Рисувальник. До 40-річчя Давида Чичкана, анархіста, художника та військовослужбовця, який загинув за волю громадян України
Давидові Чичкану сьогодні 40. На 40-річчя Олександра Ройтбурда, 25 років тому, я відкрив його першу персональну виставку в Києві. На 40-річчя Давида Чичкана – пишу текст у його пам'ять. Цей контраст роковин двох художників, чиє мистецтво, хоч і дуже по-різному, відбулося як свідчення про зміни в українському суспільстві, болісно промовистий. Цілій генерації українських митців російська війна уриває шлях там, де він саме виходить до творчої глибини.
Анархіст і антифашист Давид Чичкан ненавидів війну як кульмінацію владного насильства. І пішов добровольцем до ЗСУ, до військової частини антиавторитаріїв, аби захистити те, що цінував найбільше – волю співгромадян. Він загинув 10 серпня 2025 року від поранень, отриманих під час відбиття російської піхоти на Запорізькому напрямку.
З Давидом я познайомився спершу позаочі – ми опинилися героями київського часопису-самвидаву "Вдох". Із юнацько-зухвалим інтерв'ю Давида під назвою "Вільний радикал" контрастував його вдумливий погляд на світлині. І фраза, яка дуже мені відгукнулася: "Самотня людина – це людина, з якою ніхто не поділяє її поглядів".
Представник мистецької династії, заснованої професором Київського художнього інституту Леонідом Чичканом (1911–1977), його правнук Давид вступив до Республіканської художньої середньої школи, яку не закінчив. Його бунт проти елітарності розпочався рано і для дитини великого міста традиційно – із захоплення панком.
"В третьому класі мені прищепили любов до панк-року та й взагалі до важкої музики мої однокласники. Мені тоді було 11 років", – згадував в інтерв'ю 2012 року в соцмережі ЖЖ художник.
До самої цієї професії він ставився також егалітарно: "В талант я не вірю, в кожній людині є завдатки до всіх видів самореалізації. Мені пощастило за обставинами, що я малюю, а малювати може кожен, питання в тому, чи хоче кожен це робити чи ні".
Він називав себе рисувальником, вважаючи малюнок найдоступнішим для сприйняття способом передачі просвітницької та політичної інформації. У 2013-му на сторінках електронного зіну фонду "Ізоляція" Давид розмірковував:
"В наші дні, якщо мистецтво не несе смислового навантаження, то це навряд чи мистецтво, як на мене, якщо після перегляду зображення або інсталяції немає індуктивного висновку, то це ні про що. Я до того, що якщо щось не ні про що, а про щось, то в ньому є політичне забарвлення. Головне, щоби воно було зрозумілим і не надто складним".
Проте у власні роботи він вкладав певні символи-шифри, розгадування яких мало стимулювати ідейну допитливість глядача. Найчастіше зустрічаються літери "А" та "Е", які означають анархію та екологію. Або "ЛКПД" – Лібертарний клуб підпільної діалектики, що "продукує агітпроп певної форми та змісту, відтворюючи класиків анархістської думки з відповідними сучасності корекціями". Переважно це були стікери з репродукціями робіт Чичкана. Він не переймався авторським правом, вбачаючи в тиражуванні малюнків спосіб діалогу з робітниками.
У практиці рисувальника Чичкана мали місце перформанс, інсталяція, монументальний стінопис, спонтанний акціонізм. До останнього можна віднести його провокативні, жартівливі фотографії на тлі охоронців порядку під час демонстрацій. Звісно, Давид вкладав у них сенс десакралізуючого владу активізму, не відносячи до мистецької роботи.
Малював транспаранти для мітингів. 2018-го проілюстрував для видавництва "Основи" Адміністративний кодекс України. Цей ініційований Даною Павличко проєкт – шедевр громадянського просвітництва. Симпатією до людини та іронією над практиками пенітенціарної системи, юридичною бюрократією малюнки перетворюють канцелярський текст на трагікомічні новели.
За власним зізнанням, анархістом Давид став у 18, згодом пройшовши стадії ідентифікації себе з різними напрямками цього соціально-політичного вчення. Він був водночас людиною книги та дії; волелюбність і критичний розум змушували його шукати відповіді там, де іншим здавалося все зрозумілим, відкидати вживаний "здоровий глузд". Зокрема, демонізацію політичної лівиці, зведеної в пострадянській свідомості до ленінсько-сталінського більшовизму. Його послідовники боролися з анархізмом завзятіше, ніж із буржуазією, слушно вбачаючи в практиках горизонтального солідаризму загрозу тотальному контролю держави над особистістю.
Давид Чичкан ненавидів червону диктатуру. А тим, хто з консервативних позицій зневажливо та агресивно використовує термін "лівацтво", нагадував, що вони самі залюбки користуються здобутками лівого руху: фіксованим робочим часом, правом на відпустки та лікарняні, на освіту, на власну мову й державу. Адже поняття й феномен нації за походженням ліві – результат Французької революції XVIII століття. З лівого спектра запозичені й ідеї права націй на самовизначення, антиімперіалізму та антиколоніалізму.
УНР створили представники лівих партій. Бути українцем у Російській імперії означало жити в культурному, соціальному, економічному пригнобленні. Соціалістичні, феміністичні, анархістські переконання українських інтелектуалів Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Драгоманова для Давида Чичкана залишалися живим джерелом модерності та державності України. Символічним він вважав їхні зображення на гривнях, під час та після Майдану 2014 року постійно звертався до їхніх думок і образів у своєму мистецтві.
Давид захоплювався постаттю Нестора Махна, його селянською армією та анархістською республікою Гуляйполя. Образ Махна з'являється в роботі 18-річного Чичкана "Промова Аршинова" (2004), присвяченій соратнику та літописцю революціонера. У 2008-му картина демонструвалася на спільній виставці рисувальника з батьком, Іллею Чичканом, "Goodbye, Führer" в Малій галереї Мистецького Арсеналу. З ящиків, цегли, кількох автомобільних шин та мішків Давид збудував там барикаду, на якій розмістив малюнки, закриті металевою сіткою, наче в'язничною огорожею.
Постать легендарного Нестора проходить через всю творчість Давида. Серед останніх монументальних робіт художника – стінопис із портретом Махна на палаці культури "Орбіта" у Запоріжжі, створений 2023-го у співавторстві з Микитою Кравцовим і Катериною Пікарською в межах резиденції Biruchiy.
Кілька подальших виставок Давида Чичкана пов'язані з київською галереєю Людмили Березницької та її фондом "Ейдос". Галеристка активно співпрацювала з Іллею Чичканом. "Прізвище Чичкан зіграло свою роль у рівні цікавості до моєї творчості, і я досі не знаю, добре це чи погано", – розмірковував згодом Давид.
2009 року він бере участь у проєкті "Вирваний світ" австралійсько-німецького художника і куратора Адама Нанкервіса. Виставка стала продовженням практики авторського номадичного музею Нанкервіса – museum MAN, в якому він конструював естетичні парадокси, залучаючи твори інших митців, артефакти, побутові предмети.
Мистецтво Давида Чичкана справило враження на Адама Нанкервіса. Він написав про персональну виставку рисувальника "Потоп" (Bereznitsky & Partner Gallery, 2010): "У своїх полотнах Давид Чичкан стає свідком, оповідачем, візіонером, провідником до центру перспективи символів у звичних та універсальних ландшафтах мрій і кошмарів. Сюрреалістична потуга потопу, теперішнього та майбутнього, усіяного символами, що надсилають сигнали обивателю. (…) Художник вірить у спроможність мистецтва впливати на суспільні та геополітичні процеси. Він вірить, що мистецтво здатне формувати й міняти соціальний і політичний дискурс. Картини та малюнки виконані в змішаній техніці – фломастер, гуаш, акварель, олія. Фарби дзвенять і переливаються, у межах чистих обрисів нашаровуються текстури, створюючи образ романтичної, але фундаментальної візії майбутнього, що складається з новознайдених утопій. Це – заклинання-команда Феніксу повстати з попелу, водам – очистити нас, ідеалам – змінитися".
Нанкервіса запросила куратором першої резиденції донецького фонду "Ізоляція" його засновниця Любов Михайлова. Простором сучасного мистецтва стала територія занепалого радянського заводу ізоляційних матеріалів. Серед резидентів та учасників виставки "Izolyatsia 2.0" був Давид Чичкан.
Любов Михайлова згадує: "На проєкті Давида "Потоп" мене вразила робота, головними героїнями якої були Екологія та Анархія в образах жінок, що стояли над хвилями водної безодні, в якій тонули чоловіки в костюмах. У той час мій бізнес був у Донецьку, в металургійній промисловості, індустрії, де безроздільно домінувала чоловіча сила. В моєму ж офісі працювали переважно молоді жінки, що було абсолютно нетипово для галузі. Побачивши цю картину, я відчула миттєвий і сильний резонанс – між ідеалами, які Давид пропагував у своєму мистецтві, та моєю позицією балансу сил у суспільстві, де я хотіла жити. Я придбала картину і повісила при вході в свій офіс. Кожен день туди заходили директори та керівники коксохімів, великих підприємств – усі чоловіки. І кожен проходив повз картину, як крізь рамку металошукача в аеропорті, дивлячись на зображених жінок, котрі перебудовуватимуть світ".
На резиденції Давид Чичкан спілкувався із робітниками заводів, ветеранами праці. Їм він присвятив полотно "Донецький ренесанс". "Зацікавленість Давида, його захоплення людьми праці та нашим містом підштовхнули і нас усіх трохи інакше подивитися на Донецьк, побачити в ньому більше світла й надії", – говорить Любов Михайлова. У червні 2014-го найманці так званої ДНР захопили територію "Ізоляції" та перетворили її на в'язницю з катівнями.
Коли у 2012-му я запропонував Давидові участь у виставці "Апокаліпсис і Відродження в Шоколадному будинку", він влаштував мені справжній екзамен з європейської політичної думки. Хотів з'ясувати, наскільки я налаштований на капіталістичну наживу та догоджання буржуазним смакам. Сучасне мистецтво він оцінював різко: "Мені здається, терпіти цю порнуху інфантильну вже ні в кого немає сил".
Я був зацікавлений у Давиді саме тому, що у художній практиці він ішов неконвенційним шляхом. Геть іншим, ніж мейнстримне українське соціально-критичне мистецтво, часто зарозуміле, програмно збіднене візуально. Разом із українсько-російським художником і куратором Олегом Куликом ми воліли перетворити Шоколадний будинок на зліпок сучасного світу, що входив у фазу непередбачуваної трансформації: розгортання "Арабської весни", рух Occupy та економічні бунти в США та Європі, протести на Болотній площі в Москві, міжнародна боротьба проти цензури в інтернеті – здавалося, людство на порозі масштабного прориву до волі. На тлі глобального галасу анархістська утопія Чичкана вирізнялася щирою ясністю.
Наша дискусія, особливо в питанні різниці між лібертаріанством та лібертинажем, Давида задовольнила. Він погодився на співпрацю і зробив інсталяцію "Після червоно-чорного заходу сонця буде чорно-зелений світанок". Вона складалася з двох частин: повстання під чорно-червоними анархістськими кольорами призводить до перемоги гармонійного світу – під чорно-зеленим прапором екофедералізму. Але виставка за участі більше ніж 30-ти художниць, художників та мистецьких груп з України, Німеччини, Нідерландів і Росії зазнала цензури через звинувачення в порнографії, такої ненависної Давидові Чичкану.
У відповідь на самовільне вилучення співробітниками музею творів із експозиції, в першу чергу – пов'язаних із антипутінськими протестами, ми з Куликом прийняли рішення достроково її демонтувати. Частину робіт митці забрали одразу, інші були вивезені організатором проєкту – Mironova Gallery. Серед них – й інсталяція Давида Чичкана. Подальша її доля невідома.
Потужною з точки зору репрезентації як мистецтва, так і політичної візії Давида стала виставка "АУТ: Сни наяву" в Національному музеї Тараса Шевченка (2013). Третя в серії міжнародних проєктів, ініційованих Оксаною Грищенко в межах нашого з нею мистецького об'єднання "Клініка Дорошенка Грищенко" для розкриття теми аутизму, нейрорізноманіття та варіативності творчого мислення.
У філософсько-епічних полотнах про політичність людини, її рішень та вчинків, розташованих в окремій залі, Чичкан порушував питання конфлікту, закладеного в нерівноправність соціалізації. "Білок в різних вимірах" оприявнив сюжет, який потім неодноразово з'являтиметься в роботах Давида – немовлята, приречені після дорослішання на ворожнечу через владні ієрархії, антагоністичні ідеології, патріархальні практики насильства і домінації.
На виставці "АУТ: Сни наяву" Давид Чичкан переосмислив власну інсталяцію 2008 року "Сон синдикалістки", перетворивши її на перформанс "Сон анархо-комуніста". Над затягнутим революційним червоним кольором ліжком, поряд із червоно-чорним прапором анархізму – коміксні бульбашки ведуть до малюнків із написами: "Сплю і мітингую", "Сплю і ненавиджу", "Сплю і закохуюсь"...
На відкритті автор улігся на ліжко, відвернувшись до стіни, і так пролежав весь час імпрези. Не звертаючи уваги на глядачок, які фотографувалися на його тлі, сівши поряд. Кілька разів під час виставки Давид приходив до музею і так само лежав в інсталяції.
Активний учасник Революції Гідності, Давид Чичкан відчував гіркоту через те, що вона не порушила питання соціально-економічних змін. Осмисленню цього він присвятив виставку "Втрачена можливість" в київському Центрі візуальної культури (2017), наголошуючи на тому, що гідність забезпечується здобуттям гідних умов життя. Виставка зазнала погрому з боку праворадикальних молодиків із закритими обличчями, які побили охоронця, написали на стінах "Слуги сєпарів" та "Рупор Москви", знищили частину робіт та вкрали чотири.
Давид прокоментував ситуацію: "Праві виправдовують напад на виставку тим, що я нібито "агент Кремля". Хочу звернути увагу, що саме вони роблять усе, що вигідно цьому самому Кремлю, створюючи такий порядок денний своїми витівками. На це я й звертаю увагу в своїх роботах".
Як і інші насильницькі ексцеси проти мистецьких подій в Україні, цей не отримав адекватної реакції правоохоронної та судової системи. Українська влада, вочевидь, вважає подібні напади та вандальство прийнятними способами розрядки соціальної напруги й агресії. Деградація суспільства у сприйнятті культурної праці й продукту, їхнє знецінення створюють комфортне середовище для корупційних оборудок та хижацьких практик, що знищують нашу архітектурну спадщину, природні заповідники, археологію.
Безкарність заохочує погромників до шантажу. З ним у 2022-му, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, зіткнувся Львівський муніципальний мистецький центр, відкривши виставку Давида Чичкана "Стрічки та трикутники". Представивши роботи, присвячені класикам української літератури й суспільної думки та лівим активістам – бійцям АТО, інституція зіткнулася з погрозами та хуліганськими провокаціями. Цього разу поліція розпочала кримінальне провадження. Зірвати виставку не вдалося.
Портрети збройних захисників і захисниць України, що належать до анархістського та антиавторитарного соціалістичного рухів, стали головною мистецькою темою для Давида. Їм, живим та загиблим, нашим сучасникам та соратникам Нестора Махна, рисувальник присвятив цикл "Зі стрічками і прапорами".
Відбулися виставки в Ужгороді, Кривому Розі та Запоріжжі, у січні 2024-го проєкт мав відкритися в Одеському Національному художньому музеї в межах кураторського циклу Кирила Ліпатова "Мови війни". Але під тиском погроз у соцмережах музей виставку скасував, зазначивши, що співробітники "недооцінили ризик негативного сприйняття широкою авдиторією практики художника до 24 лютого 2022 року".
"З початком повномасштабного вторгнення його не прийняли до армії, і Давид став графічним співцем антиавторитарних бійців і бійчинь українського війська. А виправивши здоров'я, і сам мобілізувався. Попри можливість служити у більш безпечних умовах, Чичкан обрав простий солдатський хліб і безпосередню боротьбу з фашизмом, імперіалізмом, тоталітарною системою – справу, якій він присвятив і за яку поклав життя.
Ідейність Давида не була виключно утопічною, однак і цілком практичною, заснованою на реальному стані українського суспільства. Громадівство і анархо-синдикалізм у його баченні вимагали конкретної реалізації тут і зараз: збереження і розширення прав і можливостей робітництва, жіноцтва, подолання колоніального гніту, перерозподіл благ на користь тих, хто їх не мають.
А найбільшою загрозою реалізації цих ідей сьогодні він вважав російський фашизм. Давид поєднував цю ідейність та практичний підхід як ніхто і став стовпом та легендою антиавторитарного руху в Україні", – написав після загибелі рисувальника його військовий побратим Ілля Власюк.
Увагу Давида Чичкана завжди скеровувала чуйність до тих, кого суспільство стигматизує. Він волів свідчити їхню гідність. У 2022-му на резиденції "Вибачте, номерів немає" в Ужгороді, разом із дружиною, культурологинею та кураторкою Ганною Цибою, художник пішов до мікрорайону Радванка, де мешкає ромська громада. Знайшовши родичів ромів, які служать у ЗСУ, Давид попросив у них фотографії захисників і намалював їхні портрети.
Ганна включила їх до експозиції плакатів воєнного часу на фасаді закинутого, але на той час ще не закритого на перебудову конструктивістського кінотеатру "Ужгород". У Радванці подружжя вразило, що на весь густонаселений район серед приватних будинків, ошатних та зовсім бідних, є лише один багатоквартирний, двоповерховий. На ньому, отримавши офіційний дозвіл, Давид Чичкан намалював стінопис, який придумав у спілкуванні з Микитою Кравцовим, що живе у Парижі. Червоне колесо міжнародного прапора ромів на синьо-жовтих кольорах українського стягу, який тримає рука бійця. Плакати робили видимою участь ромів у ЗСУ, стінопис маніфестував подяку й повагу їм за захист нашої спільної батьківщини.
В останніх роботах Давида Чичкана багато неба. Прощаючись із рисувальником, художниця і кураторка Оксана Брюховецька написала:
"Я тепер дивитимусь на небо і бачитиму там твої стрічки. Бо небо – політичне. Над кимось воно – купол безпеки, а над кимось розривається від вибухів. (...) Ти був одним із найвільніших людей поміж нас. Ти так віддано малював людей, і, на відміну від своїх "опонентів", ти висловлював свої політичні ідеї мистецтвом, а не насильством. А стріляти пішов у ворогів України, у тиранію. І за Україну загинув. Вічна пам'ять. Вічна любов. Вічна свобода".
15 квітня, у день народження українського художника Давида Чичкана, в Національному художньому музеї України відбудеться вечір його пам'яті. У програмі події – презентації досліджень мистецького доробку Чичкана та показ документального фільму "Давид Чичкан: мистецтво непокори". Дата: 15 квітня, середа, 18:00. Місце: NAMU, вул. Грушевського, 6 (прохід до музею – через службовий вхід)