Між пеклом і повсякденням: фільм "Зона інтересу" про милу сім’ю коменданта концтабору виходить в українські кінотеатри
Сонячний літній день в центральній Європі. Пʼятидітна сімʼя – здається, дуже щаслива – насолоджується часом в заміському будинку серед плескоту річки, запаху квітів та приємно гріючих променів сонця. От тільки одна проблема: постійний гул, який треба перекрикувати, щоб не збожеволіти. І не дивно, адже за стіною – 1943 рік та один з найбільших нацистських концтаборів – Аушвіц.
22 лютого в український прокат виходить переможниця 3-х номінацій BAFTA "Зона інтересу" Джонатана Ґлейзера про життя родини коменданта Аушвіцу. Кінооглядач УП.Культура Кирило Троїцький розповідає, чому цей фільм викликає обурення та разом з тим розуміння, який виклик стоїть перед Україною та Європою після нинішньої геноцидальної російської війни.
Фільм розповідає про невеличкий період з життя сімʼї Рудольфа Гьосса (Крістіана Фріделя), коменданта Аушвіцу, та його дружини Гедвіг (Сандра Гюллер), які живуть з дітьми у власному маєтку, відділеному від концтабору стіною. Але попри вкрай трагічне історичне тло, цей фільм складається з безлічі побутових сцен. Вивішування білизни, ходіння в садку, купання у річці, риболовля – все це на пару з намертво-статичними кадрами намагається створити ефект стабільності та розміреності життя, вказати на те, що ніби нічого не відбувається.
Саме це в цьому фільмі лякає найбільше, і саме це вносить його в розряд фільмів жахів. Але не тих звичних горорів, де найстрашніше досягається ефектом несподіванки, як це буває при використанні скримерів.
У випадку "Зони інтересів" жодних несподіванок ми не маємо, все показане є цілком очікуваним та звичним. Що важить натомість, то це не показане – жахіття, про існування яких ми знаємо, але які побачити ми не в змозі, адже вони відбуваються там, за стіною, і родина Гьоссів навіть не хоче про них знати.
Але не знати не виходить: реальність Аушвіцу то тут то там нагадує про себе – чи то в жовтогарячому промінні крематорію на стіні кімнати, чи то в купі попелу з кістками, що несуться рікою.
В сімʼї намагаються щосили відмежуватися від цієї реальності, Гедвіг повсякчас ходить садом і робить “перекличку” рослинам: "азалії, розмарин, буряки, фенхель, тут соняшники, а ось це кольрабі – діти її обожнюють". Все задля того, щоби замість назв рослин в голову не лізли думки про добриво, на якому виріс цей сад.
Цією буденністю фільм жахає, але також обурює. Здається, що Ґлейзер тут намагається показати злочинця як звичайнісіньку людину, як таку, що нічим не відрізняється від інших, а тому також таку, що заслуговує на співчуття.
В цьому Ґлейзер майже напевне коментує відому концепцію Ганни Арендт про "банальність зла", за якою типовий злочинець в тоталітарному суспільстві (як-от Гьосс або Адольф Айхман, про якого і пише Арендт) не є уособленням якогось надлюдського та демонічного зла, а є звичайною людиною, конформістом, що здатний на велике зло задля просування по карʼєрній драбині, а не задля самого зла. Такий собі “маленький гвінтік” в машині вбивств, який коїть злочини тому, що інші також їх коять.
Таким само бездумним та банальним, може здатися, є і Гьосс із фільму Джонатана Ґлейзера. Саме цим фільм обурює – бездумність злочинця ніби відкриває стежку до його виправдання та скидання відповідальності з нього (цей наслідок "банальності зла" часто закидали і самій Ганні Арендт, з чим вона, заради справедливості, не погоджувалася і однозначно засуджувала злочинців).
Але на другий погляд починає здаватися, що Ґлейзер не стільки втілює концепцію Арендт, скільки полемізує з нею, адже в деталях фільму ми бачимо, як за поверхневою банальністю сімʼї злочинців ховається майже нелюдська байдужість до досвіду інших. Візьмемо всього один з мікродіалогів цього фільму:
– Вгадайте, де я знайшла цей діамант? В зубній пасті.
– Це ж яким кмітливим треба бути!
Нам ніколи не кажуть, чия це була зубна паста, чи хто мав бути "кмітливим", але ця невимушена репліка викликає у розуміючого глядача жах від дрібʼязковості героїв фільму.
В іншому епізоді подружжя радіє новині про депортацію 700 тисяч угорських євреїв і особливо тому, що управляти їх знищенням буде саме Гьосс. Після такого, жодного сумніву стосовно "банальності" злочинця не залишається – як не залишається і місця для співчуття до нього.
Здається, що в цьому полягає принципова цінність цього фільму і для України, і для всього світу. Він потрібен для того, щоб навчитися бачити жахливе в повсякденному, щоб побачити неможливість відмежування він існуючого в кроці пекла. Зрештою, для того, щоб випадково не виправдати злочинця, що сховався під покровом банальності та пристосувальництва – виклик, який ще стоятиме перед нами в майбутньому.
