Владислав Кириченко: чоловік, який задавав планку
20 січня 2026 року на 57-му році життя помер Владислав Кириченко – підприємець, видавець, інтелектуал, людина, яка багато років намагалася змінити якість публічного дискурсу в Україні. Він довго боровся з невиліковною хворобою, працював до останнього і пішов тихо – без жестів і слів, які зазвичай супроводжують прощання з великими фігурами.
Владислав народився у Горлівці Донецької області, біологічну освіту здобув у Москві у МДУ ім. Ломоносова. Побудував успішний біотехнологічний бізнес у Росії.
Моє партнерство з Владом тривало сім років. Це був складний, іноді різкий, але безцінний досвід. Наші погляди на життя й бізнес не завжди збігалися, а характер Влада був непростим викликом для всіх, хто працював поруч. Амплітуда його рішень могла бути високою, і навіть хвороба не змінила його природного бажання залишатися собою. Водночас саме ця внутрішня свобода й робила його Владом Кириченком – людиною, яка не вміла бути зручною і не хотіла бути середньою.
Владислав Кириченко не приховував, що його світогляд формувався складно і суперечливо. За освітою і частиною професійного досвіду він був пов'язаний із Росією – і саме цей досвід дав йому жорстку, інколи незручну оптику на пострадянський простір, зокрема й на Україну. Він добре знав систему зсередини: її інтелектуальні амбіції, її імперську самовпевненість, її здатність інвестувати в знання – і водночас цинічно їх використовувати. Саме тому Влад ніколи не романтизував ані Росію, ані радянську спадщину, а рано і чітко називав ворога ворогом – задовго до того, як це стало загальним місцем.
Він був різким у формулюваннях і не намагався бути зручним у своїх оцінках. Влад вважав, що історично українцям випав унікальний шанс створити власну державу – і що ми ним довго й бездарно розпоряджалися. Порівнюючи Україну з Ізраїлем, він любив повторювати, що все цінне в сучасних державах – "між вухами": компетенції, освіта, інтелектуальні зусилля. І якщо в інших народів саме дефіцит ресурсів змушував будувати індустріальне суспільство, то українська історія, на його думку, надто часто дозволяла виживати без науки, без інституцій, без довгої відповідальності – "на хуторах", коштом родючої землі.
Цю традицію пристосуванства і замкненого індивідуалізму він вважав однією з ключових внутрішніх проблем країни. Влад не боявся називати речі своїми іменами, іноді використовуючи різкі слова – "рагулізм", "жлобізм" – не як образу, а як діагноз. Для нього це була не зневага до людей, а вимога до суспільства: без інвестицій у знання, освіту і культуру держава приречена відтворювати власну слабкість.
Влад був вимогливим – передусім до себе. Планка, яку він ставив у бізнесі, в ідеях, у людях, була високою. І якщо хтось не витримував цієї напруги, це не завжди було чиєюсь помилкою – але й не було випадковістю. Він щиро вірив, що складні тексти, непрості розмови і чесні книжки можуть змінювати суспільство. Для нього книжка ніколи не була просто товаром – це був інструмент відповідальності.
Менш публічною, але фундаментальною частиною його життя була спроба змінити українську науку й освіту. Саме з цієї ідеї у 2007 році народився Український науковий клуб – проєкт, який мав стати сходинкою до мрії Влада: створення в Україні університету світового рівня. Ідея "Українського Гарварду" виявилася надто сміливою для свого часу. Вона не реалізувалася так, як замислювалася, але дала значно більше, ніж здається на перший погляд.
Цю ж логіку – будувати середовища, а не події – Влад послідовно реалізовував і в інших своїх ініціативах. Однією з них стала Кузня Уніж. Це був не просто фестиваль, а простір для довгих розмов, спільного мислення й уважної роботи з людьми для розвитку національної ідентичності. Без пафосу і зовнішнього блиску, але з високою внутрішньою вимогливістю – до змісту, до якості діалогу, до людей. Для Влада Уніж був прикладом того, як можуть виглядати живі інтелектуальні середовища: не гучні, але такі, що реально змінюють спосіб мислення тих, хто в них потрапляє.
Влад мислив моделями. Йому було важливо зрозуміти, наскільки насправді рідкісним є поєднання якостей, без яких країна не може змінюватися по-справжньому.
Минулого року він поділився зі мною скріншотами із розмови зі штучним інтелектом, де жартома, але дуже серйозно, порахував, скільки в Україні людей, які одночасно мають освіту світового рівня, заробили гроші чесно, віддають значну частину на культуру й просвіту, не брали хабарів і після 24 лютого 2022 року пішли на війну… Цифра виходила майже нульова.
Зараз перечитую – і розумію: це був не жарт і не самовихваляння. Це був спосіб Влада сформулювати свою місію і планку, яку він вважав нормальною. Не для інших – передусім для себе.
Для Влада ця арифметика була не приводом для самозадоволення, а поясненням відповідальності. Він вірив, що якщо таких людей так мало, то вони не мають права зникати з публічного простору, не мають права жити "для себе". Вони зобов'язані будувати середовища, інституції, довгі проєкти – навіть якщо результат буде не за життя.
Саме тому "Наш Формат" для нього був не просто видавництвом, а способом мислення. Саме тому ідея університету не зникла разом із першими поразками. Саме тому він інвестував у людей, тексти й розмови, які не давали швидкого ефекту. І саме тому він працював до останнього – без озлоблення, з ясним розумінням, навіщо все це.
Навіть після завершення нашого семирічного партнерства в Нашому Форматі (2012-2019), і моє повернення через деякий час у власний бізнес зі створенням видавництва Лабораторія, ми часто спілкувалися про бізнес, книги, цифри й плани. Довіра залишалася, навіть якщо розмови були жорсткими, а слова – різкими. Влад умів бути різним, але завжди залишався чесним у головному. Коли я мобілізувався до війська він підтримав мене важливими словами один із перших, і це було дуже цінно почути.
Останні роки він добре знав ціну часу. Але в ньому не було ані озлоблення, ані відчаю. Було прийняття і дивовижна ясність. Він спокійно працював до останнього дня – рідкісна якість, яку важко не помітити.
Для мене Влад був партнером, з яким можна було говорити жорстко і чесно. Людиною, яка могла послати і водночас залишатися в полі довіри. Він багато чому мене навчив: у бізнесі, в мисленні, у здатності мріяти масштабно.
Владислав Кириченко залишив після себе не лише книжки й інституції. Він залишив людей, яких з'єднав. Ідеї, які вже неможливо скасувати. Роботу, яку тепер мають продовжувати інші.
Світла пам'ять.
