Великий сюжет мого міста, або Солодкий вересень у Харкові

Два з половиною роки мене переслідує сон: місто-фортеця, довга облога, я маю ключі від потаємного входу у місто, а найдорожчий мені чоловік – в полоні осадників. "Віддаси ключі, покажеш хід – відпустимо". Мене заводять в шатро, де його тримають, ми дивимось одне на одного, він опускає повіки, ми починаємо реготати, регочемо до лише нам зрозумілих сліз, і я – як учив – перерізаю йому горло. Віддати ключі від міста означало б зрадити його значно страшніше, ніж вбити, зрадити все, заради чого кожне з нас жило, зрадити непрощенно.

Це буде текст про дружбу. Або просто про вересень.

Харківські вересні – найсолодші у світі. Повітря – концентрована ніжність, хочеться уповільнюватись і дихати. Щоправда, цьогоріч дихати складно: горять ліси, горить трава в передмісті, гаром і важкими металами тягне від румовищ розбитих будинків. Інколи повітря буквально видно. У світлі повні, в тривожній паволоці димів, Держпром остаточно набуває вигляду фортеці; алергіки сходять з розуму.

30 серпня у Харкові від російської ракети загинула 18-річна художниця Ніка Кожушко. Ми не встигли потоваришувати, просто вона завжди була. На всіх культурних подіях. Шукала, думала, потужно малювала. Вона була "ми". За тиждень до загибелі на квартирнику до Дня Незалежності Ніка сказала мені "Нарешті обміняймося контактами!".

Її смерть вибиває з мене той рев, який багато-багато місяців був притлумлений десь всередині.

Того ж дня у Харкові від обстрілу загинуло ще семеро.

2 вересня ми з радіо мали їхати в село Студенок на Ізюмщині, вести звідти прямий ефір. Село пережило окупацію, після контрнаступу 2023 відбудувало фермерські господарства.

Чудова громада, неймовірні пейзажі, обійстя скульптора з потенціалом мистецької резиденції. З технічних причин ми виїхати на Ізюмщину не змогли.

2 вересня село Студенок майже вигоріло дотла. Лісові пожежі, які почалися на Донбасі від російських обстрілів, дійшли до Ізюмщини, за пів дня вогнем охопило 1200 га лісу, пожежа зачепила 308 подвір’їв, частина вигоріла дотла. 

Люди вдруге втратили доми. Дівчата з "Волонтерської_уа", які опікуються фермерами Студенка, кажуть, що виїхало з району відсотків 5 – інші згуртувалися в хатах, що вціліли, або у сусідніх селах. Кажуть: досить, уже виїжджали.

12 вересня село попросило книжок і лопати. Книжки надіслали наші подруги з видавництва Vivat.

3-го вересня Наталя Артюшенко з "Волонтерської" сиділа у нас на ефірі, втомлена й виснажена, говорила: "Ми не біжимо туди в розпачі, чекаємо, поки відпрацює ДСНС, скажемо про потреби, коли полум'я стихне".

Очільник харківської екстренки Віктор Забашта повторював і повторював: люди добрі, автомобілісти, бачите як летить машина швидкої – розступіться, вона ж людину везе. 

Сергій Жадан говорив із Танею Пилипець, директоркою Форуму військових письменників, про те, що по війні в нашій літературі будуть не так "хемінґуеї", як "анни франк".

3-го ж таки вересня сталася трагедія в Полтаві, яка змусила країну заніміти.

На тому ефірі ми відмовились від музики. Дихання, голоси. Співбуття. Повітря залишало металевий післясмак.

6-7 вересня ми працювали у Львові під час відкриття INDEX: Інституту документування і взаємодії. 5-го планували в "Дзизі" музичну подію з трансляцією онлайн – це, окрім іншого, добрий спосіб трохи зібрати коштів на підтримку нашої партнерської бригади "Хартія".

4 вересня у Львові загинула майже ціла родина. Про концерт уже, ясно, не йшлося. Та людям хотілося співбуття, розділеності болю, – ми трансформували подію в розмовний "Ефір солідарності". 

На подвір’ї "Дзиґи" наші друзі з гурту "Пиріг і Батіг" пили в чорному: зранку в Гарнізонному відспівали брата Юлі Долинської, художниці, дружини Мар’яна Пирожка.

Антон Долинський загинув в бою на Півдні. Поранений, ще відстрілювався.

До нас підсідає колега, який живе в передмісті Львова. Він, із його мудрістю, тактом, іронією і досвідом – одна з моїх найцікавіших людських знахідок року. Я розповідаю викладене вище, пояснюючи контекст і шалену втому. В тім числі, втому серця. У відповідь чую "Абстрагуйся. Треба абстрагуватися".

Я дихаю. Дихальні практики добре рятують від перевертання столу.

В один із днів серпня я виходжу зранку з собакою, пес задирає лапу на дерево біля під’їзду, КАБ прилітає в 700-х метрах від нас. Мені важко абстрагуватися. Мені абстрагуватися неможливо.

Я абстрагуватися не хочу. Я хочу, щоб мене вели ця лють і ненависть. І страх як союзник. Я маю жити цей біль разом із моїми людьми.

9 вересня читаю лекцію в Українському католицькому університеті. Чи думалось мені, що починатиму курс із питання: "Діти, як ви після цих похорон?": одна з загиблих від російського удару по центру Львова – студентка УКУ.

Як і кожної університетської осені, я дивлюся на цих дітей і бачу, хто з них завтра буде "ми".

По лекції вириваю у вічної гонитви часу і п’ю каву з поетом, перекладачем Остапом Сливинським. Перші каштани, перша прохолода осені.

Я кажу: "Якщо я абстрагуюся…" – "Як я знатиму, що я людина?" – закінчує Остап. "Як я знатиму, що це не сон? Що це життя, а не його ілюзія?". Ми замовкаємо в глибинній близькості, від мене ніби відвалюється шматками самотність, зводить ребра і відпускає.

Остап згадує початок вторгнення, коли хвиля за хвилею виливалися з потягів на Львівському вокзалі мої люди, люди з українського Сходу. І щопта волонтерів з великим серцем приймали на себе той огром людського горя. Розказує, як ішов через це людське море з двома термосами кип’ятку. "Мав напоїти ним 5 тисяч людей", – хрипло жартую, і мені фізично болить.

Понад пів року від вторгнення люди, які виїхали, в фокус моєї уваги не потрапляли. Захисна реакція психіки в умовах життя і смерті. На дзвінки я реагувала швидким чек-апом: ти вже вмираєш? на голову падають бомби? є вода? тепло? їжа? Жодного "так"? Поговоримо влітку. Прозріння приходило поступово і боляче.

12 вересня модерую дискусію про досвіди внутрішньої міграції на фестивалі "Харків: (не)релокована культура" в Івано-Франківську. Майже втрачаю голос наприкінці, бо вперше вголос говорю:

"Я панічно, до зубовного болю боюся утрати дому. Я вернулася в Харків 21 березня 2022 року тому, що я до тремтіння кишок боюся утратити дім".

Моя подруга Олена Апчел долучається до дискусії онлайн. Полишивши позицію співочільниці найбільшого німецького театрального фестивалю, Teatretreffen, Олена підписала контракт з Національною гвардією України.

Довго переписуємось потім: "Для військових такі розмови про "травму переселення в Івано-Франківськ" виглядають знущанням". Знаю, дорога моя, знаю, бо навіть у моєму досвіді харківської весни 2022-го, значно простішого за твій військовий, це колись звучало як білий шум. Так працює психіка на великому зламі, на межі виживання.

На шляху додому встигаю зустрітись із товаришем, якого знаю 17 років. Він пожив у Харкові перший тиждень вторгнення під ворожою авіацією, виїхав, за рік повернувся, а з початком травневого просування російської армії виїхав знов.

Він говорить: "Для чого ми тримаємо людей у Харкові? Ми маємо їх звідти вивезти. Це ненормально, що в місті під бомбами лишається понад 1,5 мільйона людей. Ось ці культурні події в Харкові – це абсурд. Ми ризикуємо життям людей. Для чого? Це все ілюзія, ілюзія життя".

Я дихаю. Я нагадую, що ніхто людей у Харкові не тримає, "загородзагонів" нема. Нагадую, що більшість уже виїжджала – і з тих чи інших причин повернулася. Запитую: куди діти півтора мільйона людей? Моделюю, як виглядатиме збільшення населення в маленькому містечку у два-три рази: перевантажена медична система, транспортна, соціальна напруга – і це так само ризики для життя.

Я пориваюсь сказати: "Мені так хочеться, щоб ти повернувся у Харків!". Але я не знаю, чи мені ще насправді хочеться.

25 вересня я пишу інтерв’ю з подругою-медикинею, ми згадуємо, як шукали адреналін в березні 22-го. Сидимо на березі Безлюдівського озера, плесо тихе, сосни пахнуть, за спиною у Вікторії видніється величезний стовп диму від одного з чотирьох прильотів.

Зустрічаюся з іншою із найближчих. Ксюха живе в Берліні, так складаються родинні обставини, але всі її проєкти пов’язані з Україною. Час від часу приїздить – на Херсонщину, Сумщину, Харківщину – з моніторинговими місіями гуманітарної організації, з якою працює.

Ксюха п’є фільтр-тонік на сходинках кав’ярні, яка вигулькує чи в кожному моєму тексті як квінтесенція дому і дружби, і каже: "Знаєш, я чекала на тебе і думала: от прилетить зараз сюди – ну і що? Я дома, тут мої всі. Життя в Берліні – ілюзія. Тут – смисл, логіка, рух, ви, місто. Знаєш, Ваня, тут мої сюжети. І ось ці сюжети – вони за безпеку важливіші".

І ось тут у мене несподівано складається. 15 років я вважала, що мої стосунки з цим містом зав'язані на парі десятків людей із близького кола. У перший рік вторгнення з них у Місті лишилося хіба двоє.

Місяць за місяцем я питала себе: на чому ж тоді вибудована ця моя в місто вкоріненість? На ландшафті? Він змінюється щоденно. На культурному житті? Перші пів року вторгнення його, вважай, не було. На звичному модусі існування? Зламався в 5-й ранку 24 лютого.

Після зустрічі ми розходимось: я обираю між концертом "Пирога й Батога", які регулярно їздять з виступами в маленькі міста Слобожанщини, зустріччю з істориком Олександром Зінченком, і виставою Євгена Лавренчука "…І всі-всі-всі" (Maidan Story).

Ксеня іде на день народження Aid46 – групи юних парамедиків, які виїжджають на прильоти, посилюючи екстренку. Дорогою чує знайомий голос в садку ЛітМузею – там проводять вечір пам’яті Ніки. Того ж дня у просторі "Уява" подія, яку Ніка мала би вести: "Михайль Семенко – людина, яка закохала мене в українську літературу".

В останній день вересня ми їдемо робити ефір з Краматорська. Серед наших гостей – дві волонтерки. Ріма повернулась в Крам на початку вторгнення після роботи в Лондоні. М. з Калуша, теж працювала в Британії. Питаю: "Як ти тут опинилась?" – "З війною" – "З війною люди їхали в інший бік". Сміється. Говорить: "Але по війні – додому!"

Ми їдемо в Краматорськ ще й тому, що там, на краю великого Сюжету, нас чекає наша подруга Настя, бойова медикиня. Настя служить вже 7 років. Себто, зі своїх 19-ти.

"Ти встигаєш помічати, як змінюються за цей час твої друзі?" – "Я встигаю помічати, як вони зникають".

Іванна Скиба-Якубова, виконавча директорка Радіо Хартія, спеціально для УП.Життя.

Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.