Як і навіщо художникам писати заповіти?
5 квітня 2026 року, у річницю загибелі художниці, волонтерки та військовослужбовиці Маргарити Половінко, Jam Factory Art Center провів лекцію, присвячену мистецькій спадщині, заповіту і практикам роботи з ними в українському контексті.
Подія пройшла в межах виставки "Дивлячись у розриви IV", де роботи Маргарити експонуються поруч із роботами Олега Голосія.
УП.Культура публікує конспект лекції, яку підготувала Аля Сєгал, кураторка, мистецтвознавиця та координаторка Естейту Маргарити Половінко.
Вперше "Воркшоп з написання заповіту" я провела в ситуативній квартирній галереї "Кручі" влітку 2024 року. Ідея події виникла з випадкової розмови під час монтажу виставки Secondary Archive у Любліні, Польща. Ми з художницею Олею Єрємєєвою напівжартома говорили про те, як безглуздо буде померти не через військові дії, а через п'яного польського водія. Дуже швидко ця розмова перейшла в практичну площину: що відбувається з роботами, архівами, колекціями після смерті.
Перформантивний воркшоп, який ми організували, виглядав майже як іронія – українці збираються разом писати заповіт. Але в процесі стало зрозуміло, що ця практика відкриває інший вимір: можливість у безпечному просторі проговорити те, що зазвичай витісняється, і водночас подумати про дуже практичні речі.
Через рік ця тема повернулася до мене вже в зовсім іншій площині. Після загибелі художниці Маргарити Половінко я опинилася в ситуації безпосередньої роботи з її спадщиною – не як гіпотетичним сценарієм, а як щоденною практикою, що включає архівування, комунікацію, прийняття рішень і відповідальність за те, як ця спадщина буде існувати далі.
Саме цей досвід – між уявленням про спадщину і реальністю роботи з нею – став основою цієї лекції і цього тексту.
Мені пощастило працювати з Маргаритою наприкінці 2023 року і до 5 квітня 2025-го – дня, коли вона загинула на фронті. Спочатку ми разом працювали над її стейтментом для Secondary Archive – це архів, спрямований на збереження висловлювань художниць із Центральної та Східної Європи. На той момент Маргарита вже перебувала на фронті, на складній ділянці у складі екіпажу кейсеваку. У неї було дуже мало часу, тому ми працювали короткими розмовами: я їх розшифровувала, і ми разом редагували текст.
Після цього я запрошувала її до участі у виставках, і в якийсь момент частина робіт залишилася в мене. Я почала відправляти їх на інші проєкти, де вони були потрібні. Згодом виникла потреба систематизувати те, що є: де які роботи, що втрачено, що збереглося. Незадовго до її загибелі я також ініціювала фотофіксацію робіт, а за день до загибелі Маргарита написала мені, що згадала, де знаходяться ще близько 40 малюнків, які ми вважали загубленими.
Після її загибелі 5 квітня 2025 року стало очевидно, що спадщина – це не лише самі роботи, а й потік рішень, який потрібно постійно приймати. Уже в перші дні почали надходити запити – від інституцій, кураторів, медіа, а також від людей, які пропонували різні формати використання її робіт.
Частина з них була коректною і професійною. Частина – непродуманою. А частина – відверто неприйнятною. Це створювало додаткове навантаження на родину, яка перебувала в стані втрати і не могла одночасно брати на себе функцію менеджменту спадщини. У цьому сенсі стало зрозуміло, що потрібна окрема координація – людина або група, яка буде працювати з цими запитами, відповідати на них, фільтрувати їх і вибудовувати логіку прийняття рішень.
Так почала формуватися структура, яку ми умовно називаємо естейтом (маєтком художника) – не оформлена юридично, але вже функціональна і, певною мірою, близька до того горизонтального формату, який, здається, був би співзвучний самій Маргариті.
Перед тим, як детальніше розповісти про цю роботу, важливо окреслити загальний контекст: як в Україні взагалі працюють зі спадщиною.
Що таке спадщина і маєток художника?
Спадщина – це не лише мистецькі твори. Це і нерухомість, і архіви, і особисті речі, і права, які переходять після смерті. Є державна спадщина – наприклад, пам'ятки архітектури або Музейний фонд України; є приватна – умовно, квартира чи сімейний архів. Але коли йдеться про мистецтво – картини, об'єкти, відео, тексти – питання стає значно складнішим.
У цьому тексті я хочу коротко окреслити кілька форматів роботи зі спадщиною, які вже існують в Україні. Довгий час ця сфера не була систематизована. На відміну від західного контексту – зокрема США, – де існує розвинена практика artist estate, тобто інституційної опіки над спадком художника, в Україні такі моделі лише починають формуватися.
Один із перших прикладів – робота галереї The Naked Room зі спадщиною Олега Голосія. У 2019 році вони ініціювали створення естейту, встановили контакт зі спадкоємцем і почали системну роботу: реставрацію, архівування, надання матеріалів для дослідників, а також роботу з виставками – через позики чи інші формати співпраці.
Інший важливий кейс – благодійний фонд Алли Горської та Віктора Зарецького, який опікується їхньою спадщиною. Тут ініціатива виходить безпосередньо від родини – онуки митців Олени Зарецької. Вони поєднують функції правонаступників і організаторів: займаються збереженням, дослідженням і популяризацією. Важливо, що в них чітко сформульована мета — продовження справи попереднього покоління і робота з культурною пам'яттю.
Є також приклади, де основний акцент зроблено на створенні цифрового архіву. Наприклад, фонд Софії Яблонської, який зосереджується на пошуку, оцифруванні, каталогізації та систематизації матеріалів, розпорошених між різними країнами й архівами. У цьому випадку ключовим є саме збирання і структурування знання.
Окремий формат – ініціативні групи, які виникають постфактум, уже після смерті художника. Показовий приклад – робота зі спадщиною Параски Плитки-Горицвіт. Вона не залишила заповіту, не мала прямих спадкоємців, і її архів фактично перейшов до громади. При цьому сама художниця була надзвичайно уважною до архівування: роботи були підписані, систематизовані, збережені у папках. Але без подальшої інституційної рамки цей матеріал залишався вразливим. Згодом сформувалася ініціативна група, яка почала системно працювати зі спадщиною: оцифровувати, реставрувати, досліджувати. Результатом стала, зокрема, велика ретроспектива в Мистецькому Арсеналі та видання каталогу. Паралельно ведеться робота з правами – наприклад, у випадках використання зображень у комерційних чи напівкомерційних проєктах.
Ще один цікавий приклад – музей-майстерня Ади Рибачук і Володимира Мельниченка в Києві. Це формат, де простір життя і роботи художників стає відкритим для публіки. Робота зі спадщиною тут включає не лише збереження об'єктів, а й тривалу дослідницьку діяльність: розшифрування листів, переклади, виставкові проєкти, майстер-класи, співпрацю з сучасними художниками.
І, нарешті, є кейси, які показують конфліктний потенціал цієї сфери. Наприклад, ситуація зі спадщиною Федора Тетянича, коли родина поставила під сумнів автентичність робіт, наданих фундацією Дукат для виставки "ПроЗорі" в Українському домі, і публічно про це заявила. У відповідь інституція, яка працювала з його спадком, відреагувала не експертною дискусією, а дискредитацією родини.
Цей випадок оголює одразу кілька проблем: відсутність прозорих процедур атрибуції, нечіткий розподіл повноважень і конфлікти між різними сторонами, які претендують на право говорити від імені спадщини.
Усі ці приклади показують, що в Україні не існує єдиної моделі роботи зі спадщиною. Вона формується ситуативно – через поєднання родинної ініціативи, інституційних ресурсів і зусиль окремих людей.
Marharyta Polovinko Estate
Робота з естейтом Маргарити Половінко включає кілька паралельних процесів.
Перший – це базове оформлення спадщини. В Україні спадкоємець має шість місяців, щоб заявити свої права. Без цього неможливо повноцінно працювати з роботами, особливо якщо йдеться про міжнародні проєкти. У нашому випадку спадкоємицею є Ангеліна Полівінко, сестра Маргарити, яка також є співзасновницею естейту.
Другий – архівування і каталогізація. У випадку Маргарити ця робота частково почалася ще за її життя: фіксація робіт, збір інформації, спроба зрозуміти, де що знаходиться. Після її смерті це стало критично важливим – і водночас значно складнішим.
Третій – робота із запитами. Це постійна комунікація з інституціями, дослідниками, кураторами. Кожен запит потребує оцінки: чи відповідає він етичним принципам, чи відповідає він тому, як художниця сама працювала і мислила, чи є він перспективним у довшій стратегії.
Четвертий – комеморативна і дослідницька робота: виставки, тексти, збір свідчень, формування контексту, в якому ця спадщина буде існувати.
Важливо, що всі ці процеси не є лише технічними. Вони пов'язані з емоційною роботою і з питанням дистанції. З одного боку, це спосіб проживання втрати. З іншого – це потребує здатності приймати рішення, які мають довготривалі наслідки.
Окремо варто сказати про ризики, з якими пов'язана робота зі спадщиною. Один із найменш очевидних – юридичний.
Наприклад, у випадку з оцифруванням робіт Маргарити була ситуація, коли після безкоштовної фотофіксації запропонували підписати договір, який фактично передавав права на зображення третій стороні. Це той тип ситуацій, де без базового розуміння юридичних механізмів дуже легко втратити контроль над матеріалом.
Інший тип ризиків – це конфлікти навколо автентичності, авторства або прав на роботи. В українському контексті немає стабільних процедур, які б регулювали ці питання, тому вони часто вирішуються через публічні конфлікти.
Є також структурні проблеми: відсутність документації, розпорошеність робіт між різними людьми і містами, відсутність комунікації між спадкоємцями або різними групами, які працюють зі спадщиною.
Усе це ускладнюється тим, що рішення часто доводиться приймати в умовах емоційної вразливості.
Про ці та інші юридичні нюанси роботи зі спадщиною розповідає юрист Тарас Бурган:
У базовому сенсі заповіт – це спосіб визначити, як саме буде розподілена спадщина після смерті. В українському законодавстві він не є обов'язковим. Але якщо його немає, починає діяти так зване спадкування за законом – і саме тут виникає найбільше складнощів.
У цьому випадку спадщина розподіляється між спадкоємцями першої черги – зазвичай це діти, батьки, подружжя. Якщо їх кілька, кожен отримує частку в усьому майні. Це означає, що не "ця робота – цій людині, а ця – іншій", а що всі мають спільну часткову власність на кожен об'єкт.
У випадку мистецької спадщини це створює складну ситуацію: будь-яке рішення – передати роботу на виставку, опублікувати зображення, продати чи навіть відреставрувати – потребує згоди всіх співвласників. На практиці це часто призводить до блокування процесів, коли нічого не відбувається, бо неможливо дійти згоди.
Заповіт дозволяє цього уникнути. Він дає можливість заздалегідь визначити, кому саме переходять конкретні об'єкти, а також – що не менш важливо – як розподіляються права.
Тут важливо розуміти, що в мистецтві існує кілька рівнів спадкування.
Перший – це матеріальні об'єкти: картини, скульптури, архіви, фізичні носії.
Другий – це авторські права, які поділяються на майнові і немайнові. Майнові права – це право на відтворення, публікацію, комерційне використання твору. Немайнові – це право на авторство, на ім'я, на цілісність твору. Вони є невідчужуваними, але також переходять у спадок у певному обсязі.
Ці два рівні можуть належати різним людям. Наприклад, одна особа може володіти фізичною роботою, а інша – правами на її використання. І якщо це не визначено заздалегідь, це створює додаткові конфлікти.
Окремо варто згадати про право слідування – тобто відсоток від перепродажу твору, який має отримувати автор або його спадкоємці. В українському контексті цей механізм існує, але на практиці застосовується нерегулярно і потребує окремого врегулювання в кожному конкретному випадку.
Також заповіт може включати не лише розподіл майна, а й інструкції – наприклад, щодо того, як працювати з архівом, чи дозволяти комерційне використання робіт, чи передавати їх інституціям, чи створювати фонд або іншу структуру.
Важливо, що заповіт – це не обов'язково складний або дорогий процес. Він може бути досить простим, але водночас значно спростити подальшу роботу зі спадщиною.
У цьому тексті ми не будемо детально зупинятися на процедурних аспектах – їх варто розглядати окремо з юристом. Але ключове, що варто зафіксувати: відсутність заповіту не означає відсутність правил. Це означає, що правила будуть визначені без участі самого автора.
Окрім самого факту наявності заповіту, важливим є також те, як саме описана спадщина.
У юридичній практиці часто виникає проблема, коли в заповіті вказано щось на кшталт "усе моє майно передаю…". Формально цього достатньо. Але у випадку мистецької спадщини це створює додаткові труднощі, оскільки незрозуміло, що саме входить до цієї спадщини і в якому обсязі.
Тому одним із ключових моментів є інвентаризація.
Йдеться не лише про перелік робіт, а про фіксацію: що саме існує, де воно знаходиться, в якому стані, кому вже передано, що втрачено або невідомо, де перебуває. У випадку сучасного мистецтва це особливо важливо, оскільки роботи часто перебувають у постійному русі – на виставках, у приватних колекціях, у тимчасовому зберіганні.
У цьому контексті опис колекції стає не лише архівною, а й юридичною дією. Він дозволяє уникнути ситуацій, коли після смерті автора різні сторони починають по-різному інтерпретувати склад спадщини. А також спрощує комунікацію з інституціями, дослідниками і потенційними партнерами.
У своїх практиках митці і мисткині часто нехтують систематизацією та каталогізацією власних творів, хоча це є базовим етапом для роботи з архівом (не лише після смерті, а й протягом життя). Без коректного опису робота фактично "випадає" з обігу: її складно ідентифікувати, складно показувати, складно включати в дослідження чи виставки.
Мінімальний опис зазвичай включає кілька базових параметрів: автор, назва, рік створення, матеріали, техніка, розміри. У багатьох випадках важливо також фіксувати контекст: до якої серії належить робота, в яких виставках вона брала участь, чи існують варіації або пов'язані об'єкти, які мають з нею спільну логіку.
Окремо варто звернути увагу на стан збереження, особливо якщо йдеться про складні або нестабільні матеріали. Це має значення як для реставрації, так і для подальшого експонування.
Систематизація і опис – це не технічна формальність, а основа будь-якої подальшої роботи зі спадщиною.
У підсумку, розмова про мистецьку спадщину в українському контексті неминуче виходить за межі суто юридичного або інституційного поля. Це питання не лише про те, як передати майно чи права, а про те, як формується культурна пам'ять – у ситуації, де відсутні сталі механізми і де багато процесів досі тримаються на індивідуальній ініціативі. Це завжди поєднання емоційної, інтелектуальної і організаційної роботи.
У цьому сенсі спадщина не є чимось статичним. Вона не "існує" сама по собі – вона постійно вибудовується: через рішення, через описи, через те, що включається або не включається в поле видимості.
Юридичні інструменти – зокрема заповіт – є важливою частиною цього процесу, але не єдиною. Вони можуть задати рамку, спростити подальшу роботу, зменшити кількість конфліктів. Але вони не замінюють необхідності думати про свою спадщину як про процес, який починається ще за життя. Те саме стосується і архівування, і опису робіт. Це не допоміжні дії, які можна відкласти "на потім", а базова інфраструктура, без якої будь-яка спадщина стає крихкою і вразливою.
В українському контексті це набуває особливої ваги. Війна радикально змінила горизонт планування — і водночас зробила видимим те, що раніше можна було відкладати. Питання "що буде після" більше не є абстрактним. Воно стало практичним і часто – терміновим. Саме тому розмова про заповіт, архів, опис і права – це не про кінець, а про відповідальність. Про можливість вплинути на те, як саме буде жити те, що ми створюємо. І, можливо, найважливіше – це розуміння, що спадщина формується не в момент написання заповіту, а через те, як ми працюємо зі своїми роботами ще за життя.