"Я готова взяти вогонь на себе". Диригентка Оксана Линів про Чайковського, російських виконавців та українську історію російської класики
Завдяки її імені новини зі сфери класичної музики потрапляють на шпальти українських видань: перша жінка-диригентка оркестру в історії італійського оперного театру і Вагнерівського фестивалю; перша людина з українським громадянством, яка диригує оперу в нью-йоркській Метрополітен-опері.
Вона відмовляється грати з прославленим російським диригентом на Віденському фестивалі і його знімають з програми; вона вводить в репертуари європейських оркестрів твори українських композиторів.
І водночас вона не відмовляється диригувати “Євгенія Онегіна” Петра Чайковського в Саксонській державній опері Дрездена чи диригувати постановку за участі російської сопрано.
Ми говоримо з Оксаною Линів після концерту на честь 75-річчя Ради Європи “Вкрадене дитинство” в Страсбурзі. Там вона диригувала створеним нею Українським молодіжним симфонічним оркестром і дитячими хорами “Дзвіночок” та “Вогник”. В Палаці музики разом з творами Равеля, Мендельсона і Респігі прозвучала кантата українця Євгена Оркіна “Татусева книга”. Композитор присвятив її загиблому від росіян дитячому письменнику Володимиру Вакуленку. Уривки з його окупаційного щоденника звучали зі сцени у французькому перекладі.
До Страсбургу Оксана прилетіла з Нью–Йорка, де диригує постановкою опери "Турандот" Джакомо Пуччіні в Метрополітен-опері. В березні у виставах солювали російська сопрано Єлєна Панкратова та підвеннокорейський тенор СокЧонг Бек.
Наша досить емоційна і витверезлива розмова з Линів точиться довкола:
- кризи класичних музичних театрів,
- засилля російських виконавців на європейських і американських сценах,
- неглибокого розуміння російської класики та великої української складової у ній,
- шляху, який треба здолати сучасній українській музиці, щоб пробитись до міжнародного слухача і що це може дати Україні.
"Росіяни лізуть у всі дірки..."
Перед тим, як запитати вас про виконання Чайковського, про кенселінг і співпрацю з російськими виконавцями, запитаю про те, де ви зараз на мапі світової класичної музики. Що відбувається з вашою кар’єрою останні 2 роки?
Цього року буде своєрідний ювілей – 20 років, як я поїхала з України. 2004 рік, квітень. І так сталось, що за цей час я закріпила за собою таке "звання" – перша жінка у до того лише чоловічих диригентських місцях.
2021-й став для мене визначним – це був рік мого історичного дебюту в Байройті. Перша диригентка в історії Вагнеріовського фестивалю. І ось там, у галереї, серед 92 портретів чоловіків – Фуртвенглер, Тосканіні, Караян – в 21-му році зʼявився жіночий портрет. Цього року нас, жінок, буде вже троє!
Я підписала контракт з Комунальним театром Болоньї. І стала першою жінкою-диригенткою великого оркестру в історії італійської класичної музики. В досить патріархальній Італії, в колисці оперного мистецтва українка, а не італійка стала першою!
І того ж року я підписала контракт з нью-йоркським “Метрополітен”. Виступ в постановці “Турандот” став моїм новим професійним випробуванням: до цього за 144 роки жоден український громадянин – не важливо, чи жінка, чи чоловік, – не диригував тут оперою.
Я працюю на 4 континентах світу – диригую в Азії, в Південній та Північній Америці, в країнах Європи.
Моя кар’єра склалась ще до повномасштабного вторгнення і зараз я цілком свідома своєї ролі і своєї місії.
В чому полягає ця місія? Представляти жіноцтво в чоловічій професії?
Не лише. Представляти Україну і просувати українську музику також.
Місія та професія диригентів відрізняється від інших виконавських професій. Диригент розглядається як керівник колективу і ніколи не представляє сам себе. Тому має і більшу відповідальність, і можливість впливати на репертуар.
Україна досі не стала гравцем в класичній музиці на глобальній арені. До цих пір жоден український композитор не досягнув такої популярності, щоб його твори виконували на всіх континентах, на всіх відомих концертних майданчиках.
Виняток – Валентин Сильвестров. Він став першим за останні 30 років українським композитором, твори якого почали публікувати великі міжнародні видавництва, оркестри брати в концертні програми. Але поки про світовий тренд говорити ще точно рано.
Україна до сих пір в світі класичної музики була десь з боку. Такі наші композитори, як Березовський і Бортнянський ще дітьми були вивезені до Петербурга, там навчались, все життя провели в Росії (з деякими періодами в Європі), і досі в світі вважаються засновниками російської класичної музики.
І нам, українським митцям, які виходять на світові сцени, важливо займати тут своє місце. Бо розвиток кожного імені – це можливість впливу, можливість розповісти нарешті історію української музики.
І кожен такий український митець зараз на вагу золота. Бо нас, в порівнянні до російських артистів тут, в десятки разів менше.
Українських диригентів за кордоном можна порахувати на пальцях однієї руки. Першим українцем, хто вийшов на міжнародний західний ринок, був Кирило Карабиць (Велика Британія). Після нього був Андрій Юркевич (Польща, Чехія), а потім я. Ось і все з тих, хто зміг професійно закріпитися.
Ще є молодше покоління: Ярослав Шемет у Польщі, Саша Янкевич в Німеччині й ті, хто тільки навчається в Європі.
Але вирішальними країнами у розвитку сучасної класичної музики є не Польща чи Чехія, а Німеччина, Америка, Австрія, Франція, Британія, Італія. Ці країни тут задають тренди. Україні стратегічно важливо посилити присутність в світі і через диригентів.
Чи змінилось співвідношення росіян до українців на міжнародних сценах? Адже після вторгнення деяких росіян закенселили.
Закенселили близького друга Путіна Гергієва. Але всі решта залишилися.
І навіть такий одіозний диригент як Теодор Курентзис. Він є греком і прийняв громадянство Росії вже після анексії Криму, досі диригує оркестром в Росії, досі тримає зв'язок зі своїми російськими спонсорами. І продовжує очолювати важливий оркестр в Німеччині (SWR – ред.), гастролює з іншим новоствореним оркестром Європою, бере участь у найпрестижніших музичних фестивалях.
Так само Анна Нетребко – подивіться на її розклад, вона зараз співає ще більше, ніж перед війною. Звісно, після повномасштабного вторгнення з “Метрополітен” в Нью-Йорку Нетребко звільнили і її тоді замінила українська сопрано Людмила Монастирська. Але ви порівняйте зараз рівень запрошень від міжнародних театрів і фестивалів Нетребко та Монастирської! Перша буквально не сходить зі сцени театру Ла Скала!
На початку вторгнення, коли всі обурювалися виступами російської оперної діви, на європейських сценах також був активним і російський бас Ільдар Абдразаков. І паралельно він брав участь участь в путінських пропагандистських концертах на Красній площі. І тим не менше він відкривав сезон Ла Скала, співав в Баварській Державній опері та на інших престижних сценах.
Спочатку його ніхто не чіпав, але врешті минулого року його таки зняли з постановки на Мюнхенському оперному фестивалі і замінили на українця Олександра Цимбалюка. І це в сенсі політичної підтримки України ніби “перемога”. А з іншого боку – він все одно виконував партію російського царя Бориса Годунова в опері Мусоргського...
Це найодіозніші приклади. Росіяни, хочеш не хочеш, присутні в світі. І їх дуже багато. Вони давно виїхали з Росії, але їх нікуди одним махом ця війна не поділа.
Є великі імена, які виступили активно з проукраїнською опозицією. Наприклад, Євгеній Кісін, визначний піаніст єврейського походження.
Активну проукраїнську позицію зайняв Володимир Юровський. Це він диригував “Війну і мир” Прокоф'єва, де головну роль співала Ольга Кульчинська, українка. І хоч постановка за змістом була антиімперська, участь в ній Ольги викликала дискусії в Україні.
Кирило Петренко, головний диригент Берлінської філармонії, також дав яскравий стейтмент і провів у філармонії низку подій з присвятою Україні. Семен Бичков також виступив з проукраїнською позицією.
Але зараз у світі є і багато росіян з набагато гіршою політичною репутацією. Із ними також не можливо не перетинатися.
Вам вдавалося уникати співпраці з такими?
Вдавалося. В мене декілька разів були такі випадки, але я не можу зараз говорити конкретно в якому проєкті і в якій країні – це юридично закрита інформація.
Я зверталась через свою агенцію до керівництва оркестру і казала, що з цим солістом виступати не можу. Аргументувала чому – знаходила інтерв'ю в пресі, де, наприклад, артист виступав з підтримкою російського уряду. В двох таких випадках мені пішли на зустріч і робили заміну соліста.
Я намагаюся, наскільки можна, уникати спільної роботи з артистами з проросійськими поглядами. Навіть не через хейт в Україні, а з особистих переконань... Як я можу з цією людиною робити музику, говорити про високі, духовні речі, коли вона своїми діями підтримує цю бійню, підтримує свою злочинну країну, її уряд і пишається цим?!
Взагалі, коли ти виступаєш за кордоном, немає гарантії, що там не буде якогось росіянина чи на маленькій, чи на великій ролі.
Росіяни лізуть у всі дірки. І у них всюди комфортні умови, на відміну від українців, які за кордоном буквально виборюють собі місце в психологічно складних умовах війни – в Україні в кожного залишаються рідні під російськими атаками.
І росіян вдома так не хейтять. І вони готові виступати в будь якому репертуарі і постановках.
А взагалі є враження, що ідея, щоб українці відмовлялися від участі або через репертуар, або через присутність російських колег, насправді працює на те, щоби зменшити кількість наших артистів на важливих закордонних майданчиках.
От наприклад моя робота у Метрополітен-опері. Це велика відповідальність і зрозуміло, що треба було докласти зусиль, щоби цей дебют пройшов успішно. Навіть коли в частині вистав у березні співала російська солістка. Адже резонанс в американській пресі про мій виступ був вражаючим! І це не можна недооцінювати в час, коли Україні потрібна міжнародна підтримка.
Бо ні я, як запрошений диригент, ані інші солісти з України не впливають на вибір співаків в постановці. Це прерогатива дирекції театру.
Тут хочу запитати про Курентзиса – як вам вдалось скасувати виступ цього європейського улюбленця на Віденському фестивалі? І чи це вплинуло на вашу кар’єру?
Зі мною переговори про цей концерт велися ще з травня минулого року: ми обговорювали учасників, оркестр, дату, твори. Але жодним словом інтендант Віденського фестивалю не обмовився, що планується подвійний івент.
Виявилося, що вони мали таку ідею: ось дві країни у війні, і ось у нас на фестивалі є двоє артистів, які репрезентують для всього світу кожну із своїх країн. І ми поставимо цей "подвійний реквієм", де Курентзис буде диригувати Реквієм Бріттена, а Линів буде диригувати Реквієм Станковича. А ще ми заплануємо дебати між ними у Відні на тему "Мистецтво під час війни".
І найголовніше, що я про це нічого не знала! Напередодні пресконференції мені надіслали емейл: "Післязавтра ми оголошуємо програму, і сподіваємось, що для вас не стане проблемою ось така концепція вашої спільної події".
В мене відняло мову! Моя агенція терміново зв’язалась з фестивалем і сказала, що я відмовляюсь від участі, що я обурена такою комунікацією з боку Віденського фестивалю.
Інтендант фестивалю взяв тиждень часу. Його першою ідеєю було залишити виступ оркестру Курентзиса, але замінити диригента. Але врешті проєкт скасували взагалі.
Потім інтендант довго вибачався, казав, що вони не могли уявити, що це спричинить таку мою реакцію. Я їх розумію. Курентзис вміло і успішно маскує свою політичну позицію за іміджем такого музичного месії, який поза політикою і прийшов усіх урятувати високим мистецтвом.
А про кар’єру... До речі, думки преси і думки самих європейців сильно розділилися. New York Times, наприклад, назвала ідею інтенданта фестивалю нечутливою і необдуманою.
А от матеріали в німецькій пресі, де я коментувала і ситуацію щодо і Курентзиса, і Нетребко (її виступ на фестивалі у Вісбадені), отримали багато негативних коментарів від читачів вже в мій бік. Вони писали, що я використовую цю політичну ситуацію, щоб прибрати конкурентів, що я не розумію об’єднавчу роль мистецтва, що українські виконавці та композитори все рівно нікому не цікаві.
І напредодні свого концерту на Віденському фестивалі я абсолютно свідома того, що нас може чекати і негативна музична критика – або щодо виконання, або щодо самого твору Станковича. Якісь статті у дусі "поверніть нам нашого Курентзиса".
Зараз один український артист тут стоїть проти десятків російських артистів, їхнього лобі, їхніх партнерів, спонсорів і їхніх фанатів.
І так ми, українці, пробиваємось до цієї міжнародної сцени, зокрема у Відень 2 червня. Це буде спільний виступ заснованого мною Молодіжного симфонічного оркестру України, Kyiv Symphony Orchestra і Національної хорової капели "Думка". Разом 160 людей. Безпрецедентний історичний момент для України, насправді.
"Якби я зустріла Лисенка..."
Репертуар – ще одна важлива тема нашої розмови. На мою думку, з ним проблема ширша. Саме явище класичної музики розвинулось в XVIII – XIX століттях як мистецтво індустріальних імперій, багатих завдяки своїм колонізаторським завоюванням. Як мистецтво імперських театрів і відповідно до їх розмірів пишних симфонічних оркестрів. Ви всі ці країни вже перерахували – вони досі залишаються трендсеттерами. Україна ніколи не була такою імперією і тому не має такої розвиненої класичної музичної традиції. Як з цим бути?
Ну дивіться, Чехія теж не була імперією, але в неї є Дворжак. Теж ХІХ століття. І він написав 10 опер. А ще 9 симфоній, симфонічні поеми, інструментальні концерти, інші оркестрові твори ... І тепер є чеська композиторська школа, яку визнають у світі.
А у нас є Лисенко, який вчився в Ляйпцизькій музичній академії, мав можливість відвідувати концерти легендарного оркестру Гевангаус. Але він не написав симфонічного репертуару. Мене це так дивує!
Він писав в основному вокальні, хорові і фортепіанні твори, і не цікавився розвитком оркестрового репертуару. Лисенко був піаністом, окей, нехай би створив хоча б один фортепіанний концерт. Якби я зараз могла з ним зустрітись, я би його запитала: "Чим ви, композитори, тоді думали! Ми зараз не маємо що диригувати!"
Лисенко був підданим Російської імперії. Його теж Росія використовувала в своїх цілях.
Зараз, коли українці вимагають не грати Чайковського, що ми можемо запропонувати, яку українську симфонію ХІХ століття ми можемо йому протиставити?
Чи є тоді у нас, українців, взагалі шанс “встромитись” до світового репертуару з сучасними українськими композиторами чи з українською оперою, того ж Лисенка, наприклад?
Безперечно, шанс є. Але треба почати з того, що класична музика в живому виконанні в світі зараз занепадає. З’явився YouTube, стрімінгові платформи і людям вже не потрібно купляти дорогі квитки на концерт, кудись спеціальної їхати-летіти. А концертних залів набудовано багато, в одній Німеччині діє 118 симфонічних оркестрів.
Тому програмні менеджери за таких умов не будуть ризикувати і ставити щось нове, що стовідсотково не приведе до них глядача і не принесе прибуток. Тому репертуарну основу у них складають твори, які люди вже знають. І будь-яка нова музика додається дозовано і поступово.
Тому я собі за мету поставила вносити в програми оркестрів, якими я диригую, твори українських композиторів. Минулого року з моїх 38 симфонічних концертів, які проходили в різних країнах світу, в 23 звучала українська музика.
І в мене є право обирати українського композитора. Це і Сильвестров, який вже має ім’я, і молоді наші композитори, і нові твори. Як було з твором Євгена Оркіна "Татусева книга", присвяченого Володимиру Вакуленку. І як буде на Люцернському фестивалі, де ми виконаємо інший твір цього ж автора, присвячений Максиму Кривцову.
Зараз я співпрацюю із Золтаном Алмаші, який напише твір на тему катастрофи на Каховській ГЕС, і який ми з Молодіжним оркестром презентуємо на Дрезденському фестивалі нової музики.
Такі твори створюють емоційний контакт з європейською публікою, дають їм можливість зрозуміти війну зовсім не так, як вони бачать її в новинах.
А ще моєю мрією є поставити українську сучасну оперу. Не одноразовим проєктом, а ввести її в репертуар якогось світового театру.
На постановку і на промо опери, яку публіка не знає, потрібен мільйонний бюджет. Це дуже великий ризик для будь-якого театру.
Це точно не буде опера ХІХ століття. Бо, знову ж таки, у нас є Лисенко і його твори, та в більшості вони з розмовним текстом та з музичними номерами. Ці партитури свого часу були розраховані на напівпрофесійні колективи.
Чудова опера "Тарас Бульба" — твір, з яким можна працювати. Проте зараз його ніхто не буде ставити, тому що в сюжеті українці кровні вороги з поляками.
Також "Наталка Полтавка", "Назар Стодоля" Данькевича чи "Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського — це не буде цікаво в Grand Opera в Парижі, чи в Державній опері Берліна.
Зараз "Метрополітен" замовив оперу Максиму Коломійцю, але поки йдеться про написання. Ще не відомо, чи будуть її ставити. Цей зал має 3800 місць, театр утримується за приватні кошти. Наскільки захоплюючою буде історія і постановка, щоб окупитися і наповнити такий великий театр?
В такому творі має бути сюжет, цікавий не тільки для України. Який в драматургічному сенсі міг би захопити світ і отримати позитивну критику, спричинити резонанс і продовження.
Європейська країна, в якій найреальніше почати працювати над проєктом постановки сучасної української опери — це Німеччина. Якесь з цих міст: Берлін, можливо Дрезден, Штуттгарт, в перспективі Мюнхен.
Але для цього потрібно або очолювати там театр, або мати дуже впливове імʼя, щоби бути здатним ініціювати і реалізувати такий проєкт. В Берліні моє прізвище є в шорт-листі кандидатів на посаду музичного директора театру (я ніколи не подавала заявку, вони самі вибирають).
Раніше жінкам взагалі не було входу в цю професію. Зараз відкриваються нові можливості, з моїм послужним списком і музичними нагородами це цілком колись може статися.
"Через російську війну світ не перестає слухати російську класику. Не знаючи, яка в ній велика українська складова..."
Отже, опери, Німеччина. Чайковський, “Євгеній Онегін” в Дрездені. Наскільки для вас важливо було погодитись? І чи можливо було відмовитись?
На рахунок політичної цензури репертуару. В цілому демократичному світі є дві дуже важливі цінності – свобода мистецтва і свобода слова. Якщо би я десь публічно сказала, що я відмовляюсь виконувати твори російських класиків, які померли 150 років тому і я вважаю цих композиторів винними у тих подіях, які зараз відбуваються в Україні, я мусила би тут же скласти валізу і поїхати і з Італії, де я є головним диригентом, і з Німеччини.
І моя кандидатура більше б не розглядалась на жодну важливу посаду в жодному театрі чи оркестрі світу. І від цього в результаті ніхто не виграє. Хіба моїм хейтерам стане легше.
Чому так? Бо європейці вже мають свій негативний досвід із цим. Німеччина уже пережила часи, коли вони палили книги, робили списки заборонених митців і забороненої музики. Такий досвід був і у Франції. А зараз у світі прийнято берегти мистецьке різноманіття.
У нас часто проводять паралелі з Ізраїлем, мовляв там не виконують твори Вагнера. Так, в Ізраїлі не грають Вагнера, але ізраїльські диригенти виконують його твори всюди за межами своєї країни.
До Дрездена у мене вже була дискусія довкола “Іоланти” Чайковського в Болоньї в 2022. Тоді це були концертні виконання, заплановані ще попереднього сезону. На думку українців, я не могла диригувати Чайковського. На думку театру Болоньї, де я є головним музичним керівником, я не могла покинути цей проєкт.
Адже хор вчив цю оперу чотири місяці. Всі солісти вже були запрошені, вистава входила в оперний абонемент, квитки вже були продані... Нарада в кабінеті директора театру з паралельними дзвінками до мера Болоньї та до міністерства культури Італії, в підпорядкуванню якого знаходиться театр, тривала 5 годин!
І по ходу цієї дискусії українська композиторка Вікторія Польова, Лауреатка Шевченківської премії, відмовила мені у виконанні її вже раніше заявленого твору на відкритті Людвіґзбургського фестивалю в Німеччині. Де в одному концерті з цим твором мала звучати Шоста симфонія Чайковського, Патетична. Під велике обурення публіки і проблеми з боку важливого німецького фестивалю, програма була змінена...
Раптом через кілька місяців я бачу афішу, де твір Вікторії Польової виконується Лондонським філармонійним оркестром і поряд стоїть симфонія Шостаковича. Диригувати має Андрій Борейко, російський диригент.
Зрозуміло, що я була шокована і написала до Вікторії. І вона тоді відповіла, що їй і самій це не подобається, але цього вона змінити не може.
Тобто, як тільки композиторка виїхала за кордон, для неї відкрилася зовсім інша картина: Лондонський оркестр у своїй країні, придбавши права на виконання твору за свої гроші і для своєї публіки може грати що захоче. А ми, українці, не можемо прийти і отак просто заявити: не грайте російську класику.
Бо їм, насправді, буде простіше відмовитись від співпраці з українськими композиторами і артистами, яких вони все рівно досі не знали. Але грати вже відомих їх слухачам Чайковського чи Рахманінова не перестануть. Тобто ведення культурної дипломатії в довгій перспективі є набагато складнішим, ніж політичні ультиматуми.
До слова, не зважаючи на той інцидент – ми зараз успішно співпрацюємо з Вікторією Польовою і в лютому в моєму концерті в Лондоні звучав її твір.
А стосовно Дрездена. Запросила мене Саксонська державна капела (Staatskapelle Dresden). Цей оркестр Німеччини – її справжній музичний скарб і один з найстаріших в світі. Йому понад 500 років, а капельмейстрами були, зокрема, Генріх Шютц, Карл Марія фон Вебер, Ріхард Вагнер.
Коли ти їдеш туди на перше запрошення, як диригент-дебютант, ти там ще не командуєш нічим. Адже перший виступ там – це своєрідний іспит-прослуховування.
Якщо наша робота складається успішно – є гарні рецензії та позитивні відгуки від оркестру – тоді можна розпочинати розмови про постановку української опери і пошук партнерів. Ось так це працює.
До Чайковського в світі ставляться як до ще одного іноземного композитора. А не так ворожо, як ми, бо Путін взяв його на прапор своєї пропаганди.
І є ще один момент, про який мені також говорили напряму інтенданти театрів. Зараз в Дрездені, я повинна диригувати, ще двоє українців затверджені на головні ролі: партію Онєгіна виконуватиме молодий баритон з Донецька Данило Матвієнко, партію Ольги – мецо-сопрано з Дніпра – Ніколь Чірка. Всі інші солісти іноземці — з Німеччини, Австрії. Тобто в нашому складі немає жодного росіянина чи білоруса
Але якщо ми починаємо “боротьбу з мертвими композиторами” і відмовляємось від запрошення, на наше місце кличуть російського диригента, який далі протягує і 10 співаків-росіян. Розумієте?
А що ж тоді робити з київською консерваторією. Залишити їй ім’я Чайковського?
Я категорично не підтримую того, що Національна музична академія досі носить його імʼя.
Вся наша з вами розмова точиться про те, як складно і якими зусиллями дається просування української класичної музики за кордоном. І тому я вважаю дуже важливим, щоби головний музичний освітній заклад країни носив імʼя українського композитора. Якого – треба думати. Але однозначно – Національна музична академія повинна розвивати український мистецький бренд.
Українцям зараз складно переосмислювати Чайковського – ми ще травмовані, ще не вийшли з того шоку, коли росіяни розбомбили Маріупольський драмтеатр з сотнями людей всередині. А потім на його руїнах Кремлівський оркестр виконав 4 Симфонію Чайковського. Тому велике питання: коли і в який спосіб ми почнемо говорити про цю спадщину в своїх інтересах? А не просто віддавати її росіянам і казати, це не наше, ми не хочемо з цим мати справу.
Я це розумію. Тим не менше є оця величезна сіра зона культурної спадщини, яку світ знає як російську, але не знає, яка там велика частина України! І мені здається, зараз настає такий момент, коли в науковий, виважений спосіб ми повинні говорити про це.
І мова не лише про Чайковського. Є імена, які не можна розрізати і сказати – це наше, це не наше, це викидаємо. Тому що цей перехід дуже розмитий. Наприклад, Прокоф'єв, який народився на Донеччині. Наприклад, Стравінський, якого двоє батьків були українцями. Він кожного літа приїжджав до родинного маєтку в Устилуг. І єдиний музей Стравінського в світі цілому знаходиться там, на Волині, в будинку, побудованому композитором за власним проєктом. .
І там, в Устилузі, він написав свої найвідоміші твори, які спровокували справжню революцію в музиці – “Петрушка”, “Весна священна”. Стравінський перебував в Устилузі місяцями, збирав фольклор. І надихався він, можливо тим самим, що і Леся Українка для “Лісової пісні” – українськими архаїчними веснянками, з яких, до речі починається балет “Весна священа”.
Російські диригенти, хай якими проукраїнськими будуть їх погляди, не будуть розповідати про ці світові імена в прив’язці до України. В крайньому разі, досі я цього не бачила.
А я про це говорю всюди. Наприклад, зараз в мене має бути дебют з Клівлендським симфонічним оркестром. Цей оркестр належить до так званих American Big Five – до пʼятірки найкращих оркестрів США. Вони просять виконати сюїту Стравінського з балету “Жар Птиця”.
Я зв'язалася з музеєм Стравінського в Устилузі і вони мені прислали скани фото, де композитор сидить на призьбі своєї садиби і від лірника записує мелодії, які він потім використовував в своїх творах. І обов'язково, коли в мене буде інтерв'ю для американської преси, я буду показувати ці фото.
Тому я вважаю, що зараз нам треба рухатися в двох напрямках. Один – це створення і просування нового сучасного українського контенту. Другий – абсолютно сміливо заявляти, де Україна вже була присутня в творчості великих імен, які знає весь світ.
Наприклад, Ойстрах, Ріхтер, Гілельс і Горовіц. Так, їх знають як видатних музикантів радянського періоду, їхні записи стали культовими, але потрібно говорити, що вони всі вихідці з України.
Це все треба робити зараз, поки ще є можливість, а не чекати, коли загояться наші рани чи закінчиться війна. І не робити радикальних заявок – вони, на жаль, ніяк не допомагають просуванню української музики. Скоріше навпаки, відлякують.
І як би це не звучало страшно, це жахлива, але не перша війна в світі. І немає такої практики в світі через війну вводити цензуру на мистецтво.
Можна було б до прикладу такої тихої цензури навести історію зі сфери кіно – Лені Ріфеншталь. Вона повпливала на кінематограф. Але чим? Своїми пропагандистськими картинами, які прославляли Третій Рейх, Гітлера і нацистів. Після ІІ Світової вона не була засуджена, прожила довге і цікаве життя, весь час намагаючись довести, що вона нічого не знала про злочини тих, кого прославляла. Проте її фільмам не влаштовують ретроспективні покази на Нетфліксі, її знають лише у колі дослідників. Для українців Чайковський виконував у Російській імперії подібну пропагандистську функцію – згадаймо оперу “Мазепа”.
Українці зовсім недавно так почали мислити його – лише з початком повномасштабного вторгнення. До цього репертуари українських театрів були переповнені його "Лебединими озерами" і "Лускунчиками" – від Харкова до Львова. І раптом він став Україні “ворог номер один”.
Мені і самій складно так мислити про цю музику, і в світі так Чайковський не сприймається. Тут нині сильно тематизується, наприклад, його гомосексуалізм, що він страждав як артист від тиску імперії, не міг жити вільно тим життям, яким хотів. І цим він потрапляє в світові тренди гендерної свободи і легалізації одностатевих шлюбів. До речі, сотні листів, які документують його особисті вподобання, століттями знаходилися під забороною в Росії і ніколи не видавалися.
В Росії за життя Чайковського як раз критикували за відсутність націоналістичних поглядів і проросійських музичних ідей, за його європейськість. Бо Чайковський ще за життя був визнаний в світі. Він відкривав Карнегі–Гол в Нью Йорку, композитор і диригент Густав Малер популяризував і цінував його твори. Чайковський отримав звання почесного доктора музики Кембриджського університету, був запрошеним диригентом Берлінської філармонії. Це не твори, які привозила в Європу Російська імперія: "візьмість, заграйте". Чайковський вже був там своїм і став частиною європейської традиції.
В листуванні з Франком Лисенко називає Чайковського "нашим". Те саме робить і Людкевич. Вони жваво обговорювали українські риси його творів. Те, що в його музиці полюбив весь світ – його мелодизм, який походить з України. Хоча сам Чайковський себе українцем не вважав.
Соломія Крушельницька співала партію Тетяни в "Євгенії Онегіні", як і інший російський репертуар. Хоча вона усвідомлювала політичне становище України в Російській імперії.
І я бачу, що для українських артистів за кордоном зараз, ця ситуація з радикальним неприйняттям в Україні цілого пласту класичного репертуару є гнітючою.
І в одночас, досі в жодному ведучому оркестрі світу, оркестрі А-класу немає українця концертмейстера – першої скрипки. Є один концертмейстер групи контрабасів з Одеси, який працює в Дрездені. Є ще один контрабасист в Норвегії, в оркестрі Ставангеру. Є флейтистка зі Львова в оркестрі Концерт-Гебау в Амстердамі.
А щоб пройти прослуховування до будь-якого оркестру – великого чи малого, на позицію концертмейстера, всюди в програмі обов'язково буде соло з “Шехерезади” Римського-Корсакова або з “Лебединого...” Чайковського. Тобто хочеш, не хочеш, навіть просто щоб попасти в оркестр, ти вже мусиш це грати.
Те саме стосується диригентських конкурсів. Обов'язково в кожному конкурсі будуть твори Стравінського – новатора, який фактично, започаткував модернізм в музиці.
І вони будуть в навчальній програмі любої музичної академії, якщо ви будете поступати.
Зараз через війну багато молодих талантів виїхало з України, поступило в міжнародні музичні академії. Будемо надіятися, що через 10 років, наприклад, ситуація з присутністю українців у відомих оркестрах, музичних закладах, на посадах професорів, покращиться. Я дуже надіюся на це.
Зараз формуються фантастичні нові покоління диригентів. Серед них українців – одиниці. Молодий диригент Саша Янкевич. Він взяв друге місце на конкурсі в Тосканіні в Пармі (Італія), зараз працює асистентом в Elbphilharmonie в Гамбурзі. Чи, наприклад, Поліна Лебедєва, яка навчається в музичній академії Парижа. Вони всі в своїй роботі стикаються з російським репертуаром.
Така ж репертуарна ситуація в інших наших диригентів – Кирила Карабиця, Кері Лінн Вільсон, Далії Стасевської.
І виходить зараз так, що атмосфера в Україні проти артистів, які працюють на Заході, є дуже агресивною, ворожою. Постійно вичіпляється чиєсь ім’я і починає поливатись брудом.
Наприклад, дуже неприємно мені було спостерігати за кампанією проти Валерія Соколова. Це видатний український скрипаль, визнаний в світі. Колеги, українці, музиканти (переважно це роблять музиканти), його колишні учні починають, так сказати, хейт в соцмережах, критикуючи, чому він виконував концерт, де диригентом був росіянин, що живе в Європі.
Мені було дуже неприємно серед цих активістів бачити низку імен, особливо мене здивувала своєю участю одна українська сопрано. Я зв'язалася з нею особисто і спитала: "Для чого ти це робиш? Ти щойно сама співала в постановці опери Ріхарда Штрауса “Аріадна на Наксосі" в Болоньї. В касті також було двоє росіянок". Вона каже, "ну, мене ж з ними ніхто не сфотографував". На жаль, це не рідкісний приклад.
Я співпрацюю з Валерієм Соколовим, він родом з Харкова, він виїхав на захід дуже рано, весь час жив за кордоном, але перед повномасштабним вторгненням повернувся на Батьківщину. Придбав будинок, вкладав всю свою і енергію в розвиток української молодої інструментальної школи, використовував для цього свої міжнародні зв'язки. Його будинок в перші місяці був пошкоджений бомбардуванням, він тоді якраз встиг евакуювати батьків за кордон...
Люди в Україні живуть в постійній загрозі, в напрузі. І я, скажу прямо, не бачу в таких умовах можливості говорити про нашу складну історичну спадщину без емоцій, раціонально і відверто.
Я також не бачу. Як мінімум, як ви кажете, повинна закінчитися ця війна, Україна повинна виграти, а злочини мають бути задокументовані і покарані. Можливо тоді, коли люди побачать якийсь кінець цим жахіттям, можна буде почати аналізувати.
Я також не маю морального права казати українцям, ви повинні робити те, чи ви повинні робити інше. І хоч я не міняла українського паспорта, наголошую, що вже 20 років живу за кордоном.
Щодо себе особисто, на тому професійному рівні, на якому я зараз перебуваю, я не можу зупинитись і сказати: ось в нас зараз війна, тому тут я не буду виступати, це запрошення відкидаю, тут мені психологічно не комфортний репертуар, я почекаю, поки все закінчиться, тоді я буду продовжувати. Якщо я зараз зійду з дистанції, то вже не повернуся.
В світі існує глобальна конкуренція. Диригентові будь якої національності дуже важко вийти нагору, на це ідуть десятиліття, а підтримувати цей рівень і розвиватися далі – ще важче. І для мене творчий ріст – це не гроші, це сфера впливу. Сфера впливу і присутності України.
Ви згадували, що самі пропонуєте додавати твори українських композиторів в репертуар оркестрів. А були випадки, коли вам їх пропонували виконувати самі оркестри?
Нещодавно відбувся один показовий випадок. Я вже згадувала, що отримала запрошення від Клівлендського симфонічного оркестру. Вони організували додатковий концерт для мого дебюту ще цього року, в липні. І вони попросили мене обов’язково включити твір Лятошинського в програму. Я дуже зраділа.
І от оркестр зв'язався з архівом Лятошинського в Києві, з його спадкоємицею, щоб їй повідомити про це виконання. Але вона відмовила оркестру, бо не захотіла, щоб твір Лятошинського звучав поряд з твором Рахманінова в одній програмі. “Варіації на тему Паганіні” запропонував американський піаніст Інон Барнатан, який буде солістом в цьому концерті.
Керівник оркестру зв'язався зі мною з проханням: "Чи ви можете ще раз поговорити з Києвом".
І з одного боку, я прекрасно розумію і поважаю рішення спадкоємиці Лятошинського. Але водночас мені складно пояснити, чому американський оркестр для своєї американської публіки в своєму залі не може виконувати музику композитора Рахманінова, який виїхав з Росії, мав американське громадянство і прожив в США більшу частину свого життя. В результаті вони зняли Лятошинського з програми.
Врешті, ми поставили інший український твір авторства Богдани Фроляк, з якою ми вже цю тему обговорювали.
Річ у тому, що інтернаціональну популярність Рахманінова та інших російських композиторів неможливо скасувати. А чи будуть взагалі відомими імена українських композиторів у світі, – це зараз залежить саме від нас і повинно бути для нас пріоритетом.
Зараз, наприклад, Третю симфонію Лятошинського буде диригувати Юровський, російський диригент в Берліні. Окей. Але ж ви розумієте, що все рівно Юровський навряд буде проводити паралелі між сталінською диктатурою часів Лятошинського та теперішнім геноцидом Росії проти українського народу.
Я обговорювала цю ситуацію з багатьма нашими композиторами – з Євгеном Станковичем, Юрієм Ланюком, Максимом Коломійцем, Євгеном Оркіним, Золтаном Алмаші. Така ж думка у Валентина Сильвестрова – неможливо боротися з творами, які вже увійшли до світової музичної скарбниці.
Я нікого не засуджую, кожен має право на свою думку. І не ображаюся на колег, які мене критикують. Тому що розумію, що люди в Україні емоційно виснажені. Війна породжує ще більше ненависті, робить людей радикальними, закритими, агресивними.
Ті, хто перебуває за межами України, бачать ситуацію під іншим кутом. В них форма діалогу зі світом інша, особливо якщо мета цього діалогу – інтеграція української культури в світову.
Зараз погляди частини українських музикантів, які знаходяться в країні і більшості тих, хто зовні, це ніби два різні світи і поки що вони ще не мають містка між собою. Розумію, наскільки ця тема – виконання російської класики – в Україні зараз складна для обговорення і скільки обурення вона викликає, тож я готова прийняти вогонь на себе. Щоб врешті побудувати цей місток.
