"Ми підтримуємо Україну": як українська музика звучить у Стокгольмі – і чого їй там бракує
Протягом квітня у Стокгольмі триває Європейський фестиваль "Українська весна", організований Українським інститутом у Швеції. Насичена програма, що поєднує концерти академічної музики із заходами, присвяченими візуальному мистецтву та мультидисциплінарним ініціативам, прагне інтегрувати українські імена в європейський канон та продемонструвати, що у нас з Європою спільна культурна історія.
Культурний менеджер і музикант Лесь Виноградов ділиться щоденниками з першої поїздки на фестиваль у Стокгольмі та міркує про те, чи вдалося організаторам досягти бажаної мети на прикладі двох концертів.
День перший. "А молодість не вернеться"
7 квітня 2026, Норрмальм
Я підходжу до будівлі Королівської опери якраз тоді, коли починає накрапати крижаний дощ. Я приїхав на "Українську весну", але у Стокгольмі дерева досі голі, небо у сірих хмарах, а з моря тягне морозним вітром, що несе зливи й град. Оперний театр, неначе ховаючись від негоди, закутався в риштування, так що його неокласичний фасад геть не видно за будівельними сітками й банерами весняних прем'єр. Це останній сезон опери перед закриттям на п'ятирічний ремонт.
Всередині, однак, усе інакше: замість холоду й свинцевої сірости мене зустрічає тепло, пурпурові килими й царство позолоти й мармуру. Золоте фоє, в якому проходить концерт "Від Моцарта до Сильвестрова", виділяється навіть на тлі решти розкішних інтер'єрів театру: зала рясніє золоченою ліпниною, ошатними люстрами, дзеркалами й розписами Карла Ларссона. 120 стільців, розставлених у залі, швидко наповнюються, навіть попри те, що платний концерт відбувається о другій годині дня у вівторок.
Аудиторія на 85% складається зі старших людей та на 95% — зі шведів. Мене це тішить, бо на таких подіях, призначених для неукраїнців, частенько збирається переважно діаспора. Я запитую свою сусідку, пенсіонерку на ім'я Бірґітта, як вона дізналася про концерт і що спонукало її прийти. Дізналася з Фейсбуку, а прийшла, бо любить класичну музику й тому що це український концерт. "Ми в Швеції підтримуємо Україну" — цю фразу я почую ще не раз. Уже за кілька хвилин представниця Королівської опери повторює той самий меседж, представляючи концерт.
Програму відкриває алегретто з популярної фортепіанної сонати №10 Моцарта, після чого слово бере Наталія Пасічник, яка виступає сьогодні одразу в трьох ролях: піаністки, кураторки й організаторки фестивалю. Рамка концерту — від Моцарта до Сильвестрова — дуже вдала, бо виконує одразу кілька функцій. По-перше, ім'я Моцарта завжди помічне у комунікаціях — навіть якщо на концерті виконується один його твір тривалістю до п'яти хвилин. По-друге, твори віденських класиків є даниною партнеру події — посольству Австрії у Стокгольмі. Але по-третє, і найважливіше, така програма вибудовує стрункий і зрозумілий наратив, що поміщає українську музику в питомо європейський контекст, до якого вона завжди належала, але який далеко не завжди визнавав її за свою.
Пані Наталія починає з того, що Моцарт жив в одній країні з багатьма українцями. І в цьому контексті геть не таким дивовижним є рішення його сина, композитора й педагога Франца-Ксавера Моцарта, перебратися з Відня до Львова, де він прожив 25 років і заснував першу в місті музичну школу. Саме його Інститут співу при товаристві Святої Цецилії став прообразом Львівської музичної академії, випускницею якої є Наталія Пасічник. Це інтро робить сонату для скрипки й фортепіано Моцарта-молодшого значно ближчою до слухачів: це вже не випадковий твір менш відомого родича великого Амадея, а частинка нашої спільної європейської історії, що безперервно тягнеться крізь століття й відстані.
Дві пісні Шуберта, на яких до пані Наталії приєднується її сестра, сопрано Ольга Пасічник, перекидають місток від чепурного класицизму Моцартів до романтичної та постромантичної стихії української музики у програмі. І тут я відзначаю вдалу драматургію концерту, адже після цього перший український твір, Алегро для скрипки з фортепіано Юлія Мейтуса (Назар Плиска на скрипці), вривається у золоту залу наче справжній хевіметал бенгер. Загалом, українська частина програми — а це переважно твори 20-го століття — на контрасті зі стриманістю австрійських класиків звучить динамічно й барвисто.
Аудиторія, здається, це відчуває так само. Після Мейтуса виконують "Карпатську рапсодію" Скорика — концертний хіт, який зазвичай лишають на кінець програми. Тут пані Наталія нагадує, що на заході України проживало багато євреїв, які були важливою меншиною — так само, як часом і українці на цих землях. "І якщо ви послухаєте народну музику того регіону, то часто не зможете розрізнити, де українська, а де єврейська". Це добре демонструє скорикова рапсодія, що безшовно з'єднує гуцульські мотиви з клезмером. Твір зриває овації, а моя сусідка з вигуком "Fantastisk!" просить показати у програмі, що це за композитор.
Після цього настрій у кімнаті різко змінюється. Представляючи три колискові Василя Барвінського, пані Наталія розповідає про трагічну долю композитора: молодість і перший успіх в Австро-Угорщині, видання партитур у США та Японії, а пізніше — 10 років у мордовських таборах і знищення всіх рукописів. Перша колискова, меланхолійна адаптація народної "Ой ходить сон коло вікон", надихнула "Summertime" — ту саму арію з опери "Поргі та Бесс" Гершвіна, що стала джазовим стандартом. Друга, "Сон" на слова Гайнріха Гайне у перекладі Агатангела Кримського, змушує пані Наталію на мить втратити самоконтроль, коли вона цитує рядки:
У мене був коханий, рідний край [...]
Я мову чув там рідную свою. [...]
Та то ввi сні!
Після третьої, "Ой люлі, люлі, моя дитино" на вірш Шевченка, в якому мати пророкує власній дитині поневіряння Україною, я чую у залі схлипування.
Але важка атмосфера не затримується: на черзі два солодких романси Віктора Косенка, після яких програму завершує "тиха трилогія" Сильвестрова, для якої в залі притлумлюють світло: андантино із сонати "Post Scriptum", "Прощай, світе" з циклу "Тихі пісні" та Багатель до мажор, що символічно закільцьовує програму, яка відкривалася домажорною сонатою.
Пані Наталія зізнається, що хоч у програмі останнім номером стоїть "Мелодія" Скорика, сьогодні особливий день — вперше з повномасштабного вторгнення до неї приїхали батьки, тож наостанок вони з сестрою виконують для них народну пісню "Стоїть гора високая". На цій зворушливій сцені завершується концерт, який дивовижним чином поєднав офіційність (подію відвідали посолки України й Австрії) і аристократичну манірність зали й першої половини програми з інтимністю, майже домашністю половини другої.
Коли я трохи відходжу від цих емоційних гірок — а ніде правди діти, кілька разів за концерт і у мене на очі наверталася сльозинка — я починаю думати, що б можна було покритикувати. І тут я звертаюся до свого ментального чекліста успішного заходу культурної дипломатії:
- Якісний контент (і матеріал, і виконання) — є;
- Місцевий інституційний партнер — є;
- Аудиторія переважно неукраїнська — є;
- Українські твори представлено не ізольовано, а у діалозі/єдиному континуумі з іншими європейськими творами — є;
- Надано достатньо інформації, щоб іноземна аудиторія могла оцінити українські твори у контексті — є.
Єдине, чого тут бракує, це присутності іноземних музикантів. Але все змінюється вже наступного дня.
День другий. "Мій бароковий період"
8 квітня 2026, Остермальм
Стокгольм змилостивився й сьогодні радує сонячною, хоч і досі прохолодною погодою. Коли я підходжу близько шостої вечора до Історичного музею, де проходить подія "Українське бароко зустрічається зі шведським", надворі ще світло. Публіка збирається у бароковій залі музею, оздобленій як церковний інтер'єр із вівтарем, органом і розписаною дерев'яною стелею XVII століття. Сьогодні людей трохи менше — десь 70–80. Демографія ж та сама: переважна більшість — це шведи старшого віку.
Подія складається з лекції Анни Лодигіної та концерту. У центрі оповіді — Йоган Ґеорґ Пінзель зі вставками про Максима Березовського та шведського композитора Югана Аґреля від Наталії Пасічник та співкуратора фестивалю Петера Ерікссона. Ці троє — Пінзель, Березовський і Аґрель — наскільки нам відомо, не були знайомі, хоча жили в один час, оберталися в тих самих мистецьких колах Європи XVIII століття й творили у річищі бароко й раннього класицизму.
Про Аґреля відомо чи не найбільше, але фокус події — на митцях, чиє життя й творчість були пов'язані з Україною, і на жаль, ми знаємо про них занадто мало, не маємо портретів, а у випадку Пінзеля навіть точних років життя. Лекція багато уваги приділяє всьому, що було втрачено: пінзелевим скульптурам, які пиляли на дрова петеушники у Городенці, загубленим творам Березовського, який помер за нез'ясованих обставин у віці 31 року. Хоча справжніми героями цієї історії є дослідники, як-от мистецтвознавець Борис Возницький, який буквально по шматочках збирав Галичиною доробок Пінзеля і не дожив до омріяної виставки митця у Луврі всього кілька місяців.
Попри буремні обставини життя й післяжиття митців, їхні роботи — ті, що попри все до нас дійшли, — промовляють красномовніше за будь-які слова. Анна показує фото й 3D-скани скульптур Пінзеля, і на цьому тлі музична програма отримує додатковий вимір. Першим виконують неспішне ґраве з сонати для скрипки й basso continuo до мажор Березовського. І це найближчий до чистого блаженства досвід вечора.
На сцені музиканти, які знаються на історично поінформованому виконавстві. Солістка, британсько-українська скрипалька Софія Колупов, грає на інструменті 1670-х років. Їй акомпанують шведи Бйорн Єфверт на чембало й Міме Ямахіро Брінкманн на бароковій віолончелі — досвідчені виконавці старовинної музики. Повної партитури сонати Березовського не існує: автограф твору містить лише партії скрипки й баса. Це залишає чималий простір для варіацій і робить реконструювання таких творів викликом не лише дослідницьким, а й творчим. Соната у виконанні тріо звучить делікатно й водночас невимушено, майже імпровізовано. Ґраве триває якісь три хвилини, та лишає приємний післясмак.
Після короткого інтро від куратора Петера Еріксона, колишнього очільника Королівського філармонічного оркестру Стокгольма, на черзі - концерт для чембало ля мажор Югана Аґреля. У ньому до вже згаданих музикантів приєднуються альтист того ж оркестру Патрік Сведруп і сам Петер на скрипці. Концерт Аґреля лунає урочисто й впевнено: його музиканти, здається, могли б грати із заплющеними очима.
На контрасті з цим заключний блок програми — хоровий концерт Березовського "Не отвержи мене во время старости" в аранжуванні для струнного квартету — відчувається трохи неповним. Очевидно, що твір, який за задумом повинен співати великий хор, звучатиме у виконанні двох скрипок, альта й віолончелі інакше — дещо сухіше й "менше". І тут треба віддати належне Сімону Бонґу — шведському автору аранжування: його версія зроблена зі смаком і заслуговує на своє незалежне концертне життя. Але після Аґреля мене не відпускає відчуття, що український матеріал у шведських музикантів не "в пальцях".
І це повертає мене до мого ментального чекліста культурного дипломата: ми в тій точці, де тисячі музикантів по всьому світу хоч раз та й зіграли якийсь український твір. Але дуже мало хто з цих музикантів виконує ці твори повторно, не кажучи вже про "регулярно". Менше репетицій означає менш виразне виконання і менше можливостей для музикантів вибудувати з творами персональний зв'язок.
У результаті рівень виконання українських творів за кордоном лишається, м'яко кажучи, неідеальним, а українська музика продовжує бути цікавинкою, яку грають, бо підтримують Україну, але необов'язково тому що щиро люблять. Саме тому так важливо, щоб українська музика проникала в програми іноземних інституцій надовго: не лише щоб публіка частіше її чула, але й щоб виконавці її втілювали. Це наше наступне завдання — зробити так, щоб український матеріал був у зарубіжних музикантів у м'язах. В ідеалі — серцевих.
Після концерту я ловлю в залі одного з небагатьох молодих людей. Нікодем, 34-річний галерист зі Стокгольма, дізнався про концерт з місцевого сайту-афіші й зацікавився поєднанням барокової музики й українського мистецтва. На концерти класичної музики ходить нечасто, але каже: "It's my Baroque period now". Нікодем торгує мистецтвом, але ніколи не чув про Пінзеля — каже, захотілося з'їздити до Львова й побачити ці скульптури на власні очі. Щодо музичної програми, то Аґрель звучав йому більш "контрольовано й формально", тоді як у Березовського він почув "східноєвропейську журбу", яка дуже лягає на настрій у ці дні. В останньому я з Нікодемом згоден на всі сто.
