Вовна, гойдалка і порізані шпалери в Музеї Ханенків: про виставку, яку треба помацати
Із початком повномасштабного вторгнення постійна колекція Музею Ханенків законсервована й убезпечена. Водночас музей продовжує працювати з сучасним мистецтвом, відкриваючи свій простір для нових експозицій. Одна із них – текстильна виставка "Боротися. Піклуватися. Грати. Поєднувати" нідерландської художниці й дизайнерки Марйо ван Шайк, яка триватиме до 29 листопада.
Мисткиня пов'язана з Україною вже не один рік. Вона побувала тут ще у 2011 році як туристка, а з 2016–2017 років почала приїздити у межах своєї роботи – у Житомир, Київ, Харків. Взимку 2021 року дизайнерка працювала в Соледарі, а в лютому 2022-го зустріла загрозу повномасштабного вторгнення в Харкові, звідки виїхала за кілька днів до початку великої війни. Сьогодні ван Шайк працює між Амстердамом і Києвом. Вона каже, що почувається в Україні майже як удома і їй до вподоби спосіб життя українців.
Художниця працює з незвичним матеріалом – необробленою вовною голландських овець.
"Для мене вовна певною мірою жива. Вона завжди має власний характер", – каже ван Шайк.
У процесі мокрого валяння сировина може змінитися зовсім не так, як очікує мисткиня: те, що мало бути пласким, може стати пухнастим. У цьому полягає одна з причин її прихильності до вовни: матеріал можна формувати як глину, водночас він зберігає власну "волю".
Кольори ван Шайк також отримує через природні матеріали: календулу, березове листя, ріпак, чорнобривці, коріння щавлю. Більшість барвників мисткиня робить із рослин самостійно, хоча деякі, зокрема індиго, використовує вже готовими.
"Різниця у відтінках полягає в тому, що в одному випадку я використовую крейду, а в іншому – залізо. Для отримання цих кольорів можу змішувати рослини й квіти, а іноді додавати трохи лимонної кислоти чи соди. Знаєте, я почуваюся трохи відьмою: беру то одне, то інше – і бачу, як колір змінюється просто на очах", – ділиться ван Шайк.
Водночас на виставці між відвідувачем і твором немає звичної дистанції. Тут можна доторкнутися до виробів, зайти всередину вовняної конструкції, погойдатися на справжній гойдалці. Це принципово як для Музею Ханенків, так і для мисткині.
"Мистецтво – це не лише про те, щоб дивитися. Це про досвід. Це про всі органи чуття", – пояснює вона.
На її думку, потребу взаємодіяти з мистецтвом через дотик можна пов'язати з бажанням сучасної людини відновити зв'язок із природою, із матеріальним світом. Адже для того, щоб пережити якісь стани, потрібно буквально відчувати.
Хоча виставка і має в назві послідовність – "Боротися", "Піклуватися", "Грати", "Поєднувати", насправді між цими словами немає ані визначеного маршруту, ані ієрархії. Ці стани рівнозначні й можуть переходити один в одного, ба більше, можуть переживатися одночасно.
Стан боротьби
Війна стосується і фронту, і тилу. Тому стан боротьби – це не лише безпосередній опір ворогу, а й здатність оговтатися після ворожих атак, піти на роботу після безсонної ночі, вміти витримати невідомість майбутнього й просто продовжувати жити під час війни.
Саме наслідкам тривог присвячено п'ять текстильних робіт на виставці. Ці гобелени закарбовують різні "кадри" з війни, зокрема момент повномасштабного вторгнення, окупацію Запорізької АЕС, наслідки бомбардувань.
Безпосередньо для Музею Ханенків мисткиня створила гобелен "Просто ще один ігровий майданчик". Він зображує наслідки російського обстрілу, що стався 10 жовтня 2022 року. Тоді РФ ракетою поцілила в дитячий майданчик у парку Шевченка навпроти музею, будівля якого також зазнала пошкоджень. На щастя, жертв не було. На полотні – ніби вид із вікна музею в той момент: обпалене дерево, зруйнована гойдалка, розкидане листя.
Ще один із гобеленів ставить одне з найболючіших питань – "Як щодо майбутнього?". Зображене тут "дерево життя" таке ж тривожне, як і відчуття, що виникають від самого цього питання. Червоне гілля позбавлене рівноваги, воно веде в невідомі місця. Але це дерево все ж залишається живим. Авжеж, цей образ пов'язаний із надією.
Імовірно, сприймати надію зараз як інструмент витривалості трохи наївно. Але, з іншого боку, це одне з небагатьох позитивних відчуттів, яке допомагає зберігати внутрішню опору, коли упродовж тривалого часу доводиться жити в невизначеності.
Стан турботи
Піклування починається із себе, але не обмежується собою. Це основний лейтмотив цієї теми в межах виставки.
У своїх міркуваннях про піклування ван Шайк звертається до Григорія Сковороди та Еммануеля Левінаса. Як пише вона в тексті до виставки, Сковорода "закликав діяти від серця, а для цього насамперед потрібно навчитися пізнавати власне серце". Водночас для Левінаса важливим є стосунок до Іншого: "життя набуває сенсу через стосунки з Іншим". Тож зробити перший крок до себе можна у "Місці втіхи". У цьому вовняному "равлику", як жартома називає його команда музею, можна побути наодинці, знайти прихисток.
Зовнішню частину конструкції ван Шайк створила з текстильних шпалер, які збереглися після ремонту в музеї. Зі слів кураторки Анфіси Дорошенко, певний час цей матеріал лежав без застосування й припадав пилом. Коли стало зрозуміло, що шпалери вже не використовуватимуть за призначенням, команда музею запропонувала мисткині використати їх у своїх роботах. Пані Марйо порізала шпалери на смуги й переплела їх, перетворивши старий музейний текстиль на обшивку "равлика". Так, "Місце втіхи" стало частиною ідентичності музею.
Всередині конструкції – нечесана вовна, що добре поглинає шум. Сам цей простір має форму спіралі, ніби кілька стін захищають від зовнішнього світу. Поки доходиш до його центру, встигаєш зануритися в себе. Тільки питання: як довго можна пробути наодинці із власними відчуттями й думками про інших?
Стан безтурботності
Гойдалка зазвичай не потребує пояснень. Це – дитинство, рух, задоволення від того, що тебе підхоплює повітря. Напевно, у кожного є спогад про гойдалку. У мене – стійка асоціація із літнім вечором, запахом нічних фіалок, які я сама виростила, полуницею, кілька ягід якої попри алергію мені дали батьки; я гойдаюся на гойдалці, яку змайстрував батько. Це був один із моментів, коли я зрозуміла, як переживається щастя.
Ван Шайк має свій улюблений спогад: вони з подругою гойдалися, співали пісень, намагалися дотягнутися пальцями ніг до неба й почувалися вільно. Образ безтурботності, переданий двома гойдалками у залі "Грати", справді контрастує з тим, що зображено на гобелені.
Це породжує питання: чи має людина право на легкість, коли поруч триває катастрофа? Мисткиня його не уникає. Вона розмірковує так:
"Коли життя таке важке й складне, здається недоречним поводитися безтурботно. Як ми можемо сміятися й грати, поки люди борються? А може, усе навпаки? Може, варто спробувати звільнити місце для легкості, щоби витримати вагу буття? Бо інакше вага стає нестерпною".
Тобто гра не заперечує реальності, вона допомагає її витримати.
Стан єдності
Феномену вимушеної відірваності від рідного дому присвячена ціла зала виставки – "Поєднувати". В її основу лягли спогади громади Гірського на Луганщині – про знайомі локації, запахи, рослини та їжу.
На мапі Гірського – пропалені дірки. Здається, ніби війна випалила із неї саме ті місця, які колись були знайомими. Міста вже немає таким, яким пам'ятають його мешканці. Однак воно продовжує жити в спогадах про випускні, репетиції новорічних казок, місцеві свята, запах хліба. Тут спільна пам'ять стає способом повернутися додому, відчути себе частиною рідної громади. Адже "Ми" – це наша культура.
Виставка ван Шайк говорить про те, що сили пережити важкі часи не завжди потрібно шукати поза самим життям. Вони можуть бути у тому, що вже знайоме й близьке, – у спогадах про свій дім, у дитячій радості, у турботі про себе й інших, у можливості відчувати зв'язок із людьми й у надії попри невідомість. Тож боротися, піклуватися, грати й поєднувати – не окремі способи втриматися, а різні способи продовжувати жити.
