Україністика "в довгу" або як перетворити солідарність на традицію: професор Олександр Авербух
Як україністиці вийти з-під "російського даху" західної славістики та утвердитися як самостійній дисципліні? У чому полягає пастка "тимчасової солідарності" та чому для майбутнього українських студій постійні професорські посади важливіші за короткострокову допомогу? Як деколонізувати навчальні програми і як, врешті-решт, вибудувати живий діалог між західними університетами та науковцями в Україні, щоб уникнути ізоляції та "різних версій" україністики?
Про все це літературна оглядачка УП.Культура Аріна Кравченко поговорила з Олександром Авербухом – поетом, перекладачем, літературознавцем та професором української літератури та культури Мічиганського університету.
Дуже часто випадає послуговуватися словами "славістика", "україністика", "русистика". Щось плутаємо, щось використовуємо як синоніми. Де пролягають точки перетину й розмежування цих понять?
Спершу про самі слова. Славістика – парасолькова дисципліна: усі слов'янські мови, літератури й культури разом. Русистика й україністика – окремі ділянки під цією парасолькою. Проблема в тому, що на практиці парасолька довго була не парасолькою, а російським дахом.
Співвідношення між цими поняттями – особливо після 2022 року – істотно змінилося. На Заході (під цим я тут передусім маю на увазі Північну Америку: більше Сполучені Штати й дещо меншою мірою Канаду) славістика історично часто була структурована довкола русистики. Причини були різні: геополітичний інтерес до Радянського Союзу, домінування російської мови й культури в його зовнішній репрезентації, а також інерція академічних інституцій. Унаслідок цього неросійські культури Радянського Союзу часто розглядалися крізь російську рамку.
Водночас показовим винятком стало інституційне створення україністики в Гарварді. Омелян Пріцак разом з українською громадою домігся заснування трьох кафедр – української історії, мови та літератури – й Українського наукового інституту. Сьогодні кафедра української літератури належить до департаменту слов'янських мов і літератур, а кафедра історії – до департаменту історії. Для мене, однак, україністика природно виходить за межі вузько славістичної рамки й тяжіє також до порівняльного літературознавства, історії, єврейських, гендерних і постколоніальних студій.
Обговорюючи те, що відбувається зараз в академії та в нашій дисципліні, ми з колегами дуже часто говоримо про деколонізацію: що саме і від чого потрібно деколонізувати та як утвердити україністику як окрему дисципліну.
Україна, безумовно, є частиною Східної Європи, а її культура формувалася у взаємодії з різними імперіями й сусідніми традиціями. Проте українська культура не вичерпується російською імперською, австро-угорською чи польською рамками. Ми маємо окрему літературну й культурну традицію та власні способи осмислення того, якою була, є і може бути Україна.
Русистика ж у багатьох департаментах славістики досі залишається панівною дисципліною. Це відбивається у кількості професорських посад, курсів, подій і доступного фінансування.
Тому в Північній Америці й Західній Європі україністика часто функціонує всередині славістичних структур, значною мірою сформованих русистикою. Нерідко один україніст або одна україністка працює поруч із п'ятьма чи десятьма колегами інших спеціалізацій і мусить послідовно обстоювати місце українських тем у навчальних програмах та інституційних пріоритетах.
Наприклад, Шевченка іноді включають до курсів російської імперської літератури – я бачив такі силабуси. Я розумію історичну логіку такого зіставлення, але вважаю, що воно не повинно бути єдиною рамкою. Інакше українська культура знову постає лише у відношенні до імперії. Нам потрібна також мова, яка дозволяє говорити про українських авторів ізсередини їхньої власної традиції.
Ми згадали Омеляна Пріцака – одного з найвідоміших сходознавців і найбільших промоутерів україністики в Європі й Північній Америці. Водночас із початком повномасштабного вторгнення часто чуємо, що на умовному "заході" було настільки важко займатися україністикою, фінансування настільки бракувало, а російські науковці настільки все тлумили, що нібито й немає ніяких значних досягнень у цій галузі. А проте були ж певні сильні осередки, які існували і до 2022 року, і навіть до 2014-го. На чиїх плечах стоїмо?
Про це колись дуже добре говорила професорка й перекладачка Оля Гнатюк, яка, між іншим, досліджує історію українських інтелектуальних середовищ. Доповідь, яку я слухав, стосувалася академічної дипломатії, що її дослідниця виводить ще від післявоєнної Німеччини, 40-х років ХХ століття, коли було багато таборів ді-пі, переміщених осіб, і коли особливо гостро стояла проблема збереження ідентичності – не лише в родинному колі, на рівні спілкування з сусідами або родичами, а й на рівні створення журналів, видавництв.
Те, що згодом постало в Північній Америці, було створене значною мірою завдяки зусиллям різних поколінь української діаспори – як довоєнних, так і повоєнних. Вони доклали неймовірних фінансових і людських ресурсів, аби вбудувати україністику в американське й канадське академічні середовища. Канадський інститут українських студій святкує п'ятдесятиріччя – тобто ми говоримо про вже доволі довгий період існування. Український науковий інститут Гарвардського університету навіть старший, його засновано 1973 року.
Однак важливо пам'ятати: ці кафедри, інституції та ініціативи не виникли самі собою і не були просто подарунком університетів. За ними стояла тривала організаційна й фінансова праця українських громад. Мені доводилося спілкуватися з людьми, які ще створювали ці посади. Вони фактично ходили від хати до хати й збирали пожертви, щоб створити місця, фінансування яких не залежало б від щорічних університетських бюджетів і які університет не міг би легко скасувати.
То були гарвардський і канадські осередки, але не лише вони. У Пенсильванському державному університеті працює один із провідних україністів і надзвичайно плідний перекладач Михайло Найдан. Значну частину текстів, якими я користуюся у викладанні і які були доступні англійською ще до 2014-го чи 2022 року, переклав саме він.
Окремо треба згадати Торонто, де я навчався в докторантурі й співпрацював із Максимом Тарнавським. У Торонтському університеті існує повноцінна програма української мови й літератури – від бакалаврських курсів до докторських досліджень. Максим Тарнавський упродовж багатьох років розвивав Програму української літератури імені Данила Гусара Струка, нині її очолює Тарас Кознарський. Максим Тарнавський також є багаторічним редактором Ukrainian Literature: A Journal of Translations, який систематично представляє українську літературу англомовному читачеві. Засновницею журналу була його мати, Марта Тарнавська, яка відійшла 2021 року. Вона також створила фундаментальну анотовану бібліографію української літератури англійською мовою. Я ніколи не був знайомий із нею особисто, але, мабуть, буду вдячний їй до кінця життя. Для дослідника чи викладача це фактично карта всього, що було перекладено і що можна використати в роботі.
Коли я готую курс для п'ятдесяти студентів, з яких лише двоє чи троє знають українську, я цілковито залежу від перекладів і від бібліографічної праці, що дозволяє ці переклади знайти. Ми спираємося на те, що десятиліттями робили Гарвардський український інститут, Канадський інститут українських студій, перекладачі й видавці. Тому хочу підкреслити: україністика не була створена ні 2022-го, ні 2014 року. До цього вже існували переклади, бібліографії, журнали, електронні бібліотеки й кілька поколінь науковців, перекладачів та громадських діячів. Інше питання – чому цей корпус так рідко входив до навчальних програм.
Славістика – доволі консервативна дисциплінарна сфера, і україністика стала одним із важливих осередків її самокритики. Вона спонукає переосмислювати імперську культуру й саме місце регіональних студій – не як додатка до русистики, а як простору багатьох рівноправних традицій. Ми з колегами, наприклад, говоримо: "Я належу до департаменту". Департамент означає, що ми, власне, викладаємо, що наша основна діяльність – дослідження та викладання. Але ж в університетах досі лишається умовний Center for Russian, East European and Eurasian Studies. І завжди в цій назві фігурує Russia.
Деякі інституції вже переглянули свої назви. Торонтський університет 2024 року, а Університет штату Мічиган 2025-го прибрали окрему згадку про Росію з назв своїх центрів, хоча Росія залишилася в їхньому дослідницькому полі. Дартмут змінив Department of Russian на Department of East European, Eurasian, and Russian Studies – тобто не вилучив Росію з назви, а перестав робити її єдиним центром. Університет Нотр-Дам перейменував Department of German and Russian Languages and Literatures на Department of German, Slavic, and Eurasian Studies. У моєму Мічиганському університеті в Анн-Арборі центр досі зветься Center for Russian, East European, and Eurasian Studies. Такі назви не нейтральні: вони показують, що інституція вважає організаційним центром регіону.
Які ще зміни відбувалися після 2022 року? Наскільки легко чи важко така неповоротка система, як академія, рухалася до цих змін? Чи не відчуваєте і якийсь відкат до старих усталених структур? Де були перемоги в академічному середовищі, а де шанси, можливо, були й не до кінця використані?
Попри те, що я загалом людина доволі песимістична, у цьому питанні я такою людиною бути не хочу.
По-перше, видимість України радикально зросла. На жаль, через війну. На жаль, це справді те, що стало каталізатором, якого ми не хотіли б, але сталося саме так. Трагедія триває. В українських громадах і в академії справді було багато сподівань, що кожен департамент зараз відкриє нові курси, нові посади, а україністика заквітне. Десь так воно, зрештою, і сталося, проте багато нових посад є тимчасовими – це позиції запрошених професорів, створені на один або кілька років.
Славістика, русистика й україністика утворюють доволі тісне професійне середовище, де більшість людей давно знають одне одного. Проте після 2022 року перша велика конференція нашої асоціації – ASEEES, Асоціації славістичних, східноєвропейських і євразійських студій – була політично й емоційно напруженою. Перед дисципліною постало питання саморефлексії, особливо щодо викладання російського канону: як критично переосмислити курси на кшталт The Golden Age of Russian Literature, не відокремлюючи естетичні досягнення від імперських структур і насильства? Як виробити постколоніальний погляд на те, що тривалий час подавалося як безумовно величне?
Я справді вірю у щирість цього моменту й у бажання бути відкритими до нових дискусій, переосмислювати те, як ми працюємо інституційно, до чого звикли і від чого маємо відвикнути. Поштовхи були різні, але зрештою було відкрито кілька позицій з україністики.
Я говорю переважно про культуру й літературу. Українську історію тут нерідко вписують у ширші імперські контексти. Така перспектива може бути продуктивною, але іноді вона затінює внутрішню логіку українського історичного досвіду. Звісно, є потужні винятки – і в Штатах, і в Канаді, і в Британії. Це фундаментальні студії, на яких в україністиці тримається дуже багато.
Хай там як, я радію. Навіть якщо йдеться лише про лекторську позицію, навіть якщо тимчасову, це нові обличчя.
Водночас тимчасовість – таки важливий аспект. Є міжнародна мережа Scholars at Risk: вона працює ще з 1999 року й допомагає науковцям, змушеним покинути свої країни. Після 2022-го через неї та схожі ініціативи створили чимало тимчасових позицій для людей з України. Іноді йшлося про рік, іноді про два-три, але не про постійне місце. Тобто відкат назад відчувається передовсім у тому, що такі позиції закриваються.
Не так просто найняти навіть дуже талановиту людину в американський університет. Фінансування закінчується – і все. Позиція закривається, наче її ніколи й не було. І те, що ці чудові люди вибудували за два-три роки (а навіть за рік можливо зробити неймовірно багато), десь зникає. Що я маю на увазі під "зникає"?
Наприклад, є студенти, які взяли курс про український модернізм. Ніколи не бракує студентів, які цікавляться європейським контекстом, гендером тощо. І от такий студент хотів би продовжувати вчитися або й вступити в докторантуру. Але професор іде, а натомість нікого нема. Так усе й закінчується.
Хвиля створення тимчасових і постійних позицій певний час тривала. Було щире прагнення додати нові перспективи й почути науковців з України, адже вони приносять інший досвід. Те, як Тамара Гундорова розповідає про Ольгу Кобилянську, природно відрізняється від того, як про неї говорю я: її багаторічні дослідження дають іншу глибину й інший кут бачення. Саме така присутність науковців з України надзвичайно важлива. Але що залишається студентам, коли тимчасова позиція зникає?
У 2022 році я викладав в Альбертському університеті. Захистився у грудні 2021-го в Торонто, і в Альберті, де розташований Канадський інститут українських студій, був мій перший постдок. Отже, 2022 рік. Я приїхав у місто Едмонтон. Спочатку викладав там мову. Розробив курс "Іноземна мова через креативне письмо": мої студенти вивчали українську, але робили це через написання оповідань, віршів іноземною мовою. А потім разом з Аллою Недашківською, талановитою викладачкою української мови та авторкою підручників, я викладав перший рік української як іноземної. Ми мали дві групи по тридцять студентів. Це неймовірно багато. Для порівняння: типова група першого-другого-третього року української як іноземної – це п'ять-вісім-десять людей.
З одним зі студентів я мав розмову – мовний іспит. Я запитав: "Чому ви обрали українську мову?". Він дав мені дуже коротку відповідь: "Ну а що мені, підтримувати Путіна?". Сказано просто – але з цього відразу було зрозуміло, як студенти сприймають те, що відбувається. Вивчення української мови, літератури й культури тоді було солідарністю. І я дуже радію, що студенти, колеги й інституції поділяли цю солідарність.
Але солідарність також має межі. Коли йдеться вже про понад чотири роки повномасштабної війни й понад дванадцять років російської війни, окупації Криму та частин Донеччини й Луганщини, відчувається виснаження. Тоді потрібно шукати нові способи підтримувати зацікавлення. Пріоритет – не втратити студентів і зробити так, щоб цей інтерес тривав якомога довше.
Проте змінилася і сама україністика. Ми дедалі менше говоримо про Україну як про додаток до Росії або як про етнічно монолітний простір. Для мене принципово представляти Україну як багатонаціональну й багатомовну країну – з етнічними українцями, кримськими татарами, ромами, надазовськими греками та іншими спільнотами. Якщо говоримо про деколонізацію, вона передбачає і критичний погляд україністики на власні виключення.
Для мене це не абстрактна теза. Я родом із Новоайдара на Луганщині, багато років прожив в Ізраїлі, Канаді. Пишу українською, перекладаю українською та івритом. Людина, яка все життя існує між мовами й традиціями, просто не вміє бачити Україну інакше.
Після 2022 року кількість антологій сучасної української поезії в перекладах різко зросла – хоча помітні винятки були й раніше, як-от Words for War: New Poems from Ukraine, що вийшла 2017 року за редакцією Оксани Максимчук і Макса Росочинського. Проте ромські й деякі інші менш репрезентовані голоси і в цих антологіях залишаються майже невидимими.
У свої курси я намагаюся включати переклади таких текстів. Чимало з них ще не перекладені англійською, тому іноді доводиться працювати з підрядковими перекладами й додатково пояснювати студентам контекст. Ці спільноти мають власні літератури власними мовами, і вони також належать до українського літературного простору. Вони мають і власний голос про війну. Мені важливо, щоб студенти чули ці голоси. Я, наприклад, просив Миколу Ахбаша – поета надазовських греків, який пише мовою, що перебуває під загрозою зникнення, створив віршовану відеоабетку румейською мовою, а від 2022 року воює, – записати аудіо свого вірша. А ромського дослідника, етнографа й культурного діяча Януша Панченка запрошував прочитати лекцію. Сергій Жадан і Галина Крук – чудові поети, яких я так само радо викладаю, але українська поезія ними не вичерпується.
Фактично, виходить, є два шляхи: впровадження кількох курсів, бо таким є запит моменту, і створення витривалої інфраструктури, яка зможе якийсь час або вічно забезпечувати продукування знань, не залежачи від однієї конкретної ключової особистості, що мусить постійно інспірувати якусь діяльність. У чому засаднича різниця цих двох шляхів? Як створити інституцію, здатну показувати себе в довгу?
Окремий вступний курс про українську культуру може викладати фахівець зі славістики, який не спеціалізується безпосередньо на Україні, але підготує відповідну програму й спиратиметься на сучасні дослідження. Проте один чи два курси ще не створюють традиції.
Наприклад, я викладав в Альберті, де мінімум становив десять-дванадцять студентів. Щоб такий курс відбувся, його потрібно було активно просувати: знайти опис, який резонував би з аудиторією, і показати, що Україна – це не лише війна, Росія чи радянське минуле, а сучасна країна й культура, важлива для ширших порівнянь. Країна, яка в культурному, політичному й історичному контексті актуальна для багатьох, є прикладом для багатьох, а також відкриває простір для порівняння. І я дуже радію, коли студенти беруться саме до порівняння. Таким чином вони розуміють іншого й себе.
Для традиції потрібна послідовність: вступні й поглиблені курси, мовна підготовка, можливість продовжити дослідження на магістерському чи докторському рівні, а головне – постійні викладачі, які можуть їх супроводжувати. Так магістранти й аспіранти долучаються до складніших курсів і починають провадити власні дослідження. Тобто відбувається перехід від суто пасивного викладання – хоча викладання в моєму розумінні ніколи не має ставати пасивним – до продукування знань, яке вже не настільки залежить від загальної рамки славістика-русистика. Тоді університет не лише передає вже наявні знання, а й створює умови для появи нових.
Моя посада в Мічиганському університеті в Анн-Арборі називається Assistant Professor of Ukrainian Literature and Culture. Вона новостворена й не тимчасова. Яке значення це має для перспективних студентів? Вони знають, що якщо почнуть писати дисертацію, то викладач раптом не покине університет через брак фінансування. Вони не опиняться в ситуації, коли не знають, що робити з дослідженням, бо не мають керівника чи керівниці.
Не менше важить і зв'язок із громадою. Він важливий попри те, що позиція повністю фінансується університетом і була створена за ініціативи департаменту, який давно прагнув створити професорську посаду з україністики, – бо інституція стає чимось на кшталт культурного центру. Якщо я привожу Остапа Сливинського або Маріанну Кіяновську, то так, хочу, аби прийшли мої студенти, але також прагну, щоб цією нагодою скористалися всі зацікавлені. Можливо, це один із проявів того, як змінюються гуманітарні науки: вони менше замикаються в університеті й більше працюють із ширшим суспільним і громадським контекстом.
За яким принципом відбувається створення або нестворення цих позицій? З нашої розмови виглядає так, що все залежить від приватної ініціативи, від випадку. Чи, можливо, є інші треки того, як створюються саме постійні позиції для українських професорів?
Мені здається, що це комбінація і якогось приватного підходу, і того, як інституція стратегічно розмірковує над тим, у який спосіб її бачать інші інституції. Тобто мати українську програму – іноді екзотично для північноамериканського університету, особливо якщо він має гроші й може собі це дозволити.
У Мічиганському університеті вже існує додаткова спеціалізація – minor – з української мови, літератури й культури. Це надзвичайно важлива інституційна основа. В американській системі major – це основна спеціалізація студента, а minor – додаткова, менша за обсягом. Наявність Ukrainian minor означає, що студент проходить не один випадковий курс, а цілісну, офіційно визнану університетом програму з української мови, літератури й культури.
Традиція українських студій у Мічигані значно давніша за мою посаду. Ще 1969 року Ася Гумецька започаткувала в університеті викладання української мови й літератури та фактично заклала підвалини української програми. Сучасну додаткову спеціалізацію – minor – кілька років тому оформила Світлана Роговик.
Щоб така програма працювала, потрібні курси. Адже студент не може обрати українську програму, а потім заповнювати її курсами з історії Російської імперії. Оскільки я нині єдиний професор, чия посада безпосередньо присвячена україністиці, то намагаюся пропонувати якомога ширший спектр курсів: українську літературу й культуру, історію та культуру, українське кіно, а наступного семестру – українську попкультуру й модернізм. Це своєрідне жонглювання темами й рівнями потрібне, щоб зацікавити різні групи студентів і показати різні шляхи входження в Україну.
Окрім того, дуже важливо, щоби мої курси пропонували й інші департаменти. Якщо я викладаю курс Ukrainian Cinema, то необхідно, щоб цей курс пропонували і в департаменті Film, Television, and Media. Тоді в мене є доступ до ширшої аудиторії. Минулого семестру вийшов дуже цікавий семінар, хоч половина студентів були й не "наші".
Друга важлива річ – каталог курсів. Це така собі "академічна біблія", де курс може лежати хоч двадцять років, упродовж яких його можуть не викладати, аби потім раптом знову повернутися до нього. Але створення курсу – неймовірно довгий адміністративний процес. Потрібно пояснити, чому його варто запровадити, надіслати детальну програму, спрогнозувати, хто може бути потенційними слухачами. Є комітет, який розглядає таку заявку спочатку в департаменті, потім на факультеті. Вирішуються різні практичні питання.
Тут важливий один нюанс. Курс, який має власний код – наприклад, UKR 316, – одразу маркує, що йдеться не про загальний курс під шифром SLAVIC, а про курс, вбудований у програму українських студій. Деякі коди в нас уже були: Cultures of Ukraine, Ukrainian Poetry, Independent Studies in Ukrainian і, звісно, мовні курси. Але потім я подав на затвердження десять нових курсів. То була дуже кропітка робота. Не завжди приємна, бо мені хотілося впровадити саме цей набір курсів, а комусь хотілося щось інше. Але зрештою вдалося відстояти десять курсів – вибудуваних і хронологічно, і тематично. Від давньої української літератури до сучасної. Тепер вони є в каталозі. І якщо, наприклад, цього року я хочу викладати кіно й модернізм, а наступного року забажаю чогось іншого, то зможу це зробити – не доведеться півтора року чекати, поки курс затвердять.
Так формується база курсів, якої раніше не було. Тепер її можна поступово розширювати. Наприклад, інший викладач або викладачка могли б запропонувати курс із давньої української літератури чи окремий курс про Сковороду. Англійські переклади багатьох відповідних текстів уже доступні.
Однак для того, щоб така система справді працювала, передусім потрібна постійна професорська посада. Без неї каталог курсів може існувати лише формально – можливо, справа навіть не дійшла б до затвердження на рівні факультету. Тут важливий поступовий принцип, slow and steady: рухатися обережно, але не зупинятися.
Насправді дуже бракує детального висвітлення таких щоденних інституційних викликів. Відповідно й провадяться розмови, мовляв, чому "за кордоном" щось не створюють, чому не працюють, чому не лобіюють, хоч ідеться про складний процес, що триває за умов браку кадрів. Наскільки для вас у цій історії важить зв'язок з українською академією всередині України? Як утримувати зв'язок, аби не виявилося, що говоримо різними мовами про різні версії україністики?
Зв'язок з українською академією для мене принциповий. Попри незгоди. Якщо ми говоритимемо про окремі академії – діаспорну й українську, – то повертаємося до радянського дискурсу: є щось тут, а є Канада, Штати, Австралія, де відбувається щось інше. На конференціях, у наукових збірниках для мене вкрай важливо долучатися самому й залучати науковців з України. Пишеться багато чого цікавого, не завжди перекладається англійською. Без цього зв'язку я не уявляю західної україністики. Західна славістика не може відповідально говорити про Україну без постійного діалогу з науковцями, письменниками, митцями та студентами в самій Україні.
Нещодавно відбулася велика конференція у Львові – і те, що вона відбувалася в Україні, на міжнародному рівні, безумовно, сприяло міжнародній присутності українських студій. Говорити про Україну в Україні, а не у Вашинґтоні чи Бостоні – це інший досвід.
Водночас я працюю і з темами, які викликають гострі дискусії в частині українського суспільства та академічного середовища. Саме тому для мене особливо важлива готовність до діалогу. Скажімо, мені було важливо надрукувати статтю про жіночий дискурс українського модернізму в журналі "Слово і Час". Є багато науковців, які друкуються лише англійською, але мені цікаво й важливо друкуватися українською.
Я досліджую Агатангела Кримського – одну з найцікавіших постатей українського модернізму й інтелектуального спротиву, важливу також для гендерних студій, хоча за радянських часів про цей аспект його творчості майже не говорили.
Паралельно працюю над книжкою про українських примусових робітників і військовополонених часів Другої світової – про те, як тоталітаризм, пропаганда й цензура формували їхні голоси. Мене цікавить, як почути живих людей там, де історія залишила самі категорії: остарбайтери, депортовані, військовополонені. Це теж робота на перетині кількох традицій, яку важко втиснути у вузько славістичну рамку.
Це тривалий процес. Україна має виразний постколоніальний досвід, тому такі зміни закономірні, але вони не відбуваються миттєво. Переосмислення гендеру, культурної належності та нашого ставлення до окупованих територій може тривати десятиліттями.
Минулого семестру я викладав дуже важливий для мене курс – про окупацію, про Донбас, про Крим. І от студенти – вони розумні, старанні, багато читають, перекладають україномовні медіа й статті – раз у раз питають: як ви гадаєте, чи вдасться деокупувати Крим та окуповані частини Донеччини й Луганщини? Для мене це болюче і на особистому рівні: я з Луганщини, і в нас досі там є хата, яку треба повернути.
Але як саме ми уявляємо себе – навіть поза академією? Якщо уявляємо мапу України, що там присутнє? Я не можу уявити Україну без Донеччини, Луганщини й Криму – у Криму похований мій дід, а мої пра – на Луганщині. Водночас я теж говорю з певної відстані, бо мені не уявити, через що проходять українці, які перебували в Україні вчора, перебувають сьогодні й перебуватимуть завтра. Тому, повертаючись до вашого питання, можливо, тут і пролягають розподіли й розлами.
Як поет і перекладач я відчуваю, що ставлення до голосів діаспори змінюється. Змінюється й сама Україна: вона стає потужним міжнародним гравцем – і це надзвичайно добре й важливо. Разом із цим змінюються й відносини. У частині публічних дискусій я інколи помічаю більшу дистанцію або недовіру до голосів тих, хто живе за кордоном. Водночас розумію, що досвід людей, які щодня живуть в Україні під час війни, принципово відрізняється від мого. Саме тому тут потрібні особлива обережність і готовність слухати. Я намагаюся це робити.
Миттєві розчарування чи замилування виникають на тлі трагедії, якої я досі не можу повністю усвідомити, зокрема тому, що перебуваю на відстані. Саме через це мені настільки важливий зв'язок – як з академічним середовищем, так і з українськими письменниками й митцями. Втрачати його я нізащо не хочу.
Я мрію створити довготривалу інституційну платформу, яка не залежатиме від однієї конкретної людини й залишиться в університеті навіть тоді, коли зміняться викладачі та покоління студентів. Мені хотілося б підтримувати цей момент солідарності й зберегти Ukrainian Language, Literature, and Culture Minor – єдину таку додаткову спеціалізацію у Сполучених Штатах.
Та найважливіше – не опинитися в ізоляції. Програма має бути пов'язана з іншими університетами, колегами, Україною, студентами й аспірантами з України. Тоді її розвиток не залежатиме від кількох приватних ініціатив або окремих людей. Це не утопія – таку інфраструктуру можна створити поступово, і я сподіваюся, що ми вже на цьому шляху.
І ще мені важливо, щоб в Україні знали про добрі проєкти, які реалізуються тут, і про щиру небайдужість людей та інституцій у Північній Америці.