Остання барикада: сфера культури ніколи не зазнавала реформ

Стратегія розвитку культури 2025-2035 однією з цілей визначила "Підвищення стійкості культури як суспільної системи" (наразі можна прочитати річний звіт про її реалізацію). На рівні завдань це передбачає пошук шляхів ефективного управління мережею закладів культури та інструментів фінансування "неприбуткової" сфери. План Уряду конкретизував цю мету на поточний рік як "Створення ефективних, самозарадних і стійких інституцій культури, здатних адаптуватися до змін".

Що є підґрунтям для формулювання таких цілей та завдань? Базова мережа закладів культури загальнодержавного і місцевих рівнів згідно базі даних Міністерства культури на сьогодні налічує 32746 закладів: будинки культури, бібліотеки, музеї, театри, філармонії, цирки… Ця система по суті є радянським спадком. Колись заклади культури виконували місію продукування та поширення пропаганди, що виростала з єдиного ідеологічного фундаменту, затвердженого керівництвом держави. Розгалужена мережа з чіткою ієрархією управління забезпечувала "стандарт якості продукту" і жорсткий контроль над творчими проявами.

Радянський спадок у культурі – штатні розписи і психологічні патерни

Організаційна структура мережі була продумана під одну задачу – утримати фахівця в державній системі на все професійне життя. Заклади мали рекомендовані (примірні) штатні розписи. Існувала система з 25 розрядів ,яка заохочувала до кар'єрного руху. Тарифні сітки, прив'язані до розрядів, мали давати відчуття стабільності та прогнозованої перспективи. Усе разом інтегрувало фахівців з вищою гуманітарною чи творчою освітою в державну систему на весь термін професійної кар'єри. З одного боку, роблячи їх сумлінними й послідовними виконавцями. З іншого – заручниками гарантованої кар'єри і соціального статусу.

Ті працівники закладів культури, які зайшли в систему ще за "совєтів" зараз уже передпенсійного віку або є працюючими пенсіонерами (варто зазначити, що саме в закладах культури таких працівників не менше половини). Попри це, мало хто може комплексно оцінити якість тієї управлінської моделі. Адже сама місія існування системи була втрачена, ідеологічний фундамент розвалився, а децентралізація істотно змінила підхід до прийняття концептуальних рішень і заразом розпорошила відповідальність між державою і громадами.

Руйнування тоталітарної системи державного управління вплинуло на всі економічні та соціальні сфери, зокрема медицину та освіту, і держава змушена була ініціювати реформи, щоб не втратити можливість лікувати та навчати людей.

Проте, комплексного підходу до реформування чи бодай трансформації сфери культури за 35 років запропоновано не було, бо не було й суспільного запиту.

Люди, які прагнули залишатися в професії, намагалися адаптувати старі моделі та інструменти до реалій сьогодення. Більше того, новачків, які обрали професію в сфері культури, теж адаптували до існування саме в такій системі, бо іншої просто немає. Саме тому працівникам закладів культури часом властиві безініціативність та інфантильність ("хай там вирішать і надішлють розпорядження, інструкцію, наказ"), організаційна безпорадність ("нічого змінювати не можна, інакше все розвалиться"), стоїцизм і смиренність ("ми служимо вищим цілям і, навіть якщо нам не будуть нічого платити, хтось же має це берегти"), зверхність до людей з інших сфер ("вони за гроші та блага, а ми – за цінності, яких ніхто поза нами не розуміє"), автономізація і сепарація ("нікого не пускати в наші музейні фонди, на нашу сцену, за лаштунки нашого закладу").

Недержавний сектор

Паралельно в культурі розвивався незалежний сектор, якого держава довго воліла взагалі не помічати, а потім почала "приручати" через ситуативні партнерства, гранти, точкові можливості, премії тощо. Незалежному сектору здебільшого властивий нонконформізм, нехтування процедурами та регламентами, гнучкість планування. Але цілком природно, що дієвці з недержавних культурно-мистецьких організацій, які створюють якісний продукт і працюють на благо суспільства та громад, мають запит на доступність державної інфраструктури та бюджету.

У незалежному секторі переважно вміють краще планувати, окреслювати конкретні цілі, звітувати якісними та кількісними показниками, обраховувати потреби та результати не тільки у впливах, але й у грошах. Наразі все ще вкрай мало точок доступу у недержавних організацій до коштів платників податків – УКФ, УІК, УІ, УІНП, Держкіно і відтепер "Тисячовесна". Все це короткотермінові і переважно малобюджетні проєкти. Інструментів тривалого та прогнозованого партнерства поки що немає.

Цікаво, що два відмінних за суттю сектори часом співіснують для реалізації спільної мети. Утворюються громадські або благодійні організації при державних закладах – музеях, театрах, філармоніях. ГО чи БО отримує гранти і втілює їх на базі державного закладу: тут і доплати бюджетникам, і інновації, і партнерства. Для держави такий зв'язок не завжди є видимим і контрольованим, але є прийнятним, бо частково знімає проблему браку фінансування і відкриває шлях до міжнародної співпраці.

Ставлення громад

На рівні областей, міст і громад – там, де є органи управління гуманітарною сферою (освіти та культури; молоді, культури та спорту; культури та туризму) – сприйняття закладів культури часто є скептично-утилітарним. Сфера є видатковою, несамоокупною, постійно вимагає ресурсів на утримання, ремонт, закупівлю устаткування та реквізиту. Це тягар для громади на тлі інших базових потреб – доріг, лікарень, шкіл, а за умов війни ще й безпекової інфраструктури.

З іншого боку, саме заклади культури роблять мешканців населених пунктів громадою: заходи гуртування – свята, дні пам'яті; приймання важливих гостей з інших міст чи з-за кордону; фестивалі. Тому основний запит керівних органів до закладів культури – заробляти якомога більше, щоб не сидіти на шиї в громади й водночас оперативно та активно реагувати на запит щодо організації масових заходів. Два основних критерії оцінки діяльності, які керівні органи ставлять закладам, – кількість відвідувачів і розмір власних надходжень (квитки, послуги, благодійники, донори).

Спільний страх керівного органу і закладу – держаудиторські перевірки. Критерії результативності для перевіряючого органу – виявити порушення, і він цю задачу виконує. Тому керівний орган і заклад спільно зацікавлені не експериментувати, не фінансувати неперевірені статті, не зменшувати штат, не використовувати казначейський спецрахунок, на який заходять зароблені закладом кошти в неперевірений спосіб.

Інституційна реформа: запит на лідерство

Чи думає про культуру як галузь економіки профільне Міністерство (економіки) - невідомо, бо ніде про це не згадується. Навіть у великих міжнародних програмах на кшталт Ukraine Facility культура згадувалася побіжно як складова соціального життя, і додаткових фінансів на неї виділяти не планували. А от те, що Міністерство фінансів має про цю сферу думку, суголосну керівникам громад – тобто сприймає її як видаткову й обтяжливу – очевидно.

Аналіз бюджетних видатків щодо результативності, ефективності та впливу таких видатків з точки зору державної політики або актуальності певних рядків держбюджету, які не змінюють формулювання десятиріччями, не проводився. Поява політичних програм на кшталт "Тисячовесни" (у бюджетному документі вона називається "Забезпечення стратегічних комунікацій, інформаційної безпеки, заходів з європейської та євроатлантичної інтеграції, національної ідентичності, героїзму, створення та поширення аудіовізуальних творів патріотичного спрямування") не впливає на фінансування музеїв, бібліотек чи мистецьких закладів освіти.

Наразі Міністерство культури ініціює появу низки інструментів, щоб розширити можливості закладів культури залучати кошти: розширення переліку дозволених платних послуг, законопроєкт про меценатство, зміни до закону про УКФ та сама "Тисячовесна". Проте переважна більшість закладів найближчим часом цими можливостями не скористається – насамперед через страх перед репресивним контролем, а також через брак знань та організаційної спроможності.

Що стосується законодавчого органу влади, то гуманітарний комітет має вкрай обмежену можливість просунути "культурні" ініціативи поміж воєнним та соціальним порядком денним. Підтримку знаходять переважно політичні (не означає неважливі) закони – Про політику національної пам'яті, Музей Революції Гідності, Національний Пантеон. Навіть законопроєкт 14391, конче необхідний для сфери, що мав би внести зміни до низки законів і практично вирішити проблеми зі збереженням наших музейних творів за кордоном, проведенням конкурсів, евакуацією колекцій, — вже кілька пленарних засідань поспіль ігнорується. Що вже казати про десятки тисяч працівників мережі культури, які марно чекають системних змін щодо оплати праці та розвитку закладів, – народних обурень через закриття бібліотек не станеться.

Отже, ми як суспільство та держава перебуваємо в певному цугцвангу щодо збереження і розвитку культури. Мережа закладів стагнує і занепадає, а разом з нею і рівень культурної пропозиції та культурних послуг. Але істотне збільшення фінансування наразі неможливе на тлі постійного дефіциту воєнного бюджету та соціальної сфери. З іншого боку, вливання коштів не врятує систему, яка втратила функціональний сенс і не була переосмислена.

Мізерний "культурний" бюджет йде на зарплати нижче мінімалки; утримання національних спілок і колективів, державні нагороди, звання "народних", "заслужених", академіків та членкорів – усе це дріб'язкові, але неперервні видатки. Ціна толерантності до держави впала в культурній сфері до прожиткового мінімуму. І водночас будь-яка трансформаційна ініціатива сприймається діячами культури як замах на національні цінності.

Сьогодні теза про культуру як невід'ємну складову безпеки є політичним гаслом, яке не несе за собою практичних наслідків для існуючих закладів та фахівців. Саме зараз потрібна політична воля, щоб визначити місію і функції державних закладів культури під час і після війни.

Принципи реформи: довіра та інклюзія

Реформа мережі має відбуватися через обґрунтовані відповідальні рішення. Але в її основі повинна бути довіра до інституції, їхнього досвіду, унікальної експертизи, прагнення вистояти та розвиватися.

• Інституції культури в більшості своїй не будуть самоокупними. Їх місія – не заробіток, а творення суспільного блага, яке збільшує потенціал інших соціальних і економічний сфер.
• Визначені стратегічно важливими інституції культури (не факт, що 32746) мають фінансуватися з державного і місцевого бюджетів щонайменше на базовому рівні виконання функцій, визначених державою/громадою. Фахівці в таких інституціях мають винайматися на основі поваги до їхньої експертизи та ринкової оплати праці.
• Сучасні інструменти управління (стратегічне планування, формування команд під актуальні потреби, приватно-державне партнерство) та мультиджерельне фінансування (бюджети держави та громади, власні заробітнки, державні та локальні програми, гранти, донори, ендавменти тощо) повинні бути доступні для інституцій культури.
• Публічна комунікація стратегічних планів, поточної діяльності, звітності, зокрема фінансової, як обов'язкова норма унаочнить роботу інституцій і для органів управління та контролю, і перш за все, для платників податків.
• Факти щодо суттєвого скорочення кількості громадян в державі, внутрішньої міграції, умов безпеки не можуть не впливати на планування підтримки розвитку інституцій культури. Якісь заклади можуть бути ліквідовані, об'єднані, трансформовані. Проте, їхні команди, за наявності досвіду, бажання, а головне - доступу до різноманітних інструментів фінансування, можуть працювати, в тому числі як експертні чи творчі громадські організації, неприбуткові товариства тощо.

Ще минулорічний звіт проєкту RES-POL про цілісну реформу у сфері культури вказав на те, що без докорінного редизайну всієї системи реформа у сфері культури неможлива. Для цього нам потрібне лідерство органу влади - Міністерства культури - у процесі реформування, з чітким закріпленням заступника міністра з інституційної реформою. Потрібне якнайшвидше пояснення ідей нового дизайну системи культури, яку розробляє Міністерство. Працівники "закладів культури", "незалежний сектор" та загалом громади України мають право знати та долучатися до обговорення нової системи.

Зараз складається бюджет на наступний 2027 рік. Він є віддзеркаленням державної політики, і дуже хотілося б побачити в ньому зміни, що свідчать про раціональний і водночас ціннісний підхід до збереження і розвитку культури, про повагу до людей, які працюють в цій "неприбутковій", але екзистенційно важливій для держави сфері.