"Два прокурори": ГУЛАГ для початківців – рецензія на фільм Сергія Лозниці, показаний у Каннах
У перший же день конкурсного перегляду Каннського кінофестивалю показали нову стрічку Сергія Лозниці – "Два прокурори". Це екранізація однойменного оповідання Георгія Демидова, якого взимку 1938-го заарештували в Харкові і який провів 14 років у в'язниці ГУЛАГу. Фільм розповідає про молодого прокурора, що робить маленьку спробу налагодити справедливість у сталінських порядках.
Абстрагуючись від суперечливої для України постаті Сергія Лозниці, кінокритикиня УП. Культура Соня Вселюбська уважно прочитала оповідання Демидова та прескіт до фільму. Розкриваючи сюжет фільму, вона перераховує низку причин, чому "Два прокурори" чи не найслабша картина Лозниці.
Сюжет фільму
1937 рік у провінційному російському містечку. Тут стоїть вщерть переповнена в'язниця, де сидять ні в чому не винні, але соціально небезпечні люди.
У першій сцені наглядач витягує з вуличних робіт змученого в'язня-старика й дає йому завдання – спалити мішок листів. Старий, сидячи в зачиненій камері перед пічкою, знесиленими руками розкриває трикутні листи, читаючи їх уголос. Усі вони про одне: невинуватість, благання вищих інстанцій про перегляд справи та кращі умови утримання.
Старий кидає листи в піч, поки не натикається на клаптик паперу, на якому кров'ю написане прохання: приїхати до в’язня прямо у в’язницю, щоб вислухати особливо важливе повідомлення.
Після такого прологу фільм переходить до центрального наративу. Головний герой, прокурор Олександр Корнєв, щойно закінчив юридичний факультет.
Отримавши те саме криваве послання, він вирушає до в'язниці, де стикається з глузуваннями через свою надто юну зовнішність і надмірну для його професії м'якість спілкування. Він прийшов вислухати автора того самого листа, адже саме так його вчили в університеті.
Директор тюрми відмовляє Олександра від цього візиту, натяками попереджаючи, що з такими мотивами він може закінчити так само, як і ув'язнений – у спецкамері. Корнєв все ж таки наполягає на візиті, пробивається в спецприймальник, де його зустрічає літній чоловік – із тяжкими хворобами й поламаними ребрами. Він каже юнакові очевидне: тут не дотримуються базових прав людини, і про це терміново треба доповісти найвищим інстанціям.
Заплаканий Олександр виходить із тюрми й на попутках їде до столиці, де, пробившись до головного прокурора на килим, доповідає про беззаконня. Той, вислухавши, відправляє юнака на поїзд за власний кошт, де в купе на нього вже чекають два ліквідатори, які й завершують історію світлого Олександра.
Джерело і продакшн
В основі фільму лежить однойменна повість Георгія Демидова – харківського експериментального фізика, якого у Харкові і було заарештовано. Він провів 14 років у ГУЛАЗі й на основі цього досвіду написав багато книжок.
Український слід і обсесія темою радянського тоталітаризму стали точкою перетину Лозниці з письменником.Соня Вселюбська
Режисер зняв багато архівних документальних фільмів про той період: "Процес", "Київський процес", "Бабин Яр. Контекст" – лише кілька з останніх його робіт.
Вперше за довгий час Лозниця зняв ігрове кіно, ще й на таку важливу для нього тематику. Це могло б бути грандіозним камбеком режисера в ігрове кіно, де він міг би підсумувати цю тему засобами художнього фільму – однак результат виявився вкрай прикрим.
Демидов написав "Два прокурори" в 1969 році, але, як і багато підривних творів, оповідання було опубліковане значно пізніше. У своєму інтерв'ю для прескіта Лозниця каже, що прочитав новелу, вона його зворушила.
Режисер також стверджує, що намагався передати текст Демидова настільки близько, наскільки це можливо, і це – перше, з чим важко погодитися. Демидову притаманні складний стиль написання та різкі сюжетні стрибки, тоді як Лозниця всю гостроту й комплексність максимально спрощує під себе. Натомість в інтервʼю режисер багато говорить про кафкіанські й гоголівські мотиви, якими нібито просякнутий фільм.
Власне, західні журналісти, які вже випустили рецензії, звісно, порівнюють картину з Кафкою – в його ключовій ідеї абсурдних і безглуздих обвинувачень.
Про Гоголя знають менше, та й прив'язати його сюди складніше – фільм не має формалістських відтінків соціального сюрреалізму, властивих письменникові, а єдиний момент гумору – тюремні високопосадовці довго сміються над анекдотом: "Сидів і чекав революцію, а потім дочекався і сів!" – смішним не видається зовсім. Є елементи фарсу й гротеску, які несе в собі музика, але вони слабкі й не врівноважують напівпохмурий тон.
Лозниця каже, що спочатку планував вмонтувати в стрічку архівні кадри, зокрема заяви підсудних на показових сталінських процесах 1930-х. Це могло б додати фільму хоча б якоїсь цікавості, адже головна проблема картини – в її абсолютній банальності в кожному елементі. Еквівалентний баланс передбачуваності на рівні сюжету й авторської режисури є злочинним.
Хочеться прокоментувати і продакшн.
Над фільмом працювали шість країн-копродюсерів, він майже повністю знятий у Литві. В картині відчувається обмеженість акторського таланту – режисеру довелося шукати російськомовних акторів на місці, і якість гри деяких виконавців другорядних ролей, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. На щастя для режисера, західний глядач цього майже не помітить через незнання російської мови.
А на головну роль Лозниця покликав російського актора – Олександра Кузнєцова, якого читач може знати з фільму "Лето" Кіріла Сєрєбрєннікова.
У минулому непоганий актор, здатний грати драматичні ролі, однак у цьому фільмі він усі дві години винятково із сумним обличчям ходить сталінською Росією, чий дух відтворили в Європі.Соня вселюбська
Справедливо згадати візуальний стиль ігрового кіно Лозниці – це завжди широкі глибокі плани, малорухома камера й водночас потужна, майже театральна мізансцена. Якщо Демидов використовував довгі експозиції, щоб занурити читача в атмосферу пекельної тюрми, то в кадрі Лозниці ці приміщення виглядають як вилизаний театральний реквізит.
Стрічка також заграє з формою повільного кіно. Більшу частину наративу глядач просто спостерігає, як наглядачі повільно відчиняють двері, а Олександр дрімає в кабінеті.
Ці напівзародки творчих ідей мали б метафоричний зміст, якби Лозниця попрацював у бік його осучаснення – в контексті російського антипутінського руху або будь-якого іншого тоталітарного режиму.
Навіть якщо спробувати оцінювати картину як малопретензійну оду російським політв'язням, це було б для них приниженням, адже новини про тих небагатьох антивоєнних політв'язнів мають значно більше елементів драми, ніж те, що зрештою зняв режисер.
Або ще страшніше – згадати про російські фільтраційні табори на (де)окупованих українських територіях. Та, на щастя, цей фільм не настільки універсальний, щоб проводити такі паралелі.
Показана історія жодним чином не перегукується із сучасним наративом, окрім очевидного посилу, що минуле повернулося – і саме в контексті цього минулого й залишився фільм.
Складається враження, що ці "Два прокурори" зроблено для людей, які чули про ГУЛАГ десь у школі й зовсім не читають сучасних новин.Соня Вселюбська
Це, безумовно, найбільш російський фільм Лозниці. Головний герой схожий на персонажа з російської казки – своєю чесністю й вірою в ілюзорне, який несе цілком фольклорну історію про те, що Росія тоталітарна, її історія повторюється, а небо блакитне. Що саме нового автор хотів сказати, висловити, зняти, прокоментувати – незрозуміло.
Єдине, що тішить – це кіно не шкідливе. Також радує, що фільм жодним чином не зачіпає звʼязок Демидова й України. Тут Лозниця майже не має шансу говорити про Україну, як це було під час престуру його документального фільму про російсько-українську війну "Вторгнення", яке він "зняв дистанційно"– не відвідуючи місце зйомки. В численних інтерв'ю він активно просував свою антидеколоніальну позицію, захищаючи російську мову й літературу.
Тому хочеться не сердитися, а радше спитати: куди подівся талант режисера, який у нього, безсумнівно, є. Згадати хоча б "Донбас", "Щастя моє" – "Два прокурори" в цій парадигмі й близько не стоїть. Тому камбек Лозниці в ігрове кіно виглядає як творча криза в найкращому разі і режисерська лінь – у найгіршому.
Підсумовуючи, хочеться запитати Лозницю в тон його фільму: "Сєрьожа, ну как же так?".
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
