Людина і її місце. Промова на врученні Премії Шевельова
Напередодні письменник Мирослав Лаюк став лауреатом премії імені Юрія Шевельова за найкращу українську книжку есеїстики 2024 року. Ось його промова, яку він виголосив з нагоди вручення відзнаки.
Читайте УП.Культура в Telegram i WhatsApp!
Місце людини
"Написано в Мюнхені в 1948-му" – така приписка до есею Юрія Шевельова "Четвертий Харків". Він народився у Харкові 1908-го, а у 1943-му виїхав до Львова, потім до Німеччини й до США, назавжди.
Хочу поговорити про місце в контексті відстані від певного простору, в тому числі в контексті часовому, про відстань у поглядах, яку годі згладити, але яку можна зафіксувати. Про Бахмут, Харків, Сандармох, Карпати й знову Мюнхен, рідну землю і найкраще місце для людини.
Чотири дні тому я завершував есей про мистецтво часів війни міста Харків, де був півтора місяця тому. Тож, опрацювавши розмови, я пішов трохи прогулятися. Біля Софійської площі двоє людей вигулювали видру, а за Софією є мистецька галерея "Naked Room", у яку я заглянув випадково і потрапив на відкриття виставки харківʼянина Павла Макова, який здебільшого не виїжджає з Харкова.
Там було багато робіт з рослинною тематикою. Бо деякі люди – як рослини. І переїзд – це викорчовування. Саме слово досить чітко передає емоцію під час цього процесу: ви-кор-чо-вування.
У книжці "Бахмут" я розповідаю про те, як ми з фотографом Данилом Павловим у березні 2023-го вивозили з-під фронту 86-річну жінку, яка змушена була покинути це місто. Нещодавно я був у нашої героїні, яка живе зараз самотньо в Києві, на її 88-річчі. Вона казала, що передусім їй не вистачає смаку рідної солі. Нагадаю, з окупацією Соледару під Бахмутом, в Україні зʼявилися проблеми з сіллю. І ця, замінена – їй не така, смак – гірший (смак речовини, яка формувалася мільйони років тому!). І вона знову питала: як я думаю, коли вона зможе повернутися додому, під вишитий нею рушник на честь всіх її предків.
Коли говоримо про місце, землю, то говоримо про простір і про відстань між точкою А і точкою Б. І про відчуття від цієї відстані, тобто відчуття від приближень і віддалень. Бахмутські деесенесники, які таки змушені були покинути місто, у березні 2023 говорили між собою: Часів Яр зараз як Бахмут узимку, а Костянтинівка — як Бахмут улітку. У Харкові ж нещодавно – відчуття, що я приїхав з Києва з тилу. А у Великому Бурлуку, який між Вовчанськом і Купʼянськом, я питав у рятувальників, де їхні родини. Ті відповідали: у тилу. І у більшості випадків виявилося, що для них тил – це Харків. Натомість у саме селище приїжджали військові з-під кордону, з-під нуля, називаючи Бурлук тилом.
Знову ж, про відстань і місце. Колись я мав розмову з одним британським журналістом. Він запитав: навіщо тобі, людині із заходу України, той схід. І я йому розповів про Петра Шекерика-Дониківа і Гната Хоткевича. Останній, харківʼянин, гарний менеджер і письменник, приїхав до Карпат і заснував у 1910-му "Гуцульський театр" – обʼєднання з місцевих карпатців, серед яких Шекерик-Доників, пізніше представник свого краю на Софійській площі під час оголошення Акту злуки 1919-го. Карпатця Шекерика-Дониківа і харків'янина Хоткевича обʼєднує спільне завершення. Першого заарештували в 1940-му, другого – за два роки до цього. Обох знищили, обох той самий кат. Тобто, попри віддаленість деяких місць, з історичної перспективи – вони можуть бути насправді значно рідніші, ніж виглядає на перший погляд.
Юрій Шевельов у есеї "Четвертий Харків" виділяє етапи розвитку міста. Перший – хутори і ремісники; другий – сіра купецька провінція Російської імперії; третій – Харків Хвильового і компанії, місто українського відродження. Четвертий Харків Шевельова – настає тоді, коли відродження розстріляно, коли страх призводить до смороду, дієві люди стають конформістами. Цитую: "Обережність, забріханість, цинізм, нігілізм… І в глибині душі людина відчуває: щастя нема, народу нема, батьківщини нема. Що ж є? Є тільки брехня, брехня, брехня. І єдине, що є реальне, – це я. [...] Система охоче йде назустріч. Спритного пристосуванця чекають ордени і медалі, власне авто і спецрозподільники, вілли в Сочі і сталінські премії".
Але – не тільки це.
"Будете вьі хрипеть, царапая край матраса, / строчки из Александра, а не брехню Тараса" , – писав Бродський на початку 1990-х таким, як Шевельов, у вірші "На независимость Украиньі".
Я думав, чому «хрипеть» і чому «матрас». Не знаю, що мав на увазі Бродський. Очевидно, "матрас" йому ще й ефектно римувався із «Тарас». Але в мене інші асоціації. Наприклад, матрац у бараці Плужника й Зерова на Соловках. Край матраца в російських тюрмах зараз царапають українські полонені. Зеров і Плужник, мабуть, теж царапали край матраца. Але Зеров навряд чи хрипів. Бо в Сандармосі капітан Матвєєв стріляв із револьвера, стріляв, очевидно в потилицю. Тобто, сподіваюся, миттєва смерть, без хрипів. А от Плужник хрипів точно. Він був хворий на туберкульоз, тому тут російський поет фактологічно точний. Однак він все ж хрипів не строчки з іншого російського поета. Перед тим, як попросити санітара принести йому води й води вже не дочекатись, Плужник прохрипів: "Я вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру".
Тож півтора місяця тому я був у пʼятому Харкові, постійно обстрілюваному Харкові, Харкові під загрозою окупації. Я поселився в готелі біля Держпрому, тож у перші хвилини після того, як у одну з найзначніших памʼяток конструктивізму прилетіла російська авіабомба, бачив реакцію харківʼян. Пізніше Павло Маков, з якого я починав, мені скаже, що росіяни цілилися в саме серце Харкова. Наступного ранку я бачив жінку в зеленому спортивному костюмі, з лабрадором, вона стояла і плакала.
Залишатися – це платити ціну. Не залишатися – це платити ціну.
Місце людини там, де їй найкраще – є ще така думка. Але що таке найкраще: комусь – в комфорті, комусь – в правді. Але що таке комфорт? що таке правда? Можливо, важливо, щоб це місце було передусім місцем, де ми не вимушені бути, а просто є, бо так хочемо, бо так нам накладається на ідеали.
Коли Юрій Шевельов зазначає наприкінці есею: "Написано в Мюнхені в 1948-му" і дає свою оцінку тим, хто лишився в окупації, він говорить дуже критично. І справді, ті, до кого він апелює, отримають Сталінські премії і їздять у Сочі, йдуть на жахливі компроміси. Але, з погляду сучасності, якби вони не лишилися, то було б утрачено значно більше – якби вони не укладали енциклопедії, не намагалися витягнути з небуття тих же Плужника і Зерова, не продовжували писати українською... Коли читаємо Шевельова 1946-го, для мене ця есеїстика передусім фіксація – як мислить людина тут-і-тепер, що враховує і що не враховує, як визначає місце своє і місце інших, як визначає найкраще місце, але і – коли ми читаємо Шевельова, маємо справу з фотографією думки, її красою і недосконалістю, її рухом, з тим, що ця думка – жива.
У цьому тексті неможлива крапка, бо в повітрі зараз не відчуваються задовільні обриси крапки.
Завершу цей текст поки так:
Написано в Києві у 2024-му.