У шпагаті між Україною і Польщею. Польський диригент Роман Ревакович і його польсько-українські музичні візії
Польський диригент з українським корінням Роман Ревакович упродовж багатьох років налагоджує польсько-українські культурні відносини. Цьогоріч після фестивалю "Дні української музики" у Варшаві він вкотре приїхав до України з концертами, на яких традиційно популяризує польську музику. Завершальний цього року концерт Роман Ревакович диригував 11 листопада у Національній філармонії України – символічно у День Незалежності Польщі, зі знаковими польськими композиторами у програмі.
Ми поговорили про підсумки фестивалю у Польщі, про сприйняття польською публікою української музики і, звісно, ж не оминули тему сім’ї – переселенців операції "Вісла".
Якими були цьогоріч "Дні української музики" у Варшаві?
Це 10-ті "Дні української музики" у Варшаві і чверть століття від їх заснування. Спочатку фестиваль відбувався нерегулярно, а від 2019-го ми перейшли на формат щорічної імпрези. Цьогоріч було три концерти: камерний концерт за участі варшавського колективу "Chromatophonic Trio", хоровий концерт за участі найкращого польського камерного хору "Camerata Silesia", у фіналі виступила "Київська камерата", я диригував тим концертом.
Упродовж кількох років я намагаюся залучати до фестивалю польських виконавців, щоб знайомити їх з українською музикою, бо її дуже мало в польському культурному просторі. "Camerata Silesia" – професійний колектив з 35-річною історією – вперше заспівав українську церковну музику! Тобто імена Бортнянського, Березовського, Веделя для поляків були практично чужі. Минулого року Вроцлавський бароковий ансамбль дав монографічну програму з творів Дилецького. Журналісти писали, що ця музика, така європейська, – відкриття для них!
Яку програму для фестивалю у Варшаві підготувала цьогоріч "Київська камерата"?
Київська камерата презентувала твори Олександра Козаренка і Золтана Алмаші, а ще ми замовили спеціально для фестивалю твір молодому композитору Юрію Пікушу. Композитор був на концерті і отримав від публіки "Браво!" Хочу особливо підкреслити виконання чотирьох творів Олександра Козаренка – українська культура втратила минулого року визначну особистість! Його "П’ять весільних з Покуття" з солісткою Оксаною Нікітюк підняли зал, хоча концерт ще не закінчився.
Чи помітили Ви зміни у сприйнятті української музики до лютого 2022-го року і після?
Я би цього не сказав. Повномасштабне вторгнення лише на початку людей заворушило, мені телефонували і запитували про українську музику: що можна зіграти? Але це швидко перейшло в ситуацію, коли просто для "галочки" грали "Мелодію" Скорика. У цьому сезоні в репертуарі Варшавській філармонії я не побачив жодного українського твору, зате були російські. Лише у грудні в програмі Національного симфонічного оркестру України – українські твори.
Мені дивно, що немає відчуття вагомості, присутності української культури в польському публічному просторі. Але на всіх устах і всіх медіа є ті історичні міжусобиці. Я би сказав, що у Польщі не переосмислено польсько-українського сусідства. Добре, що з'являються книжки, наприклад, видана польською мовою "Історія України…" Сергія Плохія, там є вагомий погляд на історію і на суб'єктність України.
Не можу не спитати про Вашу особисту історію. Чи було прийнято у Вашій сім'ї говорити про операцію "Вісла"?
Це було частою розмовою, висіло в повітрі. У хаті батьки між собою говорили українською, а ми, діти, відповідали польською. Але поза домом була лише польська, батьки приховували українство. Назовні ми були "нормальні", а в хаті зберігали "своє". Мама ревно шанувала українські традиції: виписувала газету "Наше слово", що виходить у Польщі від 1956-го року, їздила на концерти української музики, ходила до української греко-католицької церкви і брала нас із собою. Пригадую, неділя для мене була чи не найгіршим днем, бо доводилося вставати зарання, щоб доїхати на службу до сусіднього міста за 25 км від нас.
Чи не було відчуття ворожості зовнішнього середовища?
Ворожості наче не було, але у повітрі висів негатив. На подвір'ї діти, коли хотіли когось образити, казали: "Ти, українцю!". Це була ніби зневага. Але наприкінці початкової школи у мене з'явилося піаніно, і зовнішній світ для мене перестав існувати, музика замінила все інше.
Пригадуєте, коли почули вперше українську музику?
Мама співала фантастично, вона мала дар, думаю, я теж від неї щось узяв. Особливо любила пісню "Щоб співати колір чорний, дав би голос свій…" Батьки співали на свята, партизанські пісні знали.
А окрім фольклору?..
Цього зовсім не було. Я закінчив теорію музики як перший факультет, ані разу не мав предмету "Українська музика". На заняттях з фольклору ми говорили про балканські танці, про ритми Африки, про ескімосів говорили – як вони на трьох звуках щось цікаве видобувають. Але не було уроку про українську музику. Українська громада, розпорошена операцією "Вісла", почала організуватися десь із 1956-го року під час політичної "відлиги".
Від 1972-го року діяв хор "Журавлі", який зібрав українських співаків з усієї Польщі – не так з музичними знаннями, як з хорошими голосами. Я почав співати у тому хорі з 1979-го. 1982-го диригент "Журавлів" виїхав до Америки. Старші хористи взяли мене на розмову, бо боялися, що накинуть диригента зовні, який їх тягнутиме на травневі і жовтневі "свята". Так я дав себе намовити, щоб вийти з хору і стати перед хором. Мав нуль знань, але скільки зухвалості! То був зламний момент мого входження в українство.
Я став збирати ноти, вивчати новий хоровий матеріал. Але ж який був час: ми мусили носити тексти творів, перекладені польською, до затвердження на цензуру, навіть народні пісні. 1986-го вперше виїхав з хором за кордон, мали гастролі в Америці, збирали іноді зали на 2000 глядачів двічі на день!
Коли вперше побували в Україні?
Це сталося на 17-му році існування хору "Журавлі". Ми приїхали з українською піснею до джерел української пісні. На кордоні нас зустрічали хлібом-сіллю і червоно-синім прапором, це було у березні 89-го. Два концерти мало бути у Львівській філармонії, двері ломилися. На ходу ми придумали третій концерт. Далі поїхали до Рівного, Канева, Києва, Чернігова.
Виявилося, що ми привезли до України інше розуміння української пісні. Коли співали про козаків у турецькій неволі, то співали акцентовано про неволю і кайдани. Коли я чув цю пісню у виконанні хору Верьовки, то ці кайдани звучали, як дзвіночки. А наступна поїздка сталася у 90-му році, тоді вже нас вітали синьо-жовтим прапором. Дрогобич, Івано-Франківськ, Бердичів, знову Київ.
А згодом я став комунікувати з Українською республіканською партією. Ми домовлялися про те, щоб був тур по Центру і Сходу України. Полтава, Луганськ, Дніпропетровськ, Донецьк… А Кривий Ріг – це ж був 91 рік – закрита зона, жодних знаків у місті, ми довго там шукали концертну залу. В Києві виступали у Жовтневому палаці, Левко Лук'яненко, тоді голова УРП, сказав вступне слово перед концертом. Василь Вовкун був нашим конферансьє, наприкінці першого відділу він виходив на сцену і виголошував: "Жертвам комунізму, жертвам фашизму, жертвам сталінізму – панахида", – і ми 10 хвилин співали панахиду.
Озираючись назад, як би Ви підсумували свою діяльність?
Я народився в Польщі як нащадок жертв Акції "Вісла". Так склалося, що музика полонила мене і я все їй підпорядкував. Спочатку це була "боротьба" з фортепіано – намагався наздогнати пізній старт. Моя перша професійна активність – Український чоловічий хор "Журавлі", тут також здобув менеджерські вміння займаючись організацією концертів. Після 10-ти років з "Журавлями" я захотів повернути на професійні стежки – вступив на черговий, цього разу диригентський факультет.
Початок 90-тих зв’язали мене зі Львовом, де з музичним середовищем цього міста ми заснували фестиваль сучасної музики "Контрасти". Саме тут на початках цього заходу завдяки моїй активності було багато польської музики і польських виконавців. І тоді в мене з’явилося запитання: а що з українською музикою в Польщі? Відповідь могла бути тільки одна – нічого. Це й була мотивація до заснування фестивалю "Дні української музики у Варшаві". Ще рік до цього фестивалю виник Фонд "Pro Musica Viva" – у вільному перекладі – "щоб музика жила".
Думаю, що цей Фонд – справа мого життя, це документація польсько-українських музичних мостів. Можу також про себе сказати, що свою родинну мартирологію і травму переформував у місію будування польсько-українського порозуміння. Маю глибоке переконання, що воно можливе і що важливіше – воно вкрай необхідне в сьогоднішній час укріплення азіатських диктатур. З цією вірою виконую польську музику в Україні і українську в Польщі.
