З мертвими росіянами та псом Патроном. На виставці в Pinchuk Art Centre показують український рай
В умовах війни майбутнє нерідко видається туманним і непередбачуваним. Саме тому ми можемо не наважуватися говорити про нього. Але нова виставка в Pinchuk Art Centre поміщає вас в умови, де твориться діалог про те, як виглядатиме наше бажане "далі".
Що буде в українському раю? Художниця Ксенія Гнилицька говорить про відсутність московського патріархату, а цьогорічний учасник Венеційської бієнале Андрій Рачинський показує кіоски з шаурмою, на яких синьо-жовтим світиться "Все буде Україна!" Попри це, тут буде мало утопії, замість неї – багато мілітарності й питань до себе та соціуму.
УП. Культура розповідає про те, як у Pinchuk Art Centre можна стати творцем українського раю, а також запитує в кураторки виставки Оксани Чорнобрової про те, як різні бачення майбутнього раю співіснують в одному просторі.
Для Оксани Чорнобрової "Український рай" став першим кураторським досвідом. Вона називає його "експериментом" і "запитанням", говорить, що чимало ідей, які закладала у виставку, обростали новими сенсами на етапі монтажу. Найбільш обʼємним для Оксани став пошук художників, які працюють із темою української ідентичності та її ідеалізованих рис, досліджують популярну й народну культури.
Український рай – не місце, куди потрапляють після смерті, а те, як його уявляють у земному житті. Можливо, у ньому є частка утопічності, однак в основному зібрані роботи констатують те, що тримає нас зараз, і те, над чим ми гіпотетично маємо працювати в майбутньому. Враховуючи те, що у виставці беруть участь шість українських митців, рай максимально різний і подекуди поєднує конфронтуючі бачення, з якими й самі глядачі можуть вступати в полеміку. Райська демократія в дії.
Здається, у нашому раю буде чимало роботи: там є потреба розбиратися з наслідками війни, вирішувати питання безпеки, соціальної чи гендерної нерівності. Оксана додає: "Виникає контраст, коли ми чуємо словосполучення "український рай" або "Ukrainian paradise", і спочатку може здатися, що це буде щось ідеальне, веселкове, чудове й прекрасне. Але коли ти заходиш у цю кімнату, тобі насправді моторошно й навіть страшно, бо в нашому українському раю зараз ідеалізують ті речі, які до війни вважали недопустимими. Мені було дуже важливо звернути увагу на таке викривлене сприйняття реальності як відповідь на війну. Бо це наша захисна реакція, але її все одно необхідно рефлексувати й ставити під питання".
Першими ці питання розглядають пейзажі Аліни Якубенко, які здаються по-справжньому райськими, мирними і яскравими. Тут дерева, тварини й комахи співіснують у гармонії, і поблизу не знайти жодної обмежувальної стрічки чи таблички з попередженням "Обережно, міни!" Це серія "Аркадія", намальована акварельними олівцями, і, якщо придивитися ближче, із зеленим кольором лісу злилася військова форма – на мертвому російському солдаті. Безпечна картинка довгоочікуваного світу руйнується, наштовхуючи на згадку про мертвого ворога.
Мертві росіяни – чи не найбільш бажана візуалізація раю для українців. Кураторка виставки тим часом міркує, наскільки це відбивається на українській культурі: "Ми маємо захищатися, і ми зробили цей вибір. Але зовсім інше питання – наша культура й чим ми цю культуру насичуємо. Російські мертві отруюють нашу колективну уяву й культуру зокрема. Потрібно просто поставити це питання й добре над ним подумати – чи потрібні вони нам, в українському раю?"
Загалом під час самої виставки Оксана неодноразово залишає в кураторських текстах питання і намагається пробити стіну між собою та глядачами. З простору "Українського раю" не можна вийти без рефлексій, оскільки він і створений для того, щоб напрацювати можливі відповіді, з якими українське майбутнє не виглядає геть туманним.
Подвійними змістами насичені й акварельні роботи мисткині Kinder Album. На них усміхається сонце, ростуть квіти, а троє дітей передають бомби в руки військовому. Мілітарний стиль стає нормою, і в транспорті, на вулицях, на спортивних майданчиках можна побачити дітей у піксельних кепках кольору хакі, які йдуть гратися в ТЦК. Це реальність, у якому найменші хочуть потрапити на війну, однак справжній її перебіг аж ніяк не налаштовує на романтизацію.
Максим Ходак теж міркує про повсякденність, яка дедалі більше насичується війною. Між ними відбувається взаємодія й, урешті, взаємопоглинання. На коробках лежить дрон з емоджі голуба миру – як неможливість існування миру без боротьби за нього. Водночас емоджі символізує певну бездіяльність, бо оприявнити зображення голуба миру завжди легше, аніж безпосередньо допомогти армії і підсилити її зброєю.
Після експонування дрон передадуть у бойовий підрозділ, де служить митець Олександр Лень, і з мистецького обʼєкту він трансформується у воєнний.
Художниця Ксенія Гнилицька робить свої меседжі про майбутнє дуже прямими, друкуючи їх на своєрідних плакатах. Серед них – остаточне повалення московського патріархату, критичний рівень міграції росіян, надійне укріплення кордону України та винайдення блакитно-жовтого маскування. Ксенія уявляє, як у звільненому Донецьку на честь героїв-активістів ЛГБТ відкрили РАЦС, щоби реєструвати шлюби людей будь-якого гендеру, а на острові Зміїному у 2027 році створили голограму козака, який вказує шлях мандрівникам.
Проєкт Андрія Рачинського не в одного відвідувача викличе щирий сміх. У ньому художник досліджує "байрактарщину", яка для багатьох із нас стала рятівним колом, а для когось – приводом роздратуватися від чергового зображення пса Патрона на обгортках солодощів чи зареєстрованої компанії з назвою "Все буде Україна". Так само у відео Рачинського: напис "Працюємо заради перемоги" світиться на МАФі з шаурмою та грошовому обміннику, на паркані намальовано "11-А переможний 2022 випуск", а серед поля встановлюють оголошення "Куплю труп путіна дорого".
Оксана Чорноброва теж згадує про подвійний ефект байрактарщини: "Це своєрідний спосіб комунікувати, позначати своїх і чужих, критикувати владу й висловлювати свої погляди. Водночас це має терапевтичний ефект, коли ми відображаємо свої мрії чи якісь страхи. Проблема полягає в тому, що держава нерідко запозичає всі ці байрактарні символи й так комунікує з людьми. Саме через свою реактивність і спрощеність байрактарщина не може підходити для всіх видів комунікації, наприклад, комеморації чи самопрезентації".
Робота Євгена Коршунова підсумовує тематику виставки й запитує: "Коли зійде українське сонце?" Бачення раю все ще лишається невизначеним, але думати про нього можна й потрібно. Те, що для виставки стає завершенням, для глядача виявляється відправною точкою до міркувань про майбутнє.
Оксана Чорноброва наголошує, що велику роль у виставці відіграла зала: "Це дуже своєрідний простір: там скошена стеля, і вона ніби тисне на тебе. Насправді це відображає певну тісноту, у якій вміщається не все. Хочеться щось прибрати або ж додати".
Виставка запрошує кожного та кожну подумки додати щось до українського раю або посперечатися з тим, що вже є. Здається, це і є дуже важлива національна риса – співіснувати з різними баченнями, говорити одне з одним і берегти один рай на всіх.
