Гоголь, Руслана Писанка, 90-ті та росіяни. Наталка Ворожбит про свій фільм «Демони» на конкурсі в Локарно
Новий фільм від авторки "Спіймати Кайдаша" та "Поганих доріг", Наталки Ворожбит, чекали сім років. Першими його побачать у Швейцарії: світова премʼєра "Демонів" відбудеться на 79-му кінофестивалі у Локарно (конкурсна секція Concorso Cineasti del Presente) — одному з найпрестижніших та найстаріших у світі.
"Демони" екранізують однойменну пʼєсу 2005 року, яка розповідає про співзалежні стосунки України та Росії. За сюжетом російський письменник опиняється в українському селі на Полтавщині на початку 90-х. Там знайомиться з Ніною — місцевою, яка вже давно живе без чоловіка. Вони сходяться, і це стає початком тривалих токсичних стосунків.
Фільм став останньою роллю Руслани Писанки і встиг здобути собі "містичну" славу — так багато всього випало на його долю.
Кореспондент УП.Культура Алекс Малишенко поговорив з режисеркою Наталкою Ворожбит про випробування, які чекали на фільм, роботу з Русланою Писанкою, гоголівський дух фільму, кіно про 90-ті та російського актора, який виконав одну з головних ролей.
Фільм пережив чимало подій. Повномасштабна війна, тотальний розворот у стосунках з росіянами, смерть Руслани Писанки. Як це все впливало на кіно і як виходили з цих ситуацій?
Так, досвід важкий і вражаючий. Якби мені хтось сказав, що нас жде… Виходити було складно, іноді, здавалося, неможливо. Було відчуття, що дві події поставили хрест на фільмі: початок "повномасштабки" і смерть Руслани. Але, знаєте, фільми треба закінчувати попри все. Всі ці роки я не могла чути про новий кінопроект. Це як виношувати дитину: вибачте, але не можна завагітніти ще раз, коли ти ще вагітна. Треба було народити попри все. І відповідальність перед командою величезна, і перед Русланою — найбільша.
Сцени, які треба було дознімати після повномасштабки, будувалися на ролі Ніни (роль Руслани Писанки — прим.). І Руся до останнього вірила, що зможе дознятися. Ми її чекали. Вона майже поборола хворобу. І раптом… смерть. Шок. Оговтавшись трохи, я переписувала ці сцени без неї. Звісно, це не посилило історію. Потім була купа інших складнощів, порівняно менших, але багато: проблеми з композитором, дофінансуванням, зміною контекстів і таке інше.
Я безмежно вдячна продюсеру фільму Дмитру Мінзянову, який продовжував процес і продюсеру Денису Іванову, який підхопив фільм на етапі постпродакшену і дуже допомагав і допомагає в усьому. Завдяки їм ми дотягли цей потяг до кінцевої станції, як би довго це не тривало.
Спробуємо не спойлерити, але розкажіть, яким ви бачите образ України у фільмі. Бо тут, здається, є все, що постійно критикує пані Оксана Забужко: і непобілені хати, і злидні, і суперечливі герої.
Ніна для мене є уособленням пострадянської України. Для мене це був внутрішній слоган: "Ніна — пострадянська Україна" з усіма нашаруваннями того часу. Її шлях схожий на шлях України, пророблений з початку Незалежності, але тільки в 90-ті. Яка з жертви здатна перетворитися на воїна. Це не спойлер?
У моєму селі всі хати з червоної цегли, і ще не скрізь познімали назви радянських вулиць. Багато злиднів було як в радянські часи, так і в пострадянські, бо зразкових хазяїв вибілених хат винищили ще в 33-му. І знадобиться багато часу, щоб відновитися. А в 90-х це було особливо відчутно.
До речі, Ніна якраз уособлює дуже хазяйновиту жінку, яка прагне затишку і краси, яка смачно готує і гарно стелить, але, на щастя, зовсім не зразкову. Про зразкових героїв нікому взагалі не цікаво дивитися, в основі драми завжди конфлікт і складні персонажі, які проходять свій шлях. Українське мистецтво дійсно різне, як і самі митці — різний погляд і різний фокус. Я відповідаю за хати з червоної цегли, бо вони того варті в контексті нашої історії і моєї особистої. Хтось нехай за білі.
Ви дуже чітко локалізуєте час, коли відбуваються події фільму. Чому?
Хаос, який царив після розвалу Радянського союзу в українському селі, тотальна перебудова системи, економічна криза, співзалежність з росіянами і ще зовсім неусвідомлена незалежність — найкраще тло для такої історії. Бо пізніше ці події б не мали відбуватися, вже після першого Майдану, хоча в реальності звісно б могли і відбувалися.
Для мене важливо маркувати, що це було тридцять років тому, щоб не травмувати українців, які переживають війну, нагадуючи про нашу наївність, комплекс меншовартості і дружбу з росіянами, які неможливо заперечувати у минулому і не заплутати іноземну аудиторію, щоб в них не склалося хибне враження, що ми й досі перебуваємо в ілюзіях про свого сусіда.
Не так давно була ціла серія фільмів про 90-ті. Чи залишилися в цьому періоді недосліджені теми, та які ще уроки ми маємо винести з цього часу?
Я вважаю, що це перебільшення, і в нас немає серії фільмів про 90-ті. Цей час важливий і все ще не достатньо переосмислений. Ми не встигаємо нічого переосмислити через шалений експрес подій за нашу коротку історію. І тому за що б ми не взялися — це неоране поле.
Уроки — це не задача мистецтва, це задача освіти. Я передаю певний досвід художнім способом, і виникають якісь сенси, думки, рефлексії — кожен бачить своє. Я хочу показати шлях, який ми проходили, згадати себе, свої помилки, процес зростання.
Цей проєкт запустив продюсер Юрій Мінзянов мало не без вашої участі. Як між вами сформувалася така довіра та взагалі як склалися ці стосунки?
Так, саме Юра витягнув з нутрощів інтернету цю п'єсу, поки я закінчувала роботу над "Поганими дорогами", і запропонував подаватися на фінансування в Держкіно. Я була дуже не впевнена тоді в цьому і сама б ніколи цей текст не обрала для екранізації. Він для мене залишився у минулому, але я довірилася його продюсерській інтуїції, яка завжди була дуже сильною. Ну і знаєте, існує відповідальність перед своїми текстами. Не усіма, а такими, важливими. Я вирішила, що він прийшов по мене і погодилася.
З Юрою були теплі і хороші стосунки, він в мене повірив, як в режисерку, давав дуже багато свободи, оточив крутою командою, але звісно міг бути занадто тривожним, бо небайдужий. Міг подзвонити вночі і після розмови в мене смикалось око і я не спала до ранку. Але саме він був головним рушієм процесу. З ніжністю і вдячністю буду завжди про нього згадувати. Нашому кінопроцесу його дуже не вистачає.
А який вклад Юрія залишився у проєкті?
Власне вибір, отримання фінансування, запуск. Він пішов, коли ми вже активно готувалися до зйомок. Його син, Дмитро, підхопив картину, хоча тоді ще можна було просто повернути кошти, які ми не витратили, але він вирішив, що ми це зробимо попри все. І зробили.
Де знімали фільм, щоб досягти такого полтавського колориту та чому обирали ці локації?
У п'єсі, написаній в 2005 році і яка лягла в основу сценарію, події відбуваються на Полтавщині, і весь час апелюють до Гоголя. Я виросла поруч з Великими Сорочинцями, знаю і відчуваю магію цих місць. Тому мені важливо було знімати саме там, хоча експедиції сильно здорожчували картину. Під час зйомок нам допомагали ці місця, люди і сам Гоголь. Вони створювали неповторну атмосферу і диктували фільму яким йому бути.
Для мене це було дуже щемко і надихаюче, я брала на епізоди і другорядні ролі своїх односельців, знімала кілька днів на кладовищі, де поховані мої родичі, ми використовували роботи місцевих народних художників, задіювали всі ці рідні мені локації. Ну і в експедиції краще знімати, коли вся команда цілодобово занурена у процес, а не роз'їжджається вечорами по своїх домівках, в своє життя. А ще ми трохи працевлаштували місцевих на цей період.
Якось я зустрів Дениса Іванова (один з продюсерів фільму — прим.), і він був у гіпсі. Виявилося, що він не єдиний з команди "Демонів" пережив таку травму, і списував це на містику на майданчику. Загалом було відчуття, що якісь темні сили кружляють навколо вашого фільму?
Боже, я не схильна нічого демонізувати, хіба що іронічно, в контексті поетики Гоголя. Але ж ми українці дуже любимо все "забобонити". Багато чула я закидів про фатальну назву фільму. Але я не вірю, що назва впливала на події, це просто слово. Якщо ви прочитаєте його значення, то воно багатотрактовне. В даному випадку демони — це не стільки про містику, скільки про психологію і соціально-політичне значення.
Так, було два переломи за шість років виробництва. Ще почалося повномасштабне вторгнення. Життя взагалі суцільна драма, і під кожною назвою без демонів хтось теж щось ламає, часто хтось вмирає. Просто давайте врахуємо час і контекст в якому все відбувається. Єдині темні сили в ньому — це русня. Якби не вони, фільм би було завершено в 22-му році, і я вірю, що Руслана подолала б хворобу, а може й не захворіла б, бо сталося це після повномасштабки. А ще загинули на війні гафер Олександр Дроздов, художник по костюмах Ігор Климович, фокус-пулер Роман Плахотнюк, які до цього працювали над фільмом. Це теж через назву фільму?
Якщо ми вже про це згадали Гоголя, то що як ви сприймаєте його постать? Він наш чи не наш? Бо для мене це спірна фігура в українському контексті. Особливо зараз, коли, наприклад, доволі активно видається Олекса Стороженко — теж письменник 19 століття, який теж мав стосунок до Полтавщини та містичних творів, але при цьому писав українською.
Для мене не стоїть питання про спірність Гоголя взагалі. Я його нікому не віддавала, щоб повертати. Він мене формував як письменницю і як українку зокрема, я завжди відчувала його українським письменником, просто більш відомим за інших. У сім років, коли я купила його збірку в сільському магазині і запоєм прочитала "Вечори" і "Миргород", я не замислювалася над питаннями мови. Це були глибоко радянські часи, але його українська природа для мене була очевидною, я впізнала свого. Він писав про мене і моє село в минулому, ми купалися в одному Пслі. Ніякий Тостоєвський так би не написав. Навіть описуючи їхню похмуру дійсність, його погляд дуже сильно відрізнявся від їхнього. Знайомі росіяни самі це усвідомлювали, бо коли говорили про Гоголя, то дивилися на мене, просто імперське его заважало їм його називати українським.
У них не було і не має тієї вітальності, глибокої легкості, гумору й іронії, що притаманні українцям. І містицизм в нього інший, європейський. Це не морок чи страшний сон, це казка. Усьому цьому я в нього вчилася. Тому Гоголя я нікому не віддам. Треба враховувати час і обставини, особливості його натури і трагічну долю. Стороженка я б тоді ніде не прочитала, та й не факт, що він справив би на мене таке враження. Не треба віддавати справді своє.
Стилістика цього фільму інша, ніж у "Поганих дорогах". Тут багато плавних рухів камери, панорам. Як прийшли до цих стилістичних рішень і загалом чи є вже формальні критерії Наталки Ворожбит-режисерки? Бо Наталка Ворожбит-сценаристка вже точно відчувається.
Я думаю, немає формальних критеріїв, крім кастинга і вимог до акторів. Це лише мій другий повнометражний фільм, і я себе ще шукаю. Мені хотілося зробити щось абсолютно протилежне "Поганим дорогам", хоча мені розумні люди пояснювали, що треба відточувати свій єдиний стиль, щоб бути впізнаваною. Але повторюся, я не вважаю, що я його знайшла.
Мені хотілося яскравих фарб, музики, еклектики, хотілося піти від мінімалізму першого фільму і показати українське село гіперболізованим та містичним, з гумором нижче пояса, усіма його забобонами, протиріччями і силою.
У вас також вийшов прекрасний кастинг за типажами. Що повинні були мати актори/акторки, щоб втілити ваших персонажів і де ви їх шукали?
Органіку, полтавську говірку, почуття гумору і здібність імпровізувати. Всіх, крім двох головних ролей і ролі Шпака (Микола Пономаренко з Чернігівського театру), Оля Савіна шукала на Полтавщині, в народних театрах Полтави і Миргорода, просто з сіл запрошували людей на кастинг і затверджували. Так з'явилися Руслан Гармаш і Таня Степанова, що зіграли другорядні, але такі яскраві ролі — там така полтавська органіка! На роль Бога села я шукала не актора, а непересічну дивакувату особистість, і знайшла композитора Золтана Алмаші, який ще прикрасив фільм своєю музикою.
Звідки взялася ідеї назвати по суті головних антагоністом цього села — косопизді?
Вони антагоністки тільки в головах наших героїв, в кадрі ці жінки не зробили нічого поганого.
Щодо назви — я б таке сама ніколи не придумала. Це реальне підслухане прізвисько в одному з сіл на Полтавщині, і воно так закарбувалося в моїй пам'яті, що я не змогла пройти повз, хоча і дуже хотілося. Але наш народ такий гострий на язик і точний в оцінках, що не використовувати цей потенціал — гріх. Тому хай простять мене цнотливі вуха глядачів, якщо зможуть. Там взагалі багато тригерів, і один з них — нецензурна лексика. Думаю, варто про це попереджати з поваги до глядачів і давати їм можливість самим вирішувати йти чи не йти на таке кіно.
А як у фільмі зʼявилася Руслана Писанка? Що переконало її взятися за цю роль?
Ми ну дуже довго шукали актрису на головну роль. Я хотіла взяти когось невідомого — така режисерська амбіція відкрити нове ім'я. Ми шукали як серед професійних, так і непрофесійних акторок. Було багато цікавого, але все не те.
Писанка була з іншого інформаційного поля, я випадково наткнулася на її інтерв'ю в інтернеті і зависла, щось в ній було магічне, якась сила і краса. Але я відмахнулася від цієї думки, занадто медійним було її обличчя. Коли людина довго на телебаченні, вона втрачає органіку, потрібну для кіно. Але в якийсь момент від відчаю запропонувала кастинг-директорці Олі Савіній її запросити. Оля, здається, теж напружилася. Писанка запізнилася на проби на п'ятдесят хвилин, була роздратованою, не вивчила монолог, але своєю особистістю заповнила весь простір — мені така Ніна і була потрібна. Оля потім казала, що відразу відчула, що ми її візьмемо, хоча я ще після цього кастингу дивилася інших актрис. Руся погодилася майже відразу, хоча і трохи бурчала, що не дуже розуміє навіщо їй це треба, що вона зайнята, але я відчувала, що вона хоче.
Як працювалося з Русланою Писанкою — все ж вона не кіноакторка?
Чому вона не кіноакторка? Вона знімалася як мінімум у "Вогнем і мечем" Єжи Гофмана, в "Москаль-чарівник", і за роль отримала премію Довженка, і ще в кількох інших фільмах. Але, дійсно, так давно і рідко знімалася у кіно, що всі про це забули.
Мені хтось сказав, дізнавшись, що я її затвердила, що вона мене з'їсть. Актори іноді їдять режисерів. Я приготувалася, але… Стільки поваги, відданості було від неї, я весь час думала, за що ж мені так пощастило, і з кожним днем усе більше закохувалася в неї як в людину і артистку. Жодного негативного моменту не пам'ятаю, бо цього просто не було.
Руся вірила в цей фільм і віддалася процесу на двісті відсотків, хоча він був дуже не простий. Вона казала: "Я роблю квантовий стрибок". Вона ж відчувала свій невикористаний потенціал, і для неї це був дійсно стрибок, повернення до кіно. Вона розривалася між зйомками на шоу на "Плюсах" і антрепризними виставами, з якими їздила по Україні. Бувало поверталася вночі, щоб вже о п'ятій ранку вийти на знімальний майданчик. І коли я була незадоволена однією сценою і вирішила перезняти, вона, замість того щоб мене послати, — примчалася з Києва на Полтавщину в нічні зйомки, щоб на ранок повернутися на ранкове шоу. Відмовлялася від каскадерів, робила десятки дублів, стригла своє розкішне волосся в кадрі (сама запропонувала). Я згадую її з такою вдячністю і любов'ю… І болем від втрати.
Чи легко їй було прийняти цю роль, яка потребує сильної самооцінки? Зрештою, її героїня витримує чимало образ від свого "росіянина".
Думаю, в неї з самооцінкою було все гаразд, і я ніколи не відчувала і не чула від неї рефлексій на цю тему. Вона широко мислила, розуміла, від чого виграє в цій ролі і не боялася бути смішною, вульгарною чи жалюгідною, не диктувала гримерам чи оператору як її треба гримувати, знімати, — в ній цього не було взагалі. Вона дівою була все життя, а це для неї був шанс повного перевтілення. І в результаті вона вражаюче красива в цьому кіно.
У вашого фільма доволі цікава добірка жіночих персонажів, але я не впевнений, що він би пройшов тест Бекдел, згідно якого у фільмі має бути дві жінки, які розмовляють між собою про щось, окрім чоловіків більш-менш тривалий час. Чи вважаєте ви себе феміністичною авторкою?
Я не зважувала по кількості, але враховуючи час і ту реальність — вони дійсно говорили про чоловіків багато, особливо в розпал романів з ними. Зараз, принаймні в моєму оточенні, взагалі не говорять про чоловіків, про стосунки, а мені цього іноді дуже не вистачає. В усіх моїх текстах жінки сильні і самодостатні і рухають світ, навіть такі пригноблені соціумом як героїня "Демонів", бо від природи вона сильна і незалежна, треба тільки докопатися до своєї природи.
Говорячи про залучених акторів, не можу не запитати ще про виконавця головної чоловічої ролі. Розумію, що зйомки стартували ще до 2022-го, і тоді було інше ставлення, але чому взяли на одну з ключових ролей росіянина Славіка саме російського актора Олексія Мітіна?
Я перепробувала багато українських акторів, але не знайшла потрібної мені природи, яка так притаманна росіянам: невмотивованої агресії, впевненості в безкарності, природи споживача і руйнівника. Мала значення російська вимова, яка б дратувала і тригерила з метою досягнення художньої правди. Українські актори не вміють так говорити. У нього і погляд інший, він якраз дуже яскравий представник свого народу, який здатен викликати співчуття, ховаючись за окулярами і міфом про російську культуру, і тут же відштовхнути своєю варварською поведінкою. Про таких говорять "загадочная русская душа" і шукають сторіччями її розгадки, а насправді вони просто п*здоваті.
Мітін не засудив війну та активно знімається. Зокрема, серіали з ним виходять на Россия 1. Чи не шкодуєте зараз через цей вибір?
Перш ніж затвердити Олексія на цю роль ми переконалися в його проукраїнській позиції, він її дуже чітко артикулював. Якби він був патріотом Росії, чи погодився б він на роль росіянина, який ілюструє найгірші риси свого народу? Це питання, на яке я не маю відповіді. Ми не спілкуємося з весни 2022 року і я не знаю про його подальшу долю. У сценах, які ми не встигли зняти до повномасштабного вторгнення, грав його дублер. Можливо, це була просто акторська жадібність до цікавої складної ролі, і він не до кінця осмислив, кого він зіграв.
Чи шкодую я? Історія не знає зворотньої дії, тому шкодувати немає сенсу. Я, як і більшість творчих людей, фаталістка, значить, так мало бути, і по-іншому бути не могло. Це стало частиною створеного мною кіновсесвіту і іншим я його собі вже не уявляю. Я вважаю, що Мітін дуже добре справився зі своєю акторською задачею і скоріш за все це його найкраща роль у житті. Саме справжність його натури, різниця в менталітетах українців і росіян зробила конфлікт більш гострим і разючим.
Чи не вважаєте, що через цей вибір фільм частково виправдовуватиме співпрацю з росіянами та працюватиме на дискурс, що ми братні народи?
Не боюся, бо там цього немає. Він якраз про початок катастрофи, неминучість конфлікту, неможливість бути разом і ментальну різницю. Якщо хтось побачить інше — значить це або через бажання так побачити, або через глибоку травмованість війною і росіянами. Але моя громадянська і мистецька позиція була і є чіткою — я на такий дискурс не працюю.
Як узагалі ставитеся до майбутньої міжнародної історії фільму, де фігуруватиме росіянин?
Росіянин тут фігурує як агресор і негативний персонаж. Якби це робив українець — це було б схоже на помсту, заангажоване ставлення до ворога під час війни. А коли це робить сам росіянин… Хіба це не найкраще свідчення проти Росії?
Тому я ставлюся до цього, як до спроби максимально відверто і чесно наблизитися до питання про причини війни на прикладі міжособистих стосунків представників двох країн і націй, які зіграли представники цих країн і націй.
Останніми роками культурна спільнота постійно кенселить фільми з росіянами у прокаті. Це може чекати і на ваш фільм. Що ви думаєте з цього приводу та що плануєте робити?
Я думаю в кожному випадку треба оцінювати доцільність такого рішення, тобто на яку роль і заради чого. Вважаю в нашому випадку ця доцільність була, про це я вже пояснила раніше.
Ми розуміємо, що цей фільм народився в складні часи, розуміємо настрої українців і найгостріші тригери сьогодення, тому певні реакції не будуть для нас сюрпризом. Наша стратегія — відкритість і готовність розмовляти і пояснювати, ми нічого не приховуємо і готові боротися за наше кіно і нашого глядача, який в нас точно буде.
Також я вірю в мудрість глядача, який, перш ніж кенселити, подивиться фільм, а не буде діяти за принципом "чув дзвін". У нас, на жаль, так часто відбувається. У цьому фільмі багато інших пластів, повірте.
У фільмі очевидна паралель між токсичними стосунками головних героїв та стосунками України і Росії. Чому ви вирішили так показати ці відносини та чи змінилося це, на вашу думку, у 2026-му році?
У 2026-му це настільки загострилося, що не можна навіть порівняти з тим часом, коли я писала цю історію в 2005-му. Тоді це звучало як іронічна сатира, і самі росіяни реготали над собою на виставах. Зараз над цим дуже важко сміятися, забагато болю вони нам завдали. Це вже трагедія. Але все-таки варто не розучитися сміятися, — це наша сила, — і визнавати свої помилки, бо це теж сила, хоча ми нею не дуже користуємося.
Наприклад, одна з помилок — ми були занадто довірливі і впустили їх дуже близько, коли вже було можна цього не робити, треба було будувати стіну. І цю тему найкраще загорнути в стосунки між конкретними людьми, представниками двох народів. Чоловіком і жінкою в традиційному суспільстві, де чоловік — караюча рука, головний, а жінка має підкорюватися і терпіти. Відзеркалює наші стосунки з Росією до війни і Революції Гідності.