Ми обрали не боятись. Промова на врученні премії Стуса

Хочу почати зі слів подяки за таке високе відзначення моєї роботи і діяльності всієї команди Харківського літературного музею. Це наша спільна відзнака, адже музеї творяться не однією людиною – вони виникають там, де є спільнота, середовище, де є любов і велика щоденна робота заради памʼяті. І я дякую нашим Збройним Силам, тому що тільки завдяки їм триває наше життя — і ми тут, у тилу, можемо здійснювати свої професійні обовʼязки.

Для мене ця премія особлива ще й тим, що її започаткував Євген Сверстюк, з яким я мала честь спілкуватись особисто. Це щастя, коли в твоєму житті трапляються люди, які дають тобі ціннісні орієнтири, можливість наживо відчути той важливий спільний досвід, з якого виростає твоє власне самоусвідомлення.

Ми багато спілкувались – про літературу, про культуру і політику, про сьогодення і минуле. Я більше розпитувала, а він більше розповідав. У пана Євгена була така особливість – іноді він не одразу реагував на мої питання. Він завмирав, наче дивився в далечінь – в минуле, чи в майбутнє, або ж всередину себе. Наче добирав слова, щоби ті, хто не переживав той особливий досвід, могли його зрозуміти. Відповідь, зазвичай, була короткою і мудрою.

І коли я запитала його про Василя Стуса – яким він був? – пан Євген так само взяв паузу. А потім відповів – коротко і мудро: "Він був із тих, хто не боявся". Це було десь у 2010-х роках, коли в Україні при владі були проросійські сили. Його відповідь наче наблизила і пояснила події наших шістдесятих років. Пан Євген немовби озвучив достеменно те, що вони, шістдесятники, хотіли передати нам у спадок. Не боятися.

Ця відповідь підсвітила і значення музеїв, які зберігають нашу спільну спадщину. Ми сьогодні приходимо до музеїв, щоб отримати цей спадок, щоби побачити своє персональне життя частиною більшої – спільної – історії, яка почалася задовго до нас і з нами не закінчиться. Якщо ми, як і всі ті безстрашні люди до нас, виберемо продовжувати її – історію свого народу, українську історію. Василь Стус в одному зі своїх листів писав: "І не можна завужувати проблеми — питанням репресій чи мук в’язнів. Є питання народу — і є масштаб цього питання, завужувати який гріх."

І тому ми в музеях намагаємось зробити все, щоби ця історія не була втрачена і стала частиною нашої культурної памʼяті. І тому на початку повномасштабного вторгнення у нас була своя "тривожна валіза" – музейна, з предметами, в яких зібрано наші спільні досвіди і спогади.

У 2014 -му році українці показали, що готові продовжувати свою власну історію. На Майдані були наступні покоління тих, хто не боявся. І ми влучно назвали свій протест Революцією Гідності. Тоді звучали цитати Шевченка, Українки, Хвильового, Шевельова, а для мене в самому слові "гідність" був якраз той – особливий – вайб наших шістдесятників.

Коли наприкінці 1950-х починався український рух опору, радянська система підважувала саме поняття власної гідності. Для цього використовувались різні механізми – від специфічних життєвих умов до жорстоких політичних репресій. Нормою ставали щоденні побутові приниження, коли люди змушені були стояти в довгих чергах за речами першої необхідності, відчувати себе "маленькими" в радянських бюрократичних установах, терпіти своєрідні умови комунального проживання, або ж доносити на своїх ближніх…

Це було суспільство, в якому людина не мала права на власний життєвий сценарій. В одному зі своїх відкритих листів Василь Стус писав про цю "масову деморалізацію суспільства", коли для реалізації політичних репресій система породжувала "цілі юрми наляканих мовчунів і воїнство лжесвідків".

Для українських шістдесятників це було ще й питанням національної гідності. Після підпалу українського книжкового фонду Державної публічної бібліотеки АН УРСР Євген Сверстюк у статті, що вийшла як самвидав, писав: "Нам вже не раз плювали в обличчя. В цьому році плюнули особливо нахабно".

Спалили найбільшу українську бібліотеку. Зірвали місток між нашим минулим і сучасним. Коли ми навіть від цього плювка не опамʼятаємося і підставимо покірно заплющені очі під інший, тоді хто ж ми, як не "раби, підніжки, грязь Москви"!?

Пізніше, вже після створення Української Гельсінської групи, наші шістдесятники дуже точно окреслять проблему: "Тільки деімперіалізація СРСР може повернути кожному народові необмежене почуття власної гідности".

Це звучить наче заклик до дії. Це завдання сьогодні випало нам. Чи було страшно нашим шістдесятникам опинитись у нелюдських умовах радянських таборів, не бачити своїх рідних, не мати можливості виховувати дітей? Думаю, так. Та в ситуації граничного досвіду очевидним стає те, що насправді важливо. Не гідно було боятись, коли забирали гідність.

Чи страшно нам сьогодні? Так. Але ми теж обрали не боятись. І мені здається, що нам сьогодні трішечки легше, тому що у нас є наша історична та культурна спадщина – і українських 1920 х, і українського руху опору 1960 х. Ми змогли зберегти її попри всі численні спроби росії знищити наші тексти і наших авторів. І такі премії – як Василя Стуса, або Юрія Шевельова – це теж про спадковість і збереження памʼяті.

Я дописувала цю промову, коли росія вбила вісімнадцятирічну художницю, волонтерку нашого музею Вероніку Кожушко. Минулого року ці діти якось стрімко, щиро та щедро увірвались в наше харківське воєнне культурне життя, і тоді я подумала, що є кому передавати музей. Ось ці молоді люди зможуть продовжити нас і здійснити щось інше – своє. Я подумала, що є кому передавати країну.

Вероніку поховали в день смерті Василя Стуса. Занадто символічно перегукується зі словами Стуса: "Берегти себе не буду: не та професія." Те саме могли сказати і Віка Амеліна, і Володя Вакуленко, і Макс Кривцов…

Ми тільки-но почали усвідомлювати втрати, що спричиняла і спричиняє кожна смерть. І пробуємо усвідомити, що залишимо тим, хто буде після нас, як збережемо свій досвід, щоб не втратити його справжність і свіжість. Чи втримаємо планку гідності в цьому складному і трагічному контексті, чи передамо радість від переживання взаємної підтримки і тривожність нашого "Ти як?" Скільки злості, ненависті і скільки любові залишиться після нас…

Одне я знаю точно – у нас дуже хороша спадщина. І дуже хороша спадковість. Це те, що дає нам смисл і сили для перемоги над Росією.

Тетяна Пилипчук, директорка Харківського літературного музею, спеціально для "УП. Життя"

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.