Що сучасному театру дає класика: як "Макбет" в Британії досліджує війну й тиранію
До створення цього тексту редакцію УП.Культура спонукала робота над іншим матеріалом. Готуючись відсвяткувати День народження Лесі Українки, ми прагнули створити огляд українських театральних постановок за творами цієї яскравої української драматургині. Проте репертуари українських театрів не змогли запропонувати достатньо вистав для такого тексту.
Натомість, попит на класику в сучасних українських театрах неймовірно високий: глядачі буквально полюють за квитками на "Конотопську відьму" Григорія Квітки-Основ'яненка в столичному театрі Франка. Львівський театр Заньковецької збирає аншлаги на виставі "Земля" Ольги Кобилянської, франківці штурмують місцевий Драмтеатр в надії побачити "Кайдашеве сім'я" за Іваном Нечуй-Левицьким чи "Енеїду" за Іваном Котляревським.
В надії надихнути українських режисерів активніше працювати з українською класикою, ми звертаємо увагу на досвід британських театрів. Тут в останні два роки спостерігається справжній бум на "Макбета" за Вільямом Шекспіром. Нещодавно п'єса відсвяткувала 400-річчя, проте досі потрапляє у нерв часу. Нині її ставлять одразу в 5-х британських театрах й інтерпретують в найрізноманітніший спосіб. Історикиня та степендіатка Оксфордського університету Катерина Диса розповідає про "макбетоманію" спеціально для УП Культура.
У британських театрах часто ставлять п’єси Шекспіра – у цьому немає нічого дивного чи несподіваного. Якщо не в Британії, то де ж іще? Уміння грати в шекспірівських п’єсах – це окрема навичка, шекспірівські п’єси – це окремий жанр, на якому дехто спеціалізується. Але більшість бодай кілька разів випробовують себе в цьому жанрі: в акторських резюме шекспірівські п’єси виділені в окрему категорію.
Краса й привабливість Шекспіра в тому, що попри дещо архаїчну мову, більшість піднятих ним тем залишаються актуальними й легко надаються на осучаснення. Буває так, що тематика якоїсь п’єси зачіпає нерв сучасності й одночасно привертає увагу кількох режисерів і театральних компаній.
Схоже, що останнім часом найактуальніші теми почали знаходити в "Макбеті". Ця трагедія, уперше поставлена в 1606 році, піднімала одразу декілька важливих для Англії і Шотландії початку XVII століття проблем.
По-перше, прославляла нову шотландську династію на англійському престолі, адже за кілька років до прем’єри престол успадкував племінник Єлизавети І, шотландський король Яків. І "Макбет" опосередковано звертався до історії шотландської династії.
По-друге, п’єса досліджувала природу політичного вбивства королів у світлі щойно придушеної спроби вбити короля під час "порохової змови" 1605 року.
По-третє, зверталася до теми небезпеки, яку становили відьми. Гостроти цій темі додавало те, що, на думку нового короля, саме відьми намагалися зіпсувати його весілля, нібито наславши шторм на корабель, на якому мала прибути з Данії його наречена.
І от останні півроку, починаючи з літа 2023 року і до лютого 2024 року, "Макбет" іде в трьох лондонських театрах. Улітку 2023 року Абіґейл Ґрем ставить трагедію в "Глобусі". У грудні 2023 – лютому 2024 Макс Вебстер зрежисував "Макбета" з Девідом Теннантом у головній ролі у "Донмарі" (Donmar Warehouse).
І в січні-березі 2024 року в "Доку Ікс" іде постановка Саймона Ґодвіна й Емілі Бернс з Ральфом Файнсом та Індірою Вармою в головних ролях. Мені вдалося подивитися першу й третю постановки. Зважаючи на шалену популярність Теннанта, квитки на всі два місяці вистав його "Макбета" розлетілися вже в першу добу. І тут я спробую поміркувати над тим, що так приваблює сучасних творців і публіку в "Макбеті".
Однією з центральних тем трагедії є війна. У цьому теж немає нічого незвичного, адже в багатьох шекспірівських трагедіях фігурує війна – приміром, у "Річарді ІІІ", "Генріху V", "Гамлеті" й "Королі Лірі". Але в "Макбеті" з війни все починається і війною закінчується. Піднесення Макбета відбувається саме завдяки участі у війні.
Обидві постановки приділяють увагу війні, осучаснюють її: і там, і там маємо героїв у камуфляжі й бронежилетах, але Ґодвін і Бернс ідуть далі. У сценографії їхнього "Макбета" все просякнуто сучасною війною.
Скориставшись нагодою погратися з простором, який пропонують великі площі доків, постановники перетворили простір за сценою на спустошений війною пейзаж. І саме через цей простір глядачі проходять, щоб потрапити до зали: через розвалини будинків, мертві дерева й кинуті речі. У центрі палає машина: так, вони її підпалюють перед початком першого акту.
До початку вистави навколо сцени й по залу ходять військові в камуфляжах. Про початок вистави сповіщає сирена, а тоді вгорі чути звуки вертольотів і винищувачів. Упродовж вистави час від часу лунають вибухи. Цей сенсорний досвід може бути справді тригерним.
Мені, як дослідниці історії судів над відьмами, завжди цікаво спостерігати, як у "Макбеті" обігрують тему відьом. У глобусівській постановці Абіґейл Ґрем зробила відьом чоловіками, які з’являлися в костюмах хімзахисту. А готують огидні чари, використовуючи нібито лабораторне обладнання — так вона повертаються до теми COVID-19 (у Британії ця тема досі помірно актуальна), експериментів над природою і спроби маніпулювання нею.
Ґодвін і Бернс пішли іншим шляхом і з допомогою відьом далі досліджують природу війни. Їхні відьми – це дівчата, які вижили у війні, вони жертви війни і хочуть справедливості. Через таку інтерпретацію довелося викинути весь текст, пов’язаний із лихими чарами, вбивствами й шкодами. Ці відьми нічого лихого не роблять, вони – уособлення помсти й справедливості, повсякчас присутні десь на тлі подій.
"Макбет" також був і залишається уважним дослідженням природи тиранії: як нібито шляхетна, чесна людина за відносно короткий період перетворюється на тирана. Як від твердого «ні» убивству вона переходить межу до вирізання цілих родин, включно з малими дітьми, і як її оточення змінюється з братів за зброєю на найманих убивць. Глобусівський Макбет Макс Бенетт, на мою думку, показав себе не надто переконливим тираном: його зробили місцями недоречно комічним, невдахою і пихатим нездарою.
Ґодвін і Бернс не залишили у своїй постановці нічого комічного (характерною рисою трагедій Шекспіра є наявність комічних персонажів і моментів). За Ральфом Файнсом спостерігати набагато цікавіше: упродовж двох годин він поступово перетворюється з героя війни на кривавого узурпатора й тирана, якому навіюють переконаність у власній безкарності, якою він уповні насолоджується.
Індіра Варма абсолютно блискуча в ролі Леді Макбет, дивлячись на яку, розумієш, чому чоловік не зміг встояти перед її під’юджуваннями: роздратована й спрагла влади дружина, яка вочевидь відчуває огиду до чоловіка, але маніпулює ним у своїх інтересах. Разом вони, як той симбіот, частини якого доповнюють одне одного, але водночас є взаємно руйнівними. За словами постановників, це шлюб, який розпадається у нас на очах.
Перемога над тираном у кінці п’єси дає глядачам промінь надії на те, що злочини не залишаються безкарними. З іншого боку, мені цікаво, як багато глядачів проводять паралелі з сучасною війною, зокрема в Україні й чи проводять взагалі.
