Острів любові у мороку війни. Мистецький арсенал вперше в своїй історії відкрив персональну виставку діючої художниці
Від 24 жовтня в Мистецькому арсеналі розпочалася виставка "Агапе. Абсолютна любов" львівської мисткині Олени Турянської. Це перша персональна виставка діючої художниці в історії цієї інституції. До цього тут проходили лише дві історичні ретроспективи жінок-художниць – Марії Примаченко (2016) та Катерини Білокур (2015).
Для Арсеналу "Агапе" Турянської – це продовження серії виставок, що розкривають творчість важливих для сучасного українського мистецтва постатей. У попередні роки це були персональні виставки Андрія Сагайдаковського (теж зі Львова), а також вже померлих митців – киян Олега Голосія, Кирила Проценка, Олександра Гнилицького.
Проте нинішня виставка дещо вирізняється з цього списку. Чим саме – розповідає журналістка УП.Культура Анастасія Большакова, яка поспілкувалася з Оленою Турянською та кураторками на відкритті проєкту.
Стежте за поступом української культури в Telegram i WhatsApp!
Осінь наповнює подвір'я Мистецького арсеналу пожовклим листям, а його величезні зали – прохолодою. Перед входом на стіні висить вивіска з короткою назвою "Агапе".
"Пам'ятаєте, як ми всі шукали точні слова, та їх спершу було мізерно мало для опису складної реальності, неосяжного горя, смертей і втрат, а потім начебто аж надто багато – однакових і змарнілих? Саме слова любові, слова, якими ми поділяємо біль", – кураторський текст закликає відвідувачів згадати початок повномасштабного вторгнення.
Паралельно до великого банера з описом виставки стоїть компактна чорна дошка. Але табличка біля нього закликає спочатку пройти всі п'ять залів експозиції: Молох, Пам'ять, Сни, Лапідаріум і зрештою Любов. Тому до неї повернемося згодом.
Разом із кураторками – Оксаною Баршиновою та Ольгою Жук – Олена Турянська чекає на гостей перед входом до першої зали. Для Арсеналу це важлива виставка, розповідає його директорка, Олеся Островська-Люта:
"Для нас це теж спосіб протистояти зникненню і знищенню, один зі способів говорити про великі постаті в українській культурі. В літературі таких називають постатями з великої полиці. Олена є однією з таких постатей у мистецтві. Концептуально вона запропонувала ідею виставки, яка нам так само дуже резонує".
Це вже п'ятий проєкт Мистецького арсеналу в цій серії після ретроспектив Олега Голосія, Кирила Проценка, Олександра Гнилицького та проєкту "Декорації. Ласкаво просимо!" Андрія Сагайдаковського. Останній, до слова, мав спільні виставки й із Турянською.
Те, що виставка Турянської – не ретроспектива, зрозуміло з перших робіт. Вони занурюють відвідувача в реакцію художника на актуальність, на його спостереження за тим, що відбувається тут і зараз, разом зі всіма і з кожним окремо.
Мисткиня ділиться з гостями, чому сама відмовилася від ретроспективи. З початку широкомасштабної війни в її практиці відбулися зміни. І "Агапе" саме оповідає про них.
"Ми фактично потрапили в центр історії, і мені видалося неймовірним, що я можу в якийсь спосіб зрозуміти її. Це мій спосіб вираження і проявлення. За довгий час спостерігання за людьми я задалася питанням про силу, що тримає людей разом. І це саме поняття любові", – ділиться мисткиня перед групою людей, що занотовує майже кожне її слово.
"Абсолютна любов" Олени Турянської це не тільки інтимність, тепло й світло, але й мужність бути, жити попри виклики. Тож перша зала зустрічає глядачів темними полотнами й масивними тінями. Молох, Сатурн, Кронос – різні імена давнього божества, яке вимагало жертвувати найдорожчим, поглинало все навколо й ніколи не насичувалось. Тож зала "Молох" запрошує відвідувача в морок.
Тут Турянська говорить про невідворотність того, що вже сталося з нами. Війни, жертвами якої ми не обирали бути. Роботи у залі "Молох" – єдині, які можна назвати ретроспективними – з 2007 й 2022 року.
"Ці роботи були присвячені смерті й пограничним людським станам, власне моменту переходу. Я працюю циклічно з різними темами: час, пам'ять, простір, безкінечність, взаємозв'язки. Тут мені видалося логічним повернутися до певного свого досвіду, і, зібравши ці три роботи до купи, в мене вийшла от така моторошна річ", – пояснює мисткиня значення робіт у першій залі.
Тінь робить роботу більшою, ще химернішою, ніж вона вже є. Тінь створює додаткові форми, створює витинанки зі світла, вписує в простір твору глядача. В цей момент гості рушають за художницею до "Ліфта", ще однієї роботи цього залу. Тінь глядача від наближення до картини зростає і ростом рівняється з конструкцією.
Олена Турянська показує присутнім фотографію на телефоні – зруйнований маріупольський житловий будинок, 9 поверхів. Від нього лишилася лише тоненька конструкція ліфта, а нагорі висить його кабіна – має відкриті двері.
"Ліфт" вона присвячує Оксані Стоміній, поетці й активістці з Маріуполя. Це не остання присвята на цій виставці, але саме цю вона порівнює зі сміливістю.
Як наголошували куратори і як каже Турянська, вперше вона звертається до будівельних матеріалів. Вітрозахисна мембрана, гумова фарба, підклад під рубероїд, метал, флізелін. Деякі з них мають специфічний запах, який можна відчути або на будівництві, або на згарищі – під час порятунку вже втраченого, відновлення після нападу Молоха.
Глядачі повільно перепливають до наступної виставкової зали – "Пам'ять". У ній набагато світліше, ніж у попередній. Втім, темними крапками виступають експонати-спогади, а один із них стає чорною живою стіною. Порожні сторінки реагують на помахи художниці, вона швидко проводить рукою біля поверхні, й папір відповідає їй. Стіна натхненна твором карибського поета Дерека Волкотта "Море – це історія".
"Абсолютно фантастична фраза з поеми: "…та океан усе гортав порожні сторінки в пошуках історії". Це про нас, тому що це маса цих порожніх сторінок, які вже ніхто ніколи не заповнить, які цей океан часу буде гортати і гортати", – пояснює Турянська.
Тут містяться роботи з присвятами: картина, біля якої Олена познайомилася з Вікторією Амеліною; текст про діалоги із загиблим військовим і філософом Євгеном Гулевичем; відображення зіркового атласу на обстріляному полі.
Зала "Сон" вже майже цілковито біла. Навіть тіні тут світлі й теплі. Глядачам хочеться ще ближче підійти й пірнути до стіни в колажі молочних лікарняних наматрацників. Олена Турянська пояснює присутнім, що купувала вона їх у секонд-гендах, й ми не можемо достеменно знати, що переживали люди в медичних палатах. Але, як правило, постіль віддають куди-небудь, коли людина помирає.
В цій залі гості споглядають зображення спогадів, об'єктів і окремих форм. Більшість робіт тут без назви, але з історіями художниці. Як-то безіменні знамена, на яких проглядаються схеми польоту куль:
"На початку повномасштабного вторгнення я мусила якось прийти до тями, якимсь чином повернути собі себе. Колись уже вишивала, і тут я почала це робити. Сюжет для вишивок я знайшла в інтернеті – ілюстрації з підручника балістики. Це політ кулі, тут політ міни, і вже поряд дві кулі, складені докупи".
Ці образи в оточенні художниці зчитали не як небезпеку, а як церковні хоругви. Так вони опинилися поряд із зображенням зруйнованої церкви в селі Боброве на пограниччі Полтавської та Сумської області. І так уся композиція стала новим місцем інтерпретацій.
Одна з глядачок тим часом дивується, що металева решітка виявилася картонною витинанкою. Втім, не підійшовши впритул, конструкція здається масивною.
Передостання зала одразу розпорошує увагу людей – по центру розташований стіл із сотнями невеликих предметів. Це лапідарій, з якого по шматочках складається сама художниця.
Там мініатюрна фігурка лиса, книги, чиясь кістка, пелюсток під склом, частинки паперу від витинань, камінці, метал, фотокартки. Їх Олена Турянська збирала замість нотаток про різні події та людей. Усі вони обережно зібрані та розставлені, ніби з любов'ю та увагою до кожного з них осібно. По одну сторону столу видніється витинанка – тінь скляної поверхні з предметами, окремі елементи якої не вдається якось означити.
Остання зала – "Любов". Особливо біла, із засипаними кристалами солі на підлозі. Гості присідають розглянути цю текстуру, а на стіні намічений контуром прямокутник. Ним художниця робить відсилання до науковця й архітектора Леона-Батіста Альберті. Цей художник доби Відродження намагався визначити поняття живопису та мистецтва загалом.
"Я окреслюю для себе прямокутник, і він для мене являється вікном, через яке я можу побачити історію", – з цією фразою Альберті Турянська окреслила й свою фігуру, крізь яку глядач може побачити будь-що.
Навпроти простору невідомості висить біла витинанка. На ній вже напряму звучить слово "любов" у вірші американської поетки Мерріт Маллой.
По завершенню екскурсії від мисткині кураторки радять пройтися п'ятьма залами наодинці. Поки художниця дякує всім та йде офіційно відкривати виставку, запрошені гості розходяться й рушають до різних залів.
На чорній дошці біля входу, що розташована саме паралельно до великого інформаційного банера, команда Арсеналу пропонує створити власну витинанку (радше вириванку). Для цього потрібно сформувати образ, який найбільше вразив у експозиції й вирвати його з гофропаперу. Так на чорному тлі з'явилися пташки, серця, хмари та геометричні фігури.
Пройшовши усі зали наново, в останній виникає відчуття вакууму. Все далі лишається звук. Метушня з вулиці звучить як кров, що циркулює від серця й інколи чується у вухах. А в тіні вірша про любов ховається екстрений вихід до укриття, який не є частиною експозиції, але зрештою нею став.
