амадоки" одна з найкращих сучасних письменниць Софія Андрухович створила новий роман. "Катананхе" – невеликий 200-сторінковий текст про сучасну київську родину, яка заплутується в дуже химерних пристрастях. В новій книзі Андрухович не береться досліджувати історію української культури і якнайдалі відходить від витончених декорацій "Фелікс Австрії". Андрухович продовжує рости й розвиватись як авторка, і новій книзі буде чим вас здивувати, зачарувати й помучити.

Книжку Софії Андрухович обрамлює давньогрецький міф про Артеміду та Актеона, чоловіка, що за однією з версій підглядав за богинею, а за іншою – хвалився більшою вправністю в мисливстві, ніж Артеміда. За цей переступ богиня жорстоко покарала смертного. І як стверджує на початку один з героїв "Катананхе", саме ця антична легенда може стати ключиком до розуміння всієї історії.

Настрій "Катананхе" і справді античний. Леся та Олекса – подружжя, що переживають складний етап стосунків і зраду. Зраду викликану не хіттю й не випадком, а чимось, до чого пасує слово фатум. В пориві бажання помсти і так, наче в неї вселяються якісь Еринії, Леся знищує квітник біля дому. Страшна помста, яку можна було провернути без свідків в часи давньогрецьких богів звісно ж не лишається не зафільмованою в 21 столітті. Леся мимохіть стає божевільною з тіктоку, що неабияк б’є по почуттях її дочки Таї. Підлітка вирушає в свою персональну одісею, з якої їй дивом вдається повернутись живою й неушкодженою.

В цьому романі не обійдеться без страшної помсти, оргії та жертвопринесення. І нагадаю, античний Актеон не просто був перетворений богинею на оленя. Він вмер, загризений власними псами. Буквально цей сюжет "Катананхе" не повторює, але сцену клацання собачих зубів, як і чимало іншого, ви запам’ятаєте на довго.

Артем Чех. Пісня відкритого шляху

Чернівці : Меридіан Черновіц, 2024. — 504 с.

Артем Чех. Пісня відкритого шляху

На нову книжку Артема Чеха читацька спільнота чекала з нетерпінням. Після "Точки нуль", яка з початком повномасштабного вторгнення набула нової актуальності, й виходом фільму за романом "Хто ти такий?" читачі пильно стежили за анонсами. Звісно, всі чекали що Чех, який зараз є військовослужбовцем, створить роман про війну. "Пісня відкритого шляху" і справді розповідає про війну. Але не про нашу, а громадянську війну в США.

Героєм цієї книжки стає український кріпак, якого постригли в москалі, і відтоді він митарствував різними війнами, морями й океанами, Європою й Америкою. Це пригодницька книжка, в якій є чимало мандрів, химерних пригод і щось від Тарантіно. Українець, якого всі незмінно називають Росіянином, опиняється в товаристві колишнього раба, колишньої дещо божевільної медсестри і її слабкодухого брата. Кожен із героїв шукає свободи. Від роботи на плантаціях, від патріархального світу, від власного минулого. І на них чекає довгий шлях.

На сторінках цієї книжки лунає чимало хороших питань про те, що означає бути на війні і як воно жити в прифронтових територіях, за що воював кожен з героїв і чи розумів він свою роль в цій війні? А ще цей роман тонко підмічає, як складно ліберальні рабовласники розлучались зі своїми рабами. В цих питаннях "Пісня відкритого шляху" перегукуються з реаліями української історії: якими б прогресивними не були свого часу Лисенко, Старицькі та навіть друзі-поміщики Тараса Шевченка, але всі вони були рабовласниками, що залежали від праці своїх кріпаків.

Це дуже хороша книжка, яку хочеться якомога швидше побачити в англійському перекладі. Адже це роман, в якому рабовласництво в Америці й Україні постають синонімічними феноменами. А відгомін сучасної української війни звучить у вистрілах американської зброї 19 століття. І саме такі глибокі й водночас захопливі романи зазвичай отримують міжнародного Букера, тож стежити за міжнародною долею цієї книжки може бути захопливо.

Реклама:

Головне сьогодні