"Осколок влучив в спину та зачепив спинний мозок": історія важкопораненого бійця з “Азовсталі”

Ростислав Приступа з Рівненщини став морським піхотинцем у 2016 році. Хлопцю було 19 років, коли він підписав свій перший трирічний контракт. Після його завершення спробував жити цивільне життя, але менше ніж за рік, поставив свій підпис на новому контракті.

На початку повномасштабного вторгнення він опинився в Маріуполі в складі батальйону "Азов". Під час одного з обстрілів ворога у березні осколок зачепив спинний мозок.

Він був знерухомлений протягом майже двох місяців у блокадному місті. Коли ж Ростислава доставили на "Азовсталь" – бункер ледве не знищила протикорабельна ракета.

Його, як і всіх поранених із заводу, взяли в полон, але через важкий стан обміняли за півтора місяця.

Як Ростислав тримався в лігві окупантів, вчився робити перші кроки вдруге та які плани має на майбутнє, дізнавалась "УП.Життя".

Далі – його пряма мова.

Служба до повномасштабно вторгнення

Я прийшов в армію у віці 19 років. Закінчив школу, протирав штани в бурсі (коледж – ред.). Вчився на слюсаря з ремонту автомобілів та двигунів.

Одного разу прийшли до технікуму військові агітувати на контракт. Це був 2016-й, коли тривала АТО. Я дивився телевізор, стежив за новинами і хотів бодай якось вплинути на ситуацію. Тож погодився служити за контрактом: підписав на 3 роки.

Спершу поїхав навчатися – був повний курс молодого бійця, я отримав фах гранатометника. Потім військові приїхали "вербували" до різних бригад. Я обрав 36 бригаду морської піхоти.

У мене був крутий командир взводу із позивним "Марк". Я захоплювався ним, усі хлопці його поважали. Я прагнув стати схожим на нього – він був найкращим прикладом командира за 6 років моєї служби.

Коли контракт закінчився, я вирішив спробувати жити цивільним життям. У мене не вийшло. Тож у 2020-му повторно підписав контракт. Служив у Маріуполі.

Ростислав на службі. Фото з архіву

У пік пандемії відмовився робити щеплення, і через це мене не взяли на ротацію – батальйон був в ООС, а я – в Маріуполі ніс наряди.

Був шалений графік: перед 24 лютого я ніс 4 доби наряду підряд, а потім мали бути моїх 4 вихідні. Але зранку мені подзвонив командир і сказав збирати речі, бо почалась війна. Мої вихідні не настали.

Після його дзвінка мені телефонували багато людей: знайомі, друзі, сім’я. Я їм говорив, що ми на місці та будемо тримати оборону.

А ще дзвонив рідний брат. Пам'ятаю, він питав, що роботи, бо ситуація складна. Я йому сказав, що ніхто, крім нас, нам не допоможе. Наступного дня всі мої друзі дитинства та брат пішли в ТрО.

Маріуполь

Перші п'ять днів у частині оформлював мобілізованих. Але росіяни вже починали брати Маріуполь в кільце, тож мене взяли робити оборонні точки.

Ми з хлопцями поїхали на підкріплення однієї з позицій.

13 березня був дивний день – росіяни не штурмували нас до 10 ранку, хоча зазвичай вони відкривали вогонь о 6-тій. Через затишшя командири поїхали за БК (бойовими комплектами – ред.) та продовольством. Аж раптом почався штурм – ворог крив наші позиції з артилерії.

Я перебігав в укриття і за метр до нього – впав. Осколок влучив в спину та зачепив спинний мозок – я не міг рухатись. Після обстрілу мене відвезли у 555 військовий госпіталь.

Читайте також: "Ноги мої назад несіть". Як 24-річний військовий з потрійною ампутацією вчиться жити

Я пробув там лише добу, бо як раз вночі окупанти нанесли авіаудар по госпіталю. Він був зруйнований, і там було неможливо перебувати, тож усіх поранених евакуювали на заводи. Одну групу на "Азовмаш", іншу – на "Азовсталь".

Ці заводи були розташовані у протилежних частинах міста, між якими пролягала річка. Важкопоранених, таких як я, переправили на "Азовсталь", щоб далі можна було потрапити "вертушками" (гвинтокрилами – ред.) на велику землю.

Але на "Азовсталі" були ще важчі 300-ті, ніж я. Можливо, це й було на краще, бо зараз я живий.

"Азовсталь" та полон

На заводі спершу було більш-менш, бо лівий берег Маріуполя був ще трішки наш. Були якісь магазини, з яких привозили залишки їжі. Кілька разів нам доставляли якісь снеки типу чипсів, сухариків

А ще пам'ятаю, що можна було взяти склянку меду! Не знаю, де хлопці його брали, але це було неймовірно. Так тривало десь кілька тижнів, а потім окупанти пробили наш бункер корабельним снарядом.

Засипало кухню, з їжею стало в рази гірше. ми їли банку консервованої сардини на трьох зранку, а ввечері приносили по склянці каші, та шматочок сала інколи був.

Так минув ще один тиждень жорстких обстрілів. Від хлопців чув, що був ще один обстріл з корабельної артилерії: снаряд пробив десь до 4 метрів армованого бетону і не розірвався. Я лежав під ним.

Фото з реабілітаційного центру Recovery

У той час вже була критична ситуація із медикаментами в медичному бункері – особливо не вистачало знеболення. Хірурги, напевно, силою космосу спасали людей.

Коли надійшов наказ скласти зброю, мене евакуювали одним з перших. Нас привезли в Новоазовськ на ніч. З приємного – дали кусочок хліба зі згущеним молоком. Але перед тим та після були допити.

Один з них запитав звідки я, і коли почув, що з Рівненщини, злобно запитав: "То ти – потомственный фашист?". У мене вистачило сил промовчати, але промайнула думка, що коли вийду, зроблю собі такий шеврон.

Тамтешні медики пропонували мені зробити операцію, але я відмовився – це заскладна спінальна травма (спинного мозку), та й я їм не довіряв. Я міг ворушити руками і трохи тулубом, але решта тіла мене не слухалась.

Я не знав, коли потраплю в Україну, розумів, що часу у мене обмаль, якщо хочу знову стати на ноги.

Мене гнітило те, що я не можу повпливати, а моє становище залежне від людей і від держави. На щастя, мене обміняли в перших півтора місяця.

Читайте також: Битва за Україну крізь покоління: історія сім'ї Мармусів, які майже століття борються за Незалежність

Реабілітація

29 червня я повернувся в Україну. Це були відчуття, які не можливо передати словами. До мене приїхали рідні, і вони дали мені сил та мотивації на подальшу реабілітацію.

Я переживав за брата, бо не мав жодної вісточки з 24 лютого. На жаль, він загинув.

Операцію на спині зробили в Дніпрі, а потім почався тривалий шлях відновлення. Спершу у Києві у "Феофанії", де я пробув лише 5 днів, а після перевели в Інститут геронтології Чеботарьова.

Я тоді не міг нічого робити. Мені казали: ми тобі зараз ногу згинаємо, а ти просто уявляй, що ти це робиш сам. Близько 4 місяців зі мною займались фахівці, а згодом запропонували продовжити в місті Плевень в Болгарії. Там я зробив свої перші кроки.

Ростислав вже може самостійно ходити

Перші кроки у 26-річному віці викликають таку ж радість, як в маленької дитини. Мені хотілось всім про це розказати!

Я думав, що якщо мені пощастило вижити, то я не лишусь в кріслі колісному. Це буду не я, якщо не вижму із себе максимум.

Зараз я проходжу реабілітацію в центрі Recovery. До того намагався самостійно ходити на милицях, але давалось дуже тяжко.

Зараз я вже можу пройти 2,5 км на день. З перекурами, звісно. Але я хочу зробити все, щоб виключити крісло колісне зі свого життя.

А ще хочу влаштуватися на роботу. Бо треба донатити, допомагати державі та хлопцям – усе заради Перемоги.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Чиатйте також: Дружина сказала: "Відрощуй ноги". Як почувається перший в Україні пацієнт з протезами, вживленими в кістку