Книжковий 2025-й: чим жила й куди рухалась українська література
Міжнародні фестивалі й виставки, переклади за кордоном, кілька дієвих ініціатив, державна політика щодо читання, гарячі дискусії в літературному середовищі, найпоказовіші тренди й найцікавіші видання – усе це проаналізувала літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко, підсумовуючи 2025 рік.
Переклади, фестивалі, присутність
Попри нарікання, що інтерес до України падає, а "українське питання" втрачає актуальність, у 2025 році представники українського книговидання продовжили роботу на більшості міжнародних фестивалях і виставках.
Окрім представництва у Франкфурті, Лондоні, Лейпцигу, Болоньї та інших містах світу (зі стендами й без них), 2025 запамʼятався непоганою кількістю перекладів і відзнак – від досить закономірних і передбачуваних, до на позір екзотичних.
До фаворитів іноземних видавців цьогоріч очікувано можна зарахувати Андрія Куркова. Різні тексти автора вийшли французькою, литовською та естонською. Окрім того, Курков із його "Нашою щоденною війною" став лауреатом французької премії Prix Transfuge в номінації найкращого європейського роману. Ця ж книга потрапила у список найкращих нонфікшн видань Бразилії за 2025 рік. Журі Європейської книжкової премії імені Жака Делора, що від імені ЄС нагороджує авторів книг, яким найкраще вдається висловити європейські цінності, теж очолив саме Курков.
Цілком очікуваним було і продовження закордонного успіху Сергія Жадана. Цьогоріч його вірші вперше були перекладені бенгальською та стали чи не єдиними зразками української літератури, представленими цією мовою. Переклали Жадана і чеською: "Ворошиловград" перетворився в "Джаз на Донбасі" і вийшов у тому ж видавництві, що раніше представило "Інтернат". Проте не оминули у 2025 році увагою і новіші тексти: "Хлібне перемирʼя" переклали німецькою, а минулорічні "Арабески" вийшли польською, потрапивши, зрештою, в перелік найкращих 60 книг 2025 за версією польського Tygodnik Powszechny.
Окрім того, Жадан став першим українцем, якого назвали лауреатом престижної Австрійської державної премії з європейської літератури. Відзначили українського письменника і в Лодзі, нагородивши Медаллю Свободи, яку Жадан, щоправда, розіграв, аби зібрати кошти для дітей військовослужбовців.
Багато публічності отримали, на жаль, посмертні видання убитих Росією Вікторії Амеліної та Максима Кривцова. У 2025 книга "Щоденник війни і правосуддя: Дивлячись на жінок, що дивляться на війну" Вікторії Амеліної, яка вийшла в Macmillan Publishers St. Martin's Press, неодноразово потрапляла в підбірки найцікавіших і найбільш вартих уваги книг.
Текст увійшов до короткого списку The Orwell Prize, найпрестижнішої британської премії, що відзначає вартісне політичне письмо й журналістику, і зрештою переміг у номінації Роlitical Writing, що сприяло подальшій увазі й перекладам. Окрім того, памʼятні події на честь Вікторії Амеліної стали обовʼязковою частиною української програми на багатьох міжнародних заходах.
Що ж до Максима Кривцова, то його вірші вийшли в Литві, де "Вірші з бійниці" зрештою назвали найкращою перекладною поетичною збіркою 2025-го, в Ірландії, Хорватії, Франції та Бразилії. Не оминули увагою і фотодоробок поета: виставки цьогоріч відбулися в Японії та Бразилії.
Преміальну поетичну першість, здається, тримала і Юлія Мусаковська: спільно з польським видавництвом Мусаковська створила білінгвальну збірку, отримала англомовний переклад "Бога Свободи", стала лауреаткою премії від американської організації New England Poetry Club за переклад, а ще опинилася в короткому списку престижної The Asian Prize. Проте неможливо не згадати й Галину Крук: її поетична збірка "Lost in Living" потрапила до короткого списку премії американського ПЕН.
Помітно було й Артура Дроня. Його вірші побачили світ у London Ukrainian Review. Окрім того, вже придбали права на видання його першої прозової збірки "Гемінґвей нічого не знає" англійською.
Проте безумовно варто згадати і короткий список премії Нойштадта-2026, у який потрапив Юрій Андрухович, "Драбину" Євгенії Кузнєцової у короткому списку літературної премії Angelus, спецвідзнаку "Доці" Тамари Горіха-Зерня у Holtist-2025 із найбільшою кількістю голосів за останні 10 років, а також Тетяну Колісніченко, яка отримала Премію імені Ришарда Капустинського. Ну і бонус: Артем Чапай, якого внесли до списку найкращого нонфікшну 2025 року за версією The Washington Post.
Іще на початку цього довжелезного переліку перемог я згадала й найекзотичніші з них. До них, як на мене, належить переклад "Кайдашевої сімʼї" італійською, манґа про війну в Україні, що підкорила японців, переклад Шевченка бенгальською та арабською, кубофутурист Михайль Семенко у Франції чи збірка Розстріляного відродження у Швеції, перший фестиваль української літератури в Токіо, а також Рenguin Random House, який видасть мальопис "Коротка історія довгої війни" – і так, саме "мальопис", не комікс…
Словом, обрії ширші, ніж здаються. УІК наголошує, що в межах програми перекладів української літератури на мови світу Translate Ukraine підтримали 79 проєктів від 59 видавців, що означає переклад українських книжок на 25 мов світу. І хоч зовнішня культурна політика й представництво є радше спорадично реактивним, аніж заснованим на довгостроковому плануванні, що відповідає політичному й культурному клімату кожної окремої країни, 2025 рік минув не менш плідно, ніж попередні, але й за відносно складніших умов, зокрема й через скорочення фінансування США.
Російське питання
А тепер до складних умов. 2025 став іще одним роком, який книгарні, музеї, видавництва й друкарні провели під російською загрозою знищення. Звідси – обстріляні склади найбільших видавців, нестабільність роботи друкарень, пошкоджені приміщення книгарень. А проте "російське питання" уже давно вийшло за межі суто фізичної загроженості, й події 2025-го це лише довели.
Перш за все так само активною лишається робота росіян на міжнародних майданчиках. Так, скажімо, "Читомо" доповідали, що український стенд на Ченнайському книжковому ярмарку (Індія) розмістили навпроти російського, а на головному літературному й культурному індійському фестивалі Alliance Literary Festival взагалі планувалися виступи російських урядовців, які, однак, вдалося скасувати через колективний бойкот українських, польських, німецьких і казахських письменників. І тут, звісно, варто міркувати про наслідки недокомунікованості "українського питання" поза Європою та Америкою.
Певну "стабільність" у репрезентації росіян демонструє і Франкфуртський книжковий ярмарок – найбільший майданчик Європи: уже вкотре там був присутній російський видавець "Ексмо", відомий зокрема й пропагандистськими виданнями. Так, Росія знову не мала власного національного стенда, а проте російська книжка отримала більш ніж задовільне представлення з огляду на те, що "Ексмо" покриває чверть російського книжкового ринку. Окремий біль – російські видавці, що реєструються в ЄС, аби оминати обмеження.
Водночас 2025 рік запамʼятався і недостатньою реактивністю РНБО у питанні санкціонування російських видавців. І хоч санкції проти пʼяти російських видавництв зрештою запровадили, дія цих санкцій завершилася ще в 2022 році, тож осад від непріоритетності настільки важливого завдання лишився. Особливо з огляду на приватні зусилля, що докладаються до розширення деколонізаційних процесів. Перемінний успіх-бо таких процесів у 2025 році ніким не сприймався як даність, бо супроводжувався неуникними дискусіями й суперечками про те варто чи не варто розбиратися зі спадщиною Булґакова (варто), треба чи не треба демонтовувати памʼятник Ахматовій (треба).
Іншим викликом цьогоріч стало ще одне усвідомлення: агенції, через які купуються права на перекладну літературу, що без неї неможливо уявити виживання українського ринку, продовжують працювати з росіянами.
Фінальне рішення у таких випадках – часто питання етики, репутації та заробітку: перше врятувати ще можна, друге – як вийде, а от третє – ніколи. Особливо показовим і памʼятним у цьому сенсі здався кейс ВСЛ, що видавали швейцарського письменника Жоеля Діккера, автора "Правди про справу Гаррі Квеберта", який висловлював прихильність до Росії, а також погодив друк одного з романів у російському видавництві Сorpus уже після повномасштабного вторгнення.
Детальніше зʼясувавши позицію автора у швейцарської агенції, видавництво повідомило, що більше не купуватиме права на наступні книги письменника. Із дещо схожим кейсом мав справу "#книголав": видавництво призупинило роботу над "Арктичним клубом поціновувачів карі" британки Денні Редд, допоки не стане більш зрозумілою позиція авторки, яка була втішена друком книги в Росії та висловила сподівання, що книжка надихне тих, хто переживає труднощі.
Роботу над книгою вирішили завершити попри відсутність чіткої проукраїнської позиції у авторки. Із правовласниками вдалося домовитися про те, що 50% прибутку передадуть на потреби війська. Видавництво ж "Mamino" пішло ще далі: уклало договір з правовласниками без посередництва агенції, яка, як виявилося, мала офіси в Москві.
Багатий 2025 рік був і на випадки, коли видавців відмовлялися від друку або й продажу вже придбаної книги опісля гострої критики в мережі. Так зокрема сталося з "Видавництвом 21" й книгою чеського письменника Міхала Шефари "Танцівниця з Донбасу", де поширювалися проросійські наративи, та видавництвом "Мальопус", що скасувало вихід манґи "Вуаль" Ікумі Фукуди через надмір російських культурних кодів. Однак, мабуть, найгучнішим таким кейсом у 2025 році стала відмова Vivat від дебютної книги акторки Різ Візерспун, де теж не обійшлося без росіян. Знищити цілий наклад довелося і КСД, які підписали угоду з Софі Ларк, відверто проросійською американською авторкою.
Хай там як, а 2025 рік яскраво продемонстрував, що купівля прав для видавців, які працюють в умовах жорсткої конкуренції за новинки, а відповідно не завжди читають те, що купують, якщо можуть собі це дозволити, – ходіння по тонкому льоду без союзників, адже самі посередники нерідко не вважають за потрібне інформувати українських клієнтів про співпрацю з Росією.
Однак проактивна поведінка і видавців, які ініціюють дискусії із правовласниками та їхніми представниками, і читачів, які відкрито висловлюють сумніви щодо політичних поглядів тих чи тих письменників, виглядає як початок процесу змін у видавничій діловій комунікації, системність у якій ставатиме все більш необхідною у міру продовження російсько-української війни.
Книжкова політика й приватна ініціатива
Якщо звертатися до поняття стратегічності, то вкрай цікавими були результати програми "єКнига", що передбачала 908 гривень кожному 18-річному українцю на придбання книжок і тривала з грудня 2024. За даними УІК, можливістю у межах програми скористалося 200 281 вісімнадцятирічних, придбавши 359 222 книжки, що в середньому 1 330 книг щодня.
На іншій стороні спектра "популяризації читання" цьогоріч, наприклад, знаходилася боротьба за те, щоби Кабмін затвердив усі необхідні документи, які б уможливили ефективну дію закону про обмеження на ввезення та розповсюдження книжок із Росії, Білорусі й окупованих територій України. Станом на вересень Кабмін розглянув петицію про обмеження друку і продажу російських книжок й довів до відома, що, аби вийти за межі низки вже передбачених заборон, необхідні консультації з експертами.
Відтак, бачимо: як і у випадку із зовнішньою культурною політикою, стратегія розвитку культури, і її книжкового відгалуження зокрема, виглядає дещо непослідовно, на чому як на проблемі, до слова, наголошує навіть Стратегія розвитку культури до 2030 року й операційний план заходів на 2025–2027.
Але ще більше невтішних висновків прозвучало після того, як завершилося цьогорічне дослідження стану української культурної та мистецької галузей, що проводили експерти проєкту Rapid Expert Support for Culture and Media Policies in Ukraine (RES-POL).
Серед основних проблем – хронічне недофінансування, низька оплата праці, слабкий захист авторських прав, нестача професійної освіти й управлінських навичок, а також брак аналітики про ринок. Додатковими викликами став відтік кадрів і системна криза бібліотек, спричинена тривалим ігноруванням галузі з боку держави.
За цих умов робота фонду "Бібліотечна країна", який продовжив бути чи не основним джерелом постійних статистичних даних щодо стану українських бібліотек, а також освітньою потугою, яка працює на осучаснення бібліотечних просторів та їхніх працівників, виглядає ще більш сподвижницьки. Відтак те, що в 2025 році фонд "Бібліотечна країна" здобув Public Library Champion Award 2025, яка вручається британською організацією Libraries Connected, є абсолютно заслуженим визнанням.
2025 рік також запамʼятався неочікуваним відродженням друкованого товстого тримовного журналу "Radar". Опісля понад десяти років журнал, що обʼєднав польських, українських і німецьких авторів розпочав своє друге життя. Його сторінки стали простором для безбарʼєрних (адже всі тексти доступні трьома мовами) тематичних діалогів між письменниками, критиками й митцями.
Помітним явищем також став двомовний журнал про ідеї та культуру "Re/visions", що обʼєднав українських і закордонних авторів довкола перегляду окремих понять за допомогою великих інтервʼю, есеїв, коротких текстів про візуальне, рецензій та життєвих історій, що вартують переосмислення.
Гарячі теми, гострі кути
Я переконана: те, про що говорили публічно чи приватно, на масштабних форумах чи власних сторінках у соцмережах, свідчить про тренди й виклики незгірше ніж премії, витрачені кошти й звіти. Отож.
Так вже у 2025 склалося, що один за одним на поверхню випливали сексуальні скандали, випадки домагань і спроби притягнути винних до відповідальності. Найгучнішим приводом до такого скандалу, імовірно, стала колонка Юрія Винничука на "Збручі". Критику письменник відкинув, стверджуючи, що раніше не було ніякої мізогінії, сексизму чи абʼюзу. Ситуація, хай яка прикра, все ж дала простір для необхідних дискусій, опісля яких зі скрипом знайдений консенсус прозвучав приблизно так: сьогодні поріг чутливості вищий, межі припустимого вужчі, кожен має право на свободу, яка не шкодить іншим.
Поза тим подальші дослідження висловлювань Винничука зачепили й іншу тему, щодо якої що не рік, то гостріші суперечки. І тема ця – ШІ. Річ у тім, що "Збруч" опублікував ШІ-експертизу, яка нібито доводила нейтральність висловлювань автора, – але важить тут, звісно, не власне експертиза, а сам жест, що продемонстрував, наскільки обмеженим є розуміння специфіки роботи ШІ, а потенційні наслідки його імплементації, відповідно, – небезпечними як для журналістики, так і для книговидання.
Про ШІ як про загрозу роботі активно міркували перекладачі, оглядаючи ті елементи художнього перекладу, що ШІ поки виконати не здатен. Усе гострішою тема ШІ стає і в полі захисту авторського права. Дискусію на найбільших професійних конгресах викликає фактично все: від практичних способів використовувати й стримувати ШІ до передбачень майбутнього – і так уже кілька років.
Станом на 2025-й українські видавці все частіше включають у договори про співпрацю положення про використання ШІ, інформуючи підрядників про неправомірність навчання системи через використання зразків, захищених авторським правом, – зокрема й тому, що використання ШІ суворо заборонене абсолютною більшістю ліцензійних договорів, які підписує видавець із правовласником. Та на практиці, звісно, трапляється всяке.
Так, у 2025 році соцмережами не один раз і не двічі "бродили" світлини перекладних текстів, виконаних вочевидь за допомогою ШІ. Не спостерігалося й практики відверто називати такі випадки тим, чим вони є, а саме професійною та етичною кризою, катастрофічним зниженням стандартів художнього перекладу, а також труднощами через надшвидкий менеджмент видавничих проєктів, що намагається відповідати масштабам попиту на найгарячіші новинки чи продовження серій.
Відтак можна сміливо сказати, що говорити про ШІ як про проблему достатньо голосно український книговидавничий сектор поки не наважується.
Не менше цьогоріч говорили й про гроші: теми варіювалися від авторів, які заробили найбільше, до перекладачів, які виступали за обовʼязкові роялті. Окрему хвилю обговорень викликав матеріал, що пояснив, як насправді працюють знижки, зокрема й "чорна пʼятниця", та чому система зниження цін із часом виснажується та призводить лише до величезних збитків.
Безпрецедентним випадком 2025 року стало скасування презентації книги Оксани Брюховецької про рух Black Lives Matter видавництва "Човен" – через жорсткі расистські погрози, зокрема й убік Террелла Старра, американського журналіста, який уже понад три роки інформує свою аудиторію про російсько-українську війну.
Цей інцидент лише зайвий раз підкреслив побутування расизму в Україні як проблему, а також граничну неосвіченість із цього питання, зокрема й через брак тематичної літератури, яка фактично не купується на переклад через позірну неактуальність і начебто неможливість зіставити власний досвід із упослідженням чорношкірих, – неможливість, яку, до слова, неймовірно влучно спростовує сам Старр.
Та тема порівняння досвідів прозвучала неабияк гостро й поза зверненням до расизму. З початку повномасштабного вторгнення не було ще жодного року, щоби широке коло читачів не обурила якась теза чергового запрошеного до інтервʼю західноєвропейського інтелектуала.
Що буває через необережні аналогії знаємо з минулорічних прикладів Славенки Дракуліч, яка стверджувала, що війна всюди однакова і що російська матір плаче так само як українська, чи Енн Епплбом, яка доводила, що російське суспільство розбудовує усередині країни систему спротиву.
Цього року привід для активної дискусії дала Аїда Черкез, що збурила громадськість твердженням, мовляв, ненависть до агресора колись минеться. Усі три тези можна довго обговорювати, а проте все більш навʼязливо видається, що станом на 2025 рік український публічний сектор дуже відчутно переріс питання-поради на кшталт "що робити українцям?".
Вивірення власного досвіду переживання війни радше скидаються на спроби валідації своїх реакцій, непевність у яких може свідчити про неготовність, але й небажання шукати опертя у власній інтелектуальній сміливості.
Покладаючись на розумування й світогляд інших, що не перебувають в епіцентрі українського контексту й можуть оцінювати його лише з призми власного, можливо, й схожого, але все ж іншого досвіду, й маючи при тому всі інструменти для власних досліджень, неуникно відчуваємо незадоволення, розчарування, болючі незбіги. І це – наш простір для критичного росту й крок на шляху до справжньої деколонізації.
Поступ деколонізації мав й інші прояви: наприклад, важко порахувати, скільки разів розгорялися суперечки щодо використання "поліванівки" – системи запису фонем і символів японської писемності російською кирилицею, яку активно критикують спеціалісти.
А ще кількість локальних книжкових фестивалів, як-от "Фронтера" (Луцьк), "Земля поетів" (Львів), новостворений "BestsellerFest" (Львів), "КривБаз" (Кривий Ріг), "Змістовно" (Черкаси), "PORT" (Одеса), "Читай Форум" (Запоріжжя) та інших, що співіснують зі старими й іменитими "Книжковим Арсеналом" (Київ) або Львівським міжнародним BookForum (Львів), а також великою та амбітною "Книжковою країною" (Київ), дають надію, що зрештою книжкові події перестануть бути привілеєм так званого "центру", а наративи про "провінційність" зникнуть.
Окрім того, видається, що конкуренція за одну й ту саму аудиторію змушує фестивалі ділити між собою певні ніші. Відтак, організатори "Книжкової країни" зауважили, що вирішили фокусуватися на більш розважальному наповненні програми – і справді саме цей фестиваль у 2025 році міг похизуватися найстрокатішою дитячою програмою та найбільшою кількістю воркшопів, які можна було відвідати всією родиною.
Водночас "Фундамент", скажімо, обрав мистецький профіль, поєднавши книговидання та прицільні кураторські практики – цьогоріч організатори представили унікальні архівні світлини й обʼєкти Софії Яблонської, поставивши її у центр ширшого наративу подорожі, що може набувати найрізноманітніших форм і змістів.
Вихід за рамки усталених способів комунікувати з читачами про книжки у межах фестивальних просторів засвідчило продовження минулорічного інтенсиву ЕсoLab від "Фронтери", де учасники могли поміркувати про те, як культура повʼязана з екологією, наскільки прикладною є екокритика, а також, що означає увага до простору в літературних чи кураторських практиках. Сама по собі екокритика – зовсім не нове явище, а проте донедавна здебільшого маргіналізоване в Україні як "несерйозне" чи "неприкладне".
Звісно, маргінальне становище екокритики передовсім повʼязане з браком лектури, адже український видавець завжди мусив обирати між комерційною вигодою та суспільно важливими виданнями, досить рідко маючи змогу втрапити в обидві умови. А проте у 2025 році ця "сегрегація" проявилася лише яскравіше, особливо на прикладі маленьких видавців. З одного боку, продовжило роботу таке видавництво, як "Контур", що спеціалізується на виданні філософської літератури, а з іншого, у 2025-му заснували видавництво "Потяг", де видають трендові у всьому світі романтичні комедії, фентезі тощо.
Ринок поступово насичують нові пропозиції, здатні задовольнити будь-який смак. А проте, перефразовуючи головного редактора "Локальної історії" Віталія Ляску, наразі складно не боятися видавати книжки, які не почитаєш перед сном. Ба більше, цілком нормальною є ситуація, коли перший наклад "Списків" Мирослава Лаюка, цьогорічного переможця Премії року BBC у номінації "Есеїстика", становить 1500 примірників.
Певно, найбільш медійній та обговорюваній книзі 2025 року, а також лауреату Премії Шевельова, "Гемінґвей нічого не знає" Артура Дроня пощастило більше, бо наклад стартував із стандартних для ринка 3000 примірників. Однак його швидко розкупили, й читачі ще якийсь час мусили буквально полювати за збіркою.
Хай там як, а 2025 рік багатий і на позитивні кейси. Скажімо, Макс Кідрук кілька днів тому повідомив, що упродовж місяця передзамовлень "Колапс" придбали близько 10000 разів, і, врахувавши гуртові замовлення, стартовий наклад вирішили підняти до 30000 примірників і навіть винайняли додатковий склад.
Інший не менш яскравий випадок – вихід "Книги Еміля" Ілларіона Павлюка, очікування якої лише підігріли сильною маркетинговою кампанією. За даними видавництва, перший наклад "Книги Еміля" склав 40000 примірників, де половина припала на версію із ексклюзивною суперобкладинкою, яку читачі могли отримати за передзамовленням, а інша половина – на версію без суперобкладинки, яку наразі можна знайти в книгарнях. До того ж саме Павлюк бив усі рекорди з відвідуваності: читачі вистоювали за автографами по три години, а актова зала Українського дому не змогла вмістити всіх охочих послухати першу київську презентацію.
Відтак українська жанрова література демонструє космічні для українського ринку показники, а проте майже не фігурує у численних преміальних списках, продовжуючи лишатися на певній периферії уваги професійних читачів.
А втім, премій цьогоріч також побільшало. Якщо "Вибір Читомо" мав на меті підсвітити літературних критиків як повноцінних членів літпроцесу, то "Генерація Ніка" памʼяті вбитої Росією Ніки Кожушко, що прагне підтримати митців і літераторів до 21 року, чи конкурс короткої воєнної прози памʼяті Василя Паламарчука – це зокрема й про творення культури комеморації.
Окрім цього, 2025 рік минув під знаком сильного автофікшину військових – таких собі маленьких великих книжок. "Хороші передчуття" Богдана Коломійчука, "Гемінґвей нічого не знає" Артура Дроня, "Гра в перевдягання" Артема Чеха, "Не народжені для війни" Артема Чапая, а також (щоправда, таки більшої за розмірами, ніж попередні) "Усе на три літери" Дмитра Крапивенка – серед найгучніших релізів року, які відзначили різноманітними преміями й списками.
Чому це важливо? Бо принаймні автофікшн військових виходить із ізоляції та поволі починає сприйматися не як "хороша книжка про війну", а як просто "хороша книжка". Підвищується і публічна присутність авторів.
Зрештою, саме із фейсбук-сторінки Артема Чеха почалася одна з наймасштабніших і, певно, найцікавіших цьогорічних літературних дискусій, у межах якої багато хто висловився як за, так і проти тез Чеха про виснаження тем для письма і втрату актуальності змісту як такого, про підйом порогу того, що дивує, і необхідність вправлянь у формі.
А проте обірвана літературна спадковість усе ж обумовлює здивування, коли доходить до класики. У 2025 році, як і впродовж попередніх, продовжувався бум на класику – українську й перекладну.
Читачам, вочевидь, хочеться принаймні мати на полицях красиві україномовні видання. А проте красиві – не завжди якісні. У 2025-му так само не вдалося повністю відійти від невідкоментованих репринтів, які не робили жодних спроб "вписувати" текст у сучасний контекст і множилися у геометричній прогресії. Однак були й позитивні випадки. Зрештою саме таким і був наш літературний 2025 – різним.