Війна "заслужених" та "маргіналів": цензура в театрі імені Франка
У березні режисер Давид Петросян запросив театральну групу t.t.t. acting group продемонструвати виставу "Приватна антропологія" у новому просторі Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка – "Сцені під химерами". Згодом адміністрація театру відкликала пропозицію без пояснення причин. 7 червня виставу показали в танцювальному залі школи New Tone. На дискусії після вистави, на яку завітав і Петросян, авторки заявили про цензуру та запитали присутніх: що робити?
Арткритик Олексій Мінько відвідав подію та шукав відповідь на поставлене питання у тексті для УП.Культура.
Вистава "Приватна антропологія" починається із "розгрібання" посилань, використаних Гайнером Мюллером у тексті "Гамлет-машина" – учасниці порпаються в одязі та розкривають різноманітні відсилки автора. У прикладах з історії мистецтва XX сторіччя, які перелічуть акторки, відбивається історія революцій, війн та поразок утопічних ідей. Від цієї зобов'язуючої роботи хочеться відволіктися, тому час від часу одна із учасниць затягує українську народну пісню "з іншої вистави".
Режисерка "Приватної антропології" Лариса Венедіктова займається сучасним мистецтвом. Співзасновниця Tanzlaboratorium уже декілька десятиліть проблематизує явища української культури через танець, театр і перформанс. У своїх лекціях та висловлюваннях Венедіктова послідовно вказує на те, як Україна зберігає найгірше від Радянського Союзу в інституціях, у стосунках суспільства з минулим та в некритичному ставленні до ідеології. Невизнання комплексності спадку призводить до політичних помилок, які відтворюються системно. У тому числі й у культурі.
Німець Мюллер пройшов обидва тоталітарні режими заплямованим: при нацистах був призваний до Гітлерюгенду, а при НДР отримував державні премії та працював у державних театрах. Провина постійно повертається в його драмах, а безневинним не може залишитися ніхто. Не дивує, що Венедіктова запропонувала групі працювати з цим текстом.
Учасниці t.t.t. acting group Валерія Вівчарик, Марія Черкашина, Анастасія Дуднік, Вікторія Жембровська, Діана Ткачук – випускниці Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтв (для останнього показу до них приєдналася акторка Валерія Миргородська, яка не є випускницею академії). Їхня вистава, за великим рахунком, є дипломною випускною роботою.
Марія Черкашина розповіла, що, хоча студентки були учасницями першого акторського набору в історії циркової академії, їхній показ зустріли без ентузіазму – кафедра не розуміла, як працювати з такою групою, і, схоже, була рада нагоді від неї позбутися. За декілька років до випуску від курсу відвернулася його керівниця – відома режисерка Тамара Трунова. Після повномасштабного вторгнення курсом опікувалася Венедіктова.
Врешті, цю непомітність курс обрав як проблемне поле для своєї роботи. Групу зацікавили речі, які системно ігноруються закладами театральної освіти та професійним середовищем. Неусвідомлення театром свого політичного потенціалу, історичної відповідальності, з яких слідує конформістська робота з формою, автоматичне повторення вже знайомого та прийнятного. Щоб перервати бездумне відтворення, якому за відсутності державних культурних стратегій слідують освітні заклади та академічні театри, група вирішила в першу чергу зрозуміти, що таке театр, з яких фігур та елементів складається те, що ним називається. У "Приватній антропології" група аналізує театр, розкладає його на частинки.
Вистава зроблена як конструктор, який можна перезбирати різними способами, керуючись простим алгоритмом. Видимість конструкції під назвою "вистава" денатуралізує подвоєння, яке властиве театру – навіть якщо хтось щось грає, глядач не занурюється у театральну ілюзію. Дистанція стає операційною, і нею оперують не тільки перформерки, але й аудиторія, умисно поділена перед початком показу на категорії: "глядачі", "спостерігачі", "учасники". Таке спекулятивне розділення допомагає помітити, як працюють різні політики глядацтва, та робить вже класичну для сучасного театру річ – перетворює сприйняття як таке на подію.
Сцена без химер підважує переконливість будь-яких доктрин, викриває їхню штучність та умовність. Такий підхід не завжди сприяє комерційному успіху, і майже ніколи – прищепленню ідеології. Чи підходить Національному театру підхід, який не може призвести хоча б до одного з цих результатів? Українському – точно ні.
На даний момент немає жодної офіційної комунікації щодо причин скасування показу театром. Інституція теж грає, як уміє. За звичкою приховується, творить драматичну інтригу. Давид Петросян приватно, в особистому повідомленні, переповів Ларисі Венедіктовій висновки адміністрації: "… [показ] неможливий через навантаження, кількість прем'єр і надто відвертий контент вистави". Учасниця дискусії після вистави говорить: "вони не готові до відвертої розмови".
Венедіктова вважає, що показ "Приватної антропології" у державному театрі національного значення міг би стати прецедентом. Якби вистава, яка проблематизує медіум театру, опинилася на національній сцені, репертуарна політика театру Франка, можливо, стала б прозорою для самої себе. Межі можливого, крім того, щоб оприявнитися, тоді б ще й розширилися.
"Сцена під химерами" неприбуткова – на неї не продають квитки. Тому Петросян запрошує туди вистави та проєкти, які не зобов'язані відповідати "офіційному" підходу, а можуть випробовувати межі театру та проблематизувати його усталені підходи.
Втім, на жаль, відбувається щось регулярніше ніж "прецедент". t.t.t. acting group вважає, що скасування показу їхньої роботи є актом цензури. Венедіктова вчуває у рішенні адміністрації театру Франка відгомін невирішених конфліктів у Мистецькому Арсеналі та Центрі Леся Курбаса.
Щодо театру: цензура одночасно є і причиною, і наслідком того, що продукує репертуарна політика. Відвідувачі театру звикають до неконфліктних і поверхневих театральних робіт, адаптуються і вже очікують знайомого. Режисери, своєю чергою, підлаштовуються під це очікування. "Всі адаптуються, але не змінюються", – звучить під час дискусії.
Театр адаптується не тільки до очікувань держави та її уявлень про культуру (яка, видається, пріоритизує розважально-популярне над експериментальним), а й під існуючі ринкові форми. Театру важливий аншлаг. Ідеологічні процедури, якими керувався радянський театр, тепер мають збігатися із комерційним та медійним успіхом.
Команда президента Зеленського закріпила у політичному житті країни зрощення медіалізації, дерегуляції та націоналістичного популізму. Зрештою, пострадянські культурні менеджери навчилися працювати з наслідками неоліберальної політики та почали успішно адаптуватися.
Повномасштабна війна ще більше розмила межі між товаром та ідеологією: вона створила цілу екосистему споживацьких потреб, які на рівні значення підміняються "цінностями". Товар або послуга у воюючій країні продається разом із приналежністю до перемоги. Підтримка війська пробивається разом з покупками у EVA. Блогери конвертують перегляди в донати. Мобільний оператор нагадує, що "можливо, цей дзвінок наближає нас до перемоги". І, звісно, культура не стоїть осторонь, а забезпечує пропаганду контентом різного ступеня віральності.
Як влучно помічає Венедіктова під час дискусії, прикметник "independent" або "незалежний" щодо культури у світі розуміють як "незалежний від комерції", а у нас – як "незалежний від держави". Та скидається на те, що в Україні незалежне мистецтво – незалежне від обох, у той час як комерція і держава утворюють успішні повсюдні союзи.
Під час дискусії Давид Петросян вважає, що амбіції групи потрапити на національну сцену, коли її учасниці мають так мало досвіду, завищені. На його думку, цей привілей дається тим, хто працював більше, намагався довше та переживав поразку багато разів.
Утім, 30 років досвіду у перформансі, театрі та сучасному мистецтві не відчиняють Ларисі Венедіктовій дверей до державного театру – і через молодий склад учасниць цю роботу сприймають як дебют. У виставі критично висміяли і цей епізод. Посилаючись на принизливе ставлення до групи, Марія Черкашина підходила до глядачки із напівжартівливими запитаннями про її участь у багаторічній війні між "заслуженими" та "маргіналами". Вона змушувала ту повторювати вигаданий "гімн театру", наповнений інфантильними, екзальтованими та загальними рядками підтримки театрального "буму", та примушувала до виконання рекомендацій неіснуючої "Партії культури", яка начебто нав'язує країні доктрину "заслужених". До рекомендацій, зокрема, входить і заклик "робити своє", за яким слідує "Досить конфліктів!".
Тим часом "незалежні", які "роблять своє", застрягли в одній роботі, а ще у повторюваному патерні відмов, скасувань та невиконаних обіцянок та зобов'язань. Цього разу – від театру Франка і через пропозицію Давида Петросяна. "Приватна антропологія" вся будується на повторах – різних версіях та відіграваннях монологів та дій, безкінечній верениці спроб одного і того самого.
Як у Мюллера трагедія соціалізму повертається і, наче Офелія, раз за разом повторює своє самогубство на історичній та театральній сценах, так і у випадку t.t.t. acting group вистави, які провокують на активне сприйняття та закликають до політичної відповідальності за співучасть, нескінченно програватимуться знову і знову, допоки не втратять відвертість – і уже тоді, безпечні і зручні, у виконанні інших режисерок та акторок, можливо, потраплять на головні сцени.
Разом з тим Лариса Венедіктова, t.t.t. acting group, Петросян та його актори у повторенні інституційної критики цілять повз, не враховуючи фундаментальну зміну роботи українських інституцій на рівні базису, а не надбудови.
Економіка, яка щільно пов'язала креативні індустрії із алгоритмічним капіталізмом, має свої політичні наслідки і для культури. Тримати театр ідеологічно чистим в якийсь момент стало менш принциповим для керівництва, ніж кількість підписників та відміток в Інстаграмі. Інституція більше не є послідовною: її прогресивність залежить від охоплення. Якщо контент буде поширюватися, то можна і поексперементувати.
Якими ж можуть бути радикальні стратегії мистецтва та театру зокрема у відповідь на ускладнений зв'язок між ринком, розвагами та демократією? Як не перетворитися на контент? Або якщо цього не уникнути, як діяти в такій якості? Переривання репрезентації, яке досягається в перформансі та проблематизується в театрі, має далі шукати свою форму для цього нового (?) історичного моменту. А далі – розігрувати наступну поразку.