Криза у сприйнятті старості: старіння та війна в "Там, де заходить сонце" Олени Пшеничної
Питання з зірочкою: як багато книжок, де у вирі подій перебуває з десяток старих людей, ви можете пригадати? Як щодо книжок, де співіснує вже два по-своєму травматичні досвіди: старість та війна? Певні, що відповідь буде однозначною: не так вже й багато.
Саме тому автор, який зважується писати і війну, і старість заслуговує на уважне читання. Це стосується зокрема Олени Пшеничної та її роману під назвою "Там, де заходить сонце". Літературна оглядачка УП. Культура Аріна Кравченко вже прочитала роман й готова розповісти про нього трохи більше.
Якщо коротко, то новий роман Олени Пшеничної – це історія про старість під час війни. Працювати з такою темою для авторки-дебютантки – крок вкрай ризикований, бо ж старість навіть на сторінках того, що ми звикли називати класикою світової літератури, – річ маргіналізована й загнана в доволі передбачувані образи та мотиви.
За словами літературознавиці, дослідниці старості в літературі та авторки подкасту "Правда і кривда", Ангеліни Столітньої, "якщо говорити про західну культуру та літературу, то її можна назвати дещо геронтофобною: старість викликає в неї величезний страх. Доволі довго захід не наважувався писати про неї не як про величезну загрозу".
Почуття такої загрози, однак, не означає повну відсутність старих людей на сторінках класики. Дослідниця зауважує, що "варто лише змінити оптику, і ми побачимо, що тексти, де показана старість, існують, і їх не так вже й мало". Це стосується й української літератури, де, "всюди, від "Енеїди" Котляревського до "Хлібного перемир’я" Жадана, десь принаймні на маргінесах, але існує старий персонаж або персонажка".
Відтак, ключовим питанням лишається те, наскільки багато ми говоримо про старість, як часто ми її помічаємо та в який спосіб її репрезентуємо. Ангеліна Столітня вважає, що "ми все ще маємо справу зі стигмою безпорадності, яка заважає нам сприймати старих людей як живих людей", зокрема й на сторінках улюблених текстів.
Усі ці спостереження лише доводять, що "Там, де заходить сонце" Олени Пшеничної – таки сміливий текст. Сміливий не лише тому, що чи не вперше українською написали роман, заселений переважно літніми людьми, а значить – роман із вкрай незвичною поки оптикою та набором питань, які зазвичай не беруться озвучувати.
Роман сміливий ще й тому, що чи не вперше когось зацікавило, як саме переживають повномасштабне вторгнення літні люди, яких залишили в стардомі діти.
Зрештою, аби написати такий роман, потрібна неабияка сміливість, бо це, власне, роман. Художній. Із сюжетом. Із великою кількістю персонажів. Із відповідним художньому роману темпом та драматургією.
Віра Петрівна – вчителька української мови та літератури на пенсії. Саме довкола неї розгортається сюжет. Саме її з початком повномасштабного вторгнення улюблений син здає до стардому, де вона й знайомиться з такими, як вона сама – покинутими.
Олені Пшеничній вдається оприявнити увесь спектр емоцій, який можуть відчувати полишені в будинку для літніх: образа на рідних, самозасудження через те, що не вдалося стати достатньо потрібним власним дітям, сором перед іншими через принизливу полишеність, пошук рідної душі всередині Будинку, формування нової "родини" серед літніх та попри все надія на те, що ще вдасться коли-небудь покинути новий "дім" та возз’єднатися з сім’єю, частиною якої ти є. Чи був?
Літня людина з її хворобами, прив’язаністю до всіх проявів минулої молодості, часом суперечливими поглядами та додатковими потребами, перелік яких лише збільшується пропорційно віку, – така людина рідко потрапляє в об’єктив і ще рідше може щиро розповісти про свої переживання без страху бути проігнорованою, знеціненою, непочутою. Усе це – частина повсякдення літніх героїв Олени Пшеничної. І саме з такої перспективи вдається створити яскраві, пам’ятні, але й страшні сцени.
Водночас "Там, де заходить сонце" – не той роман, зі сторінок якого промовляють старі люди. Він є радше розповіддю авторки про життя та почуття старих людей. Авторки, яка повсякчас вирішує, де дати персонажеві слово, а де – переказати його історію за нього: "Отримавши дозвіл на говоріння, Ніна Миколаївна дуже швидко наповнює собою кімнату, і туга, що ще кілька хвилин тому ховалася в кожній шпарині, вимушено відступає. Надалі сусідка ніколи не мовчатиме. Швидка терапевтична допомога у вигляді її балачок відганятиме смуток Віри Петрівни після кожної розмови з Толіком, Олею та дітьми".
Це – лише один із уривків, де стару персонажку вкотре позбавляють суб’єктності, не дають промовити ті самі цілющі слова: сильний авторський голос керує персонажами, мов фігурками лялькового театру, відмовляючи їм у незалежності, повнокровності, праві розпоряджатися власною долею і навіть здійснювати рішення, які неможливо передбачити (невідчужне право кожного юного персонажа!): "Віра Петрівна ще не знає, скільки трагедій зібралося під дахом цієї альтанки. Скільки виплакали ці люди сліз? Скільки викричали вони страшного болю? Не знає, але згодом дізнається. А поки що вона зосереджено лущить квасолю".
Подібна відмова в суб’єктності старим людям – одна із ключових проблем, які хвилюють дослідників старості. Ангеліна Столітня зауважує: "Те, як ми говоримо про старість, – це часто про дегуманізацію. Ми намагаємося помістити старих людей в музей і роздивлятися як експонати, як об’єкти, препарувати їх під певним антропологічним поглядом. Водночас яким є погляд старої людини? Чи не позбавляємо ми її суб’єктності? Добре, коли тебе помічають, але питання – як саме: чи не дивиться на нас стара людина зневіреним поглядом експоната, який не має власного статусу, який не може ніяк втілитися в щось фізичне".
Відтак, більшість персонажів лишаються доволі схематичними не через брак деталей із їхніх біографій, а через те, що про ці деталі читач найчастіше дізнається з переказів авторки. Те ж, як багато цих вкрай цікавих і добре продуманих історій розкидано текстом, – іще один прояв залежності персонажів від голосу авторки. Бо ж старі люди говорять так, як хотілося би молодій людині: без десятиліттями зрощуваного й невитравного страху бовкнути "щось не те" й бути покараними, без політичної дезорієнтації, без плутанини в деталях, без невиліковних відбитків часу, в якому мали би прожити більшість свого життя ці люди. І навіть окремі дещо стереотипні, хоч і прописані з любов’ю та уважністю персонажі, цього загального враження не змінюють.
Хай там як, світ роману "Там, де заходить сонце" не претендує на документальність: це світ, якому не більше двох років. Це світ, який народився як спроба хоч трохи залікувати рани, втішити й нагадати про близькі кожному цінності: любов, родину, життя, мир – задля яких потрібно продовжувати боротися.
Історія про дотепних, незламних, патріотичних стареньких не допоможе зрозуміти справжнє життя ані тих, хто лишився під щоденними обстрілами на прифронтових територіях, бо "кому я, стара, деінде потрібна", ані тих, кого спіткала повна самотність через загибель дітей на війні, ані тих, хто втратив самостійність через примусову докорінну зміну власного життя та побуту. Не допоможе, бо життя на відміну від художньої літератури гепі-енд собі поки дозволити не може.
"Кризі говоріння про старість, напруга щодо якої вже починає потроху спадати, зокрема через війну та те, що ми повертаємося до думки про те, що старіти – це привілей, може зарадити репортажна література. Репортажі відкривають нам старих людей як оповідачів, і, можливо, звідси нам варто звертатися до художньої літератури, до художнього пропрацювання цих образів", – вважає Ангеліна Столітня.
Таким чином, роман Олени Пшеничної виявився сміливою, але не повною мірою втіленою спробою написати про старість та війну. Водночас здається, це чи не найуспішніше звернення до дітей, добре й терпляче нагадування, якого повсякчас потребують усі: не забудьте набрати батьків й запитати, як вони. Якщо чесно. Просто зараз.
