Свій чужий Ілля Рєпін: як нова виставка розбирається із суперечностями головного художника імперії
У Національному музеї "Київська картинна галерея" відкрилась виставка "Ілля Рєпін. Реаліст і мрійник". Востаннє роботи художника тут демонстрували в 2013 році. Правда, тоді інституція називалась Національним музеєм російського мистецтва, а Рєпіна представляли одним з найвидатніших майстрів російського живопису. Розв'язана Росією війна та деколонізаційні процеси, що розпочалися після цього, підштовхнули адміністрацію та команду музею переосмислити не тільки свою назву, яку вони носили з 1936 року, тобто від початку Великого терору в Україні, а й позиціонування спадщини, помітне місце в якій займає зібрання творів Іллі Рєпіна – найбільше в Україні.
Що переважило у житті й творчості художника: Чугуїв, де він народився, чи Петербург, де вчився й реалізувався, імперська кар'єра чи українські зв'язки й теми, реалії буття чи українські мрії? Поміркувати над цими запитаннями команда музею спершу запросила коло дослідників, серед яких наукові співробітники Художньо-меморіального музею І. Ю. Рєпіна в Чугуєві, членів Громадської організації "Краєзнавчо-культурного товариства Д. І. Яворницького", артменеджера та колишнього директора Українського музею в Нью-Йорку Пітера Дорошенка і літературознавця Олега Ільницького, відомого зокрема своєю книгою про ідентичність Миколи Гоголя.
Виставка в музеї є частиною цього науково-дослідницького проєкту, що має назву Pro et Contra та в перекладі з латини означає "за і проти". Напрацювання експертів музей видасть в ілюстрованій збірці. А тим часом пильніше придивитися до творчості одного з найуспішніших художників Російської імперії, який народився в Україні, кураторки Вікторія Величко та Оксана Підсуха запрошують публіку. Своїми враженнями після виставки з УП.Культура ділиться журналістка Анна Лодигіна.
Вдруге за день я підіймаюся сходами музею на другий поверх, щоб врешті пройтися п'ятьма залами експозиції. Годину тому мляве після нічного масованого обстрілу місто знову накрило тривогою через два безпілотники. Усіх відвідувачів, серед яких і я, попросили залишити приміщення музею й пройти у безпечні місця. Оскільки безпечні місця далеко, п'ять хвилин потому ми дивились, як над нами дзижчав ворожий дрон, змусивши притиснутись до будівель. Пролетів. Десять хвилин, глухий вибух, відбій. Можна продовжувати споглядати мистецтво.
"Бачите, пощастило, сьогодні недовго тривало", – усміхаючись, мене знову зустрічає в ошатних залах працівниця музею. А за її спиною вітально визирає з постера сам Рєпін. "Справжній реалізм – це не просто копіювання. Це проникнення в суть душі, це пошук краси в реальному житті". Слова художника, видруковані тут же на білому напівпрозорому полотні, набувають нового сенсу після чергової повітряної тривоги та, чого я не помітила з першого разу, якнайкраще пасують до омажу його найвідомішому твору, експонованому з протилежного боку.
На ньому, подібно рєпінським "Запорожцям", бійці 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького обступили стіл та вибухаючи від сміху пишуть саркастично-глумливого листа "султану" нового часу, Путіну, називаючи його "сультін" від поєднання двох слів. Актуальний і через понад три століття сюжет художник Юрій Білак зафіксував під Дебальцевим у 2015 році та переніс знімок на заґрунтовані левкасом дошки від ящиків з-під снарядів для артилерійської установки "Град".
Виставляючи композицію з бійцями, він записував також звук. Тож робота буквально оживає, якщо дивитися на неї, одягнувши навушники з аудіодоріжкою й слухати, як під розкотистий заразний регіт народжуються рядки з дошкульними жартами, адресовані російському президенту.
Ось таке правдоподібне занурення "в суть душі" на фоні війни. Як запорозькі козаки Рєпіна стали уособленням усієї Січі, незламної та волелюбної, сучасні бійці, що сміються між боями, є квінтесенцією сучасного українського суспільства, яке чинить спротив з характерною йому гідністю й щирим сміхом.
Рєпін вважав "Запорожців" своїм найкращим твором. Працюючи над своїм magnum opus, він безперечно прагнув зробити картину народною, але навряд міг передбачити, у який спосіб це вивернеться за 130 років. Адже версія Білака не єдина. За час війни картина неодноразово відтворювалася різними українськими військовими підрозділами. Хіба не алюзією на цей сюжет є і нещодавній відкритий лист Володимира Зеленського до Путіна? Якщо він не натхненний ним, то принаймні явно продовжує традицію української міжнародної дипломатії, залишаючи нам простір для фантазії, якою була його нецензурована версія, про яку президент потім згадував в інтерв'ю.
Інші фотоваріанти сучасних "Запорожців" демонструють на екрані в стик з цифровими рєпінськими оригіналами. Перший, найвідоміший, фізично знаходиться в експозиції Державного російського музею у Санкт-Петербурзі. Після виставки в Академії мистецтв 1892 року картину купив у художника за божевільні на той час гроші Олександр ІІІ.
Другий, демократичніший за учасниками та ніби історично більш достовірний, поступається розмірами та не подобався самому Рєпіну, тому так і залишився недописаним. Його у 1935 році перевезли з Третьяковської галереї до Харківського художнього музею зусиллями мистецтвознавця Федора Ернста та академіка Сергія Єфремова у межах роботи паритетної комісії з обміну музейними цінностями між УСРР та РСФСР. Тобто чи то самого Рєпіна, чи тільки його славнозвісне полотно 100 років тому наша мистецька еліта вважала саме українським надбанням. Ще 2022 року картину евакуювали, тому полотно не постраждало під час нещодавнього влучання дрона у будівлю музею.
Амбасадором оригінального рєпінського шедевру на київській виставці виступає його ескіз "Запорожця, що сміється", списаного з нащадка Стародубського козацького роду, професора Петербурзької консерваторії Олександра Рубця. У маленькому акварельному малюнку одразу впізнаються розмашисті фірмові мазки майстра. Рєпін писав "Запорожців" майже 13 років, і за цей час створив незліченну кількість подібних ескізів та замальовок, мандруючи Україною та збираючи матеріал для роботи.
Маршрут для тієї подорожі йому склав Микола Костомаров. Крім історичних місць козаччини – Дніпровських порогів, острова Хортиця, земель колишньої Запорозької Січі – художник відвідав також маєток Василя Тарновського у Качанівці, оскільки український меценат володів унікальною колекцією козацько-гетьманської старовини. Цінним для нього було й спілкування з істориком Дмитром Яворницьким, який надсилав фото матеріальної культури тієї доби та давав художнику автентичні козацькі речі з власної колекції для перенесення на полотно з натури.
"Рєпін згадував, що знав про апокриф, оскільки він був дуже популярним в Україні. Нагадав йому про нього філолог Мстислав Прахов, коли прочитав на цю тему статтю Миколи Костомарова в журналі "Вестник Европы". Тоді Рєпін одразу почав думати над сюжетом, і вже наступного дня накидав першу композицію для "Запорожців"", – розповідає під час нашої розмови напередодні кураторка виставки Вікторія Величко.
Частина цієї історії зашита у другій експозиційній залі. Тут і портрет Прахова, і посмертний портрет Костомарова, і замальовки з подорожнього альбому, які Ілля Юхимович робив під час поїздки Україною 1880 року.
"Коли Дмитро Яворницький викладав у Московському університеті, він написав Рєпіну, чи не має той портрета Мазепи, щоб показати студентам", – реконструює шлях альбому до України Вікторія Величко. – "Ілля Юхимович відповів, що має копію з портрета, яку зробив в Качанівці. Хоча пізніше виявиться, що на полотні був зображений не Мазепа. Щоб не виривати сторінку, Рєпін відправив весь альбом, який так і залишився у Яворницького. Після його смерті він опинився в архіві історичного музею в Дніпрі. Але так званий портрет Мазепи у 1950-х роках вилучили й списали. Його доля сьогодні невідома".
Розглядання представлених малюнків з альбому на виставці відбувається під пильним наглядом Тараса Григоровича Шевченка. Його портрет на багряному тлі домінує у цій частині експозиції. Характерний погляд з-під лоба був запозичений Рєпіним з фото поета, яке зробив Іван Гудовський в 1859 році. Створений у ті ж роки, що й "Запорожці", портрет мав експонуватися в будинку доглядача на Чернечій горі у Каневі, де похований Шевченко. Зараз там висить копія, а оригінал з колекції Національного музею Тараса Шевченка демонструють вперше за тривалий час.
Рєпін неодноразово звертався до шевченківської теми. Він створив листівку "Прометей" за мотивами творів поета, а також перебуваючи у складі журі конкурсу на створення проєкту пам'ятника Кобзареві, намалював чотири власних ескізи.
"Страстотєрпцу вєлікому поєту очаровательной Украины Тарасу Григорьевичу Шевченку", – читає разом зі мною напис на одному з фрагментів ескізу Вікторія Величко. – "Підпис "Москаль Илья Рєпін". Тобто він іронічно про себе пише".
Хто читав мемуари художника "Далеке близьке", або знайомий бодай з частиною його багатої кореспонденції, справді може відчути у цих кількох рядках характерну Рєпіну самоіронію. Саме близьке ознайомлення з цією спадщиною дає розуміння, що незважаючи на походження художник не успадкував українську культурну ідентичність, а скоріше набував її протягом життя, поступово глибше занурюючись в українські теми й підтримуючи зв'язки з українським інтелектуальним середовищем, про що у матеріалах до виставки пишуть і її кураторки.
Водночас, блукаючи виставкою вдруге, я міркую, чи глядач без знання усіх цих контекстів й десятків історій довкола кожного представленого твору, зрозуміє протягнуті між ними ниточки? Чи не здаватиметься йому, що з Рєпіна – автора таких творів, як "Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року", "Царівна Софія Олексіївна через рік після ув'язнення її в Новодівичому монастирі", портрета Столипіна та інших робіт на російські сюжети – штучно намагаються зробити українця?
Народжений в Чугуєві, Рєпін як і більшість митців того часу навчався в єдиному вищому мистецькому навчальному закладі Російської імперії – Петербурзькій академії мистецтв. Роки його найактивнішої діяльності припали на час формування ідеї національного російського мистецтва й водночас драконівських обмежень української культури, коли зображувати Україну дозволялось виключно як "малоросійську" провінцію з її народними святами, ярмарками, хатами-мазанками та мальовничою природою, як таку собі екзотику.
У цих обставинах Рєпіну вдалося побудувати фантастичну кар'єру. Він був не просто академіком, а пізніше став професором та керівником майстерні в Академії. Хоч, маючи авторитет, він і маневрував майстерно між цензурою і соціальним протестом з його критикою імперського ладу, варто згадати лише "Бурлаків на Волзі", та його погляд на батьківщину реалізовувався у дозволених межах імперії, часом прихованими чи явними символами й ідеями.
"Шукаєте букву "і" в прізвищі?", – усміхаючись, питає Вікторія Величко, коли я вчергове наближаюся впритул до портрета Мстислава Прахова, та з інспекторською прискіпливістю розглядаю виведений підпис автора. "Це ж перше, про що потім писатимуть, чому не Ріпин?", – кажу, розглядаючи характерний хвостик літери "ять", що давно зникла з використання і через яку художник писав своє прізвище.
Знайти букву "і" у прізвищі, аби підтвердити публічну дискусію щодо зросійщеного Рєпіна, який нібито має бути Ріпиним, я намагаюся уже три роки. Але поки що безуспішно.
Перша хвиля українізованої версії прізвища виникла у колі української інтелігенції ще у 1890-ті, після успіху картини "Запорожці пишуть листа турецькому султану". Тоді ж вперше з'явилась легенда про діда-козака на прізвисько "Ріпа", чому не має жодних наукових підтверджень. Втім, цей аргумент досі використовують і сучасні інтелектуали.
Вперше прізвище художника зустрічається в ревізькій казці 1762 року. У ньому, за словами наукових співробітників музею І. Ю. Рєпіна в Чугуєві, згадується прадід, і прізвище написане через російське "е", що згідно з чинними нормами "Українського правопису" передається на письмі літерою "є".
Та у половині доступних нам документів прізвище писалося також через літеру "ять", яку використовував і сам художник. Читалась вона у російській мові як "є". В українській як "і", але це не стосується прізвищ російського походження.
"Він вважав Україну своєю батьківщиною, але заперечував українське етнічне походження", – пояснює Вікторія Величко. – "Крім мемуарів "Далеке близьке", де він про це пише, є також його лист до українського громадського діяча та мецената Євгена Чикаленка. Очевидно той писав йому щодо походження, і Рєпін відповідає, що "ви помиляєтеся, вважаючи, мабуть, мене природним малоросом", мається на увазі, від народження. Він завжди відверто пише, не думаю, що тут є радянська цензура. До українського він тягнувся інстинктивно. І ми маємо цінувати у ньому те, що він зробив. Він усе нам сказав своєю творчістю, зокрема, конструюванням козацького міфу в образотворчому мистецтві".
Тож, відповідно до висновків Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, чинний правописний кодекс закріплює написання російського за походженням прізвища "Рєпін" як нормативне.
Сформувати цілісну думку про ідентичність й теми, які обирав Рєпін, було б значно легше у ретроспективній виставці, що неможливо за сьогоднішніх політичних й воєнних обставин, адже велика частина робіт й листів художника знаходиться в колекціях на території Росії, або у збірках інших країн, зокрема, Фінляндії, де він жив останні роки життя. Його творчості вистачило б заповнити усі виставкові простори музею, чи навіть більше. Та кураторки були обмежені не стінами, а кількістю творів, які знаходяться на території України.
Основу зібрання Київської картинної галереї складає колекція українського підприємця та мецената Федора Терещенка, у колишньому маєтку якого розташовується музей. Часом він боровся за певні роботи Рєпіна з російським колекціонером Павєлом Третьяковим. Наприклад, йому вдалося урвати роботу "Поприщин", присвячену головному герою повісті Миколи Гоголя "Записки божевільного", за яку також боровся Третьяков. Цей твір експонується у третій залі. Поруч з ним висить велике полотно "Миколай Мирлікійський звільняє від смертної кари трьох невинно засуджених", придбане Терещенком на аукціоні в користь голодуючих.
"Були у нього інколи і хиби", – розповідає кураторка. – "Наприклад, Терещенко хотів придбати роботу "Вечорниці" 1881 року. Він навіть заплатив Рєпіну завдаток, у наших архівах є їхнє листування. Але коли картину вперше виставили, Терещенко трішки злякався, тому що критики її зустріли несхвально. І він відмовився від неї. Рєпін, звісно, був ображений. Тоді роботу викупив Третьяков".
І як тепер її не уявляти у цих стінах? Слухаю Вікторію і подумки зважую, яку б з тих, що експонуються тут, обміняла б на "Вечорниці", у центрі якої пара у запальному танку.
"Колекція дуже різна. Є гарні роботи, але різного часу, якості, спрямування", – каже Вікторія Величко.
Таким чином експозиція з української теми переходить у ранні роботи художника і навпаки, пізніші, писані Рєпіним уже у Фінляндії. Частину цих творів він подарував музею київської Рисувальної школи Миколи Мурашка, з яким товаришував ще з часів навчання в Академії мистецтв. Серед артефактів їхньої давньої дружби – один з листів, який Рєпін писав Мурашку з Петербурга в Київ, коли той за станом здоров'я покинув навчання. У ньому художник зворушливо пише про те, що надсилає Миколі олійні й акварельні фарби та пояснює, як їх найкраще використовувати. А також доповнює свою розповідь про життя й побут малюнками картин, які його вразили на виставці.
Кільком роботам маємо завдячувати також архітектору й колекціонеру Георгію Шлейферу. Він мав у своїй колекції "Українську хату", написану Рєпіним у Покровську, де знаходилась остання Запорозька Січ. А також "Панянки на прогулянці серед стада корів. Здравньово", на них художник зобразив своїх доньок Віру та Надію. Після смерті Шлейфера його дружина передала картини до Київського міського музею, сьогодні НХМУ, звідки у 1930-ті їх перерозподілили уже до Київської картинної галереї.
Виходячи з виставки, я знову проходжу повз першу залу з екраном, на якому демонструють цифрові версії "Запорожців". Коли вони зникають, символічно з'являється "Гопак", остання робота Іллі Рєпіна, яку він писав до самої смерті. У центрі її сюжету танцювальний вихор, в якому кружляє кілька запорожців, виконуючи гопака. Твір залишився недописаним, його успадкували діти, і через деякий час продали. До 2000-х років картина знаходилась в приватних колекціях, а згодом була викуплена приватною російською артфундацією.
Одразу пригадалися рядки з листа Рєпіна до Яворницького, написані уже в останні роки життя. Називаючи себе "молодою козацькою душею, яка любить свою Україну", художник додавав: "І я все той же, і страждання за Україною у мене вже "як на собаці присохло"".
Не прийнявши ідеї та політику радянського режиму, художник жив в еміграції, мріючи знову побачити батьківщину, чого вже ніколи не сталося. Втім, 100 років потому чи не вперше у такому поєднанні експонатів в Україні є можливість краще роздивитися зв'язки художника з місцем, де він народився.