Нерв з ноги пересаджують у щоку. Як хірурги з США відновлюють обличчя українських бійців

В операційній біля стола з пацієнтом стоїть натовп лікарів. Вони говорять між собою англійською, лунають питання, на фоні звучить музика. Голоси стишуються, і все ніби завмирає у залі, допоки хірург пересаджує кістку з ноги на обличчя.

Ця операція відбувається у рамках третьої місії американських реконструктивних хірургів обличчя Face to Face у Львові. Хірургічні втручання для пацієнтів роблять не лише для краси, але й для функціональності.

Наші медики різного віку та кваліфікації від хірургів зі стажем до студентів – переймають досвід іноземних колег, адже таких пацієнтів в Україні буде чимало.

Як виникла ідея місії американських хірургів, хто її реалізовує та які травми у пацієнтів, дізнавалась "УП.Життя".

ПАЦІЄНТИ

На першому поверсі біля реєстратури у лікарні стоїть звичний гамір. Поверхами вище частіше можна почути тишу, яку переривають скрип коліс медичної каталки, питання пацієнтів та вигуки лікарів.

Підіймаємось на поверх, де відновлюються після операцій або готуються до них пацієнти місії Face to Face, яку організувала Американська академія пластичної та реконструктивної хірургії обличчя у колаборації з організаціями Razom for Ukraine та Ingenius.

Обговорення лікування. Фото: Василь Салига

Сергій

Заходимо у простору світлу та теплу палату. Тут до операції готується військовослужбовець Сергій Гончар.

"Мій шлях розпочався ще 2018 року, коли я підписав свій перший контракт на 3 роки. Служив у 93 бригаді, потім продовжив його на пів року. Фініш мав бути 28 лютого 2022 року. Напередодні ротації мене моя бригада лишила в частині. Зі мною був ще побратим, який напередодні вторгнення захворів на COVID-19.

Але через навалу росіян вже через 2 дні ми знайшли транспорт і поїхали до своїх на позиції", – розповідає він.

Чоловік служив до 14 липня 2022 року – допоки не отримав поранення. Але подій того дня він не пам'ятає.

"Ми їхали на зміну наших хлопців, що займались спостереженням на нулі. Перед нами їхали сапери. Обидві машини підірвались, декого з хлопців навіть не знайшли. Командир загинув, мене покалічило, а хлопців, що сиділи ззаду – поранило. Вони повернулися до служби після лікування", – описує Сергій події моменту, що розділив його життя на "до" і "після".

Лікарі пересаджують нерв. Фото: Вікторія Андрєєва

Чоловіка непритомним доставили в лікарню, де медики боролись за його життя. Через підрив на міні він отримав складну черепно-мозкову травму з переломом кісток черепа.

"Руки-ноги були цілі, хіба ще шкурку (шкіру – ред.) трохи зіпсувало. Руку "штопали", нога певний час не згиналась, так – дрібниці, бо найбільше голові дісталось", – жартує військовий.

Каже, що про місію лікарів дізналась сестра та повідомила дружині, яка зареєструвала чоловіка для участі в місії американських лікарів. Його відібрали у другій місії, але частину роботи лишили на третю, бо після поранення минуло замало часу для пересадки нерва на пошкоджену ділянку.

"У першу місію з моменту травми минуло менше ніж рік, тому нерв на обличчі не чіпали. Тільки віко підшили, щоб око не випадало.

Лікарі запланували наступну операцію з наступною місією. Мають тепер пересадити нерв, щоб ліва частина обличчя почала працювати. Тож тепер зможу дихати і посміхатись на ліву сторону", – оптимістично завершує Сергій.

Читайте також: Дружина сказала: "Відрощуй ноги". Як почувається перший в Україні пацієнт з протезами, вживленими в кістку

Микола

В іншій палаті знайомимось з 46-річним Миколою Степчуком. Йому вже провели операцію – на лівій щоці рожевий свіжий шрам, а з носа стирчать трубочки.

Він отримав поранення в Бахмуті: куля снайпера ковзнула по обличчю. Миколі було важко дихати через ніс. Каже, доводилося робити перерви, коли чистив зуби або їв, а вночі пересихало в роті.

До повномасштабного вторгнення він працював столяром: робив усе – від драбин до меблів.

"На аеродром у Луцьку прилетіло в перші дні повномасштабки. Мені кортіло піти на фронт, хоча дружина відмовляла. Я не втримався – пішов дізнаватись у Територіальну оборону, але місць там вже не було. Там хлопці мені сказали, щоб йшов одразу у ЗСУ, бо "строчку" (строкову службу – ред.) служив.

Мене відправили на Рівненький полігон, потім в Черкаси. Я довго був в тилу. А потім попав в 60-ту бригаду, і з нею – в Бахмут, де завжди пекло. Там і дістав кулю снайпера", – розповідає Микола.

Микола після оепрації. Фото: Вікторія Андрєєва

Це сталось у ніч на 5 травня. Спершу поранило побратима з Київської області, коли той з тепловізором біг до вінка у квартирі.

"За кілька годин, коли пораненого вже забрали, я вирішив перебігти в іншу кімнату за водою та до місця, де можна було подрімати, бо обстріли затихли. Але замість того, щоб проповзти повз просвіт, який снайпер тримав на прицілі, я вирішив перебігти.

Куля мала влучити прямо в голову, але вона ковзнула по обличчю – пошкодила щоку та ніс. Мені надали першу допомогу, бо все лице було в крові", – згадує військовий.

Почався довгий шлях евакуації: Краматорськ, Ізюм, Харків.

"Лікарі зробили операцію, відновили цілісність обличчя, але в носі ймовірно лишилися рубці, бо дихати я міг тільки на 50%", – пояснює Микола.

Каже, що про місію американських лікарів дізналася дружина.

"Я досі вважаю, що мені пощастило, бо у мене легке поранення і я буду жити! – ледве не скрикує Микола. – Але вона настояла, тож я погодився", – з теплом в голосі продовжує чоловік.

Він додає, що на час операції отримав відпустку, а після відновлення планує пройти ВЛК повторно та повернутися на фронт.

Андрій

У третій палаті гамірно: чоловічі голоси щось жваво обговорюють та сміються. На ліжку біля стіни сидить Андрій Свистун. Йому близько 30 років, родом з Київщини. У чоловіка понівечена половина обличчя та рука.

Андрій проходив строкову службу, а потім навчався на офіцера 4,5 роки. Безпосередньо до війська потрапив вже на початку повномасштабного вторгнення.

Спершу стояв на блокпостах під Києвом, а згодом приєднався до морської піхоти на Авдіївському напрямку.

"Я був командиром штурмової групи морської піхоти. Нам треба було вибити противника з позиції під Новобахмутівкою та зайняти її. 19 квітня, в день штурму погода була "не льотна" – весь день йшов дощ, а противник дуже класно окопався з точки стратегії ведення війни. У нас були загиблі і поранені – нас сильно крили артилерією", – згадує він.

Андрій розповідає, що йому з побратимами треба було тримати позицію біля залізної дороги, а противник був з усіх боків.

Читайте також: "Троє найближчих чоловіків опинились на війні": засновниця Українського жіночого батальйону про сім'ю, боротьбу та допомогу

"Коли закінчився дощ, злетіли їхні дрони – я зловив два ВОГи (осколкові гранати – ред.). Першим вибухом відірвало руку, а другим – роздробило кістку гайморової пазухи. Осколками зламало ключицю та посікло обличчя й ноги", – говорить чоловік.

Аж раптом він легенько посміхається на один бік і розповідає, що має один смішний вогнепал – у великий палець правої ноги. Каже, що навіть не знає, як його отримав. Ймовірно – рикошетом.

"Побратим, з яким ми були на тій позиції, відбіг до того, як прилетіли гранати. Тому він не був поранений і накладав мені турнікет. Болю я не пам'ятаю – більше тоді переживав за своїх хлопців", – додає військовий.

Огляд пацієнта перед операцією. Фото: Василь Салига

Після поранення ще 2,5 години допомагав хлопцям вести бій, відстежував дрони та відстрелювався.

"Допоки не почали крити касетними боєприпасами, – після невеличкої паузи каже він. – Коли відчував, що втрачаю сили, вибіг на поле, щоб зловити наш бронетранспортер та дістатися до стабпункту. Пам'ятаю, що з'їхав з броні на попі, бо було мокро. До мене підбігли мої хлопці, зрізали з мене бронік, познімали все зайве, аптечку з ноги, зняли каску з уламками. Один осколок прилетів мені в око".

Андрія з іншими пораненими "завантажили" у швидку та відправили у Покровськ, а згодом – у Дніпро, де бійцю частково врятували руку.

Він каже, що лікарі обговорювали високу ампутацію, але йому пощастило – і більшу частину вдалося зберегти.

"Я мав пройти протезування кістки, яку роздробило на обличчі. Замість неї поставили титанову пластину та повернули носову перегородку в анатомічне положення, щоб я міг вільно дихати. Далі – протезування руки та повернення на службу", – впевнено каже військовий.

Читайте також: Змішали кров трьох, щоб "відкачати" пораненого. Як за допомогою підручних засобів рятували життя на "Азовсталі"

ПРО МІСІЮ

Як виникла місія Face to Face

Іванка Небор – засновниця та керівниця україномовної медичної платформи INgenius, яка проходить резидентуру по отоларингології у Нью-Йорку. Вона постійно усміхається – це видно навіть через маску. Разом з українськими колегами Іванка бере участь в операціях місії та переймає досвід закордонних колег.

"Це вже наша третя поїздка. Сама ідея місії з’явилась у червні 2022 року. Тоді мої друзі з організації Razom for Ukraine написали мені, що до них звернулися лікарі з Американської академії пластичної та реконструктивної хірургії, які хочуть поїхати в Україну на місію.

Мене найбільше здивував той факт, що це були перші американці, які захотіли приїхати саме в Україну. Бо до цього звертались інші команди, які хотіли допомагати оперувати українців, проте у Польщі", – розповідає Іванка Небор.

Операцій у Львові для українських захистників. Фото: Василь Салига

Вона зазначає, що для багатьох лікарів насправді складно знайти час для таких поїздок кожні пів року. Але більшість команди залишається сталою і продовжує брати участь в кожній місії.

"Усі лікарі є волонтерами та не отримують ніяких коштів за місії. Близько 15 людей вже тричі приїжджали в Україну. Вони розповідають, що їх дуже надихає та вражає історія України.

У них є щире прагнення допомогти українцям, передати свої знання і навички, щоб якимось конкретним чином допомогти людям. Це частина їхньої персоналії – допомагати і робити щось краще у світі", – розповідає Іванка.

Під час місії також відбувається навчання українських фахівців. Інтерни та студенти також приходять на операції. Тож лікарі зі США приємно здивовані залученістю молоді та її прагненню отримати знання.

Лікарі та пацієнти місії

Організаторка розповідає, що дехто з учасників місії брали участь у поїздках в інші країни.

"Коли вони приїжджають в Україну, мають весь комфорт, який можна отримати в Європі, що дуже відрізняється від місій в Африці чи Аргентині, де вони колись були.

Учасників місії насамперед вражають професійні речі. Наприклад, характер травм, які вони бачать тут, вони дуже рідко зустрічають в Америці. Іноді вони дивуються, як людна вижила зі складними пошкодженням голови чи дихальних шляхів, або коли осколок влучив за міліметр від сонної артерії", – ділиться Іванка.

Операції є безкоштовними для пацієнтів.

"Лікарі працюють впродовж тижня з 7 ранку до 9 вечора. Під час операцій міняються медсестри кожні кілька годин, а лікарі – ні.

Ушкодження часто потребують комплексної роботи вузьких фахівців, наприклад, окулопластичного хірурга (фахівець, що спеціалізується на постановці пластин) та лікаря, що займається мікрохірургією," – пояснює вона.

Мікрохіхргічна операція. Фото: Василь Салига

За три місії в Україні американські лікарі спільно з українськими колегами прооперували понад 100 людей. У першій місії було 35 пацієнтів – переважно цивільні. Під час другої та третьої місій прооперували 62 військових зі складними пораненнями.

"Пам’ятаю пацієнтку з Бучі з першої місії. Вона розповідала, як втікала вночі через ліс від росіян. Вони напали на неї та сина. Хлопця схопили. У жінку стріляли: куля розірвала їй кістку нижньої щелепи. Тож лікарі пересадили кістку з ноги на обличчя.

Через місяць після місії вона зв’язалась з нами та розповіла, що син прислав їй лист, що він у полоні", – згадує організаторка місії Face to Face.

Читайте також: "Катю, ти мене тільки не хорони". Історії дружин військовополонених морпіхів, які боронили Маріуполь

ЛІКАРІ

Пластичний хірург

У нескінченному лабіринті входів та поверхів опиняємось біля операційного блоку, де відбуваються реконструктивні операції обличчя в рамках місії Face to Face.

На зустріч виходить доктор Джон Фродель – пластичний хірург з Нью-Йорка.

Він стежив за новинами в Україні ще до повномасштабної війни. У січні 2022 року почав звертати увагу на те, що Росія нарощує свої війська у Білорусі та біля східних кордонів України.

"У мене є друг з України, якому я тоді сказав: "Я справді хвилююсь", хоча люди не надто вірили в те, що почнеться велика війна.

У 90-х роках я був у Хорватії та проводив операції постраждалим внаслідок військових дій. Тож у мене був досвід з певними схожими травмами. Коли почалась російсько-українська війна, я розумів, що буде багато постраждалих з жахливими травмами", – зазначає доктор Джон Фродель.

Це вже третя місія лікаря в Україну. Він зізнається, що до повномасштабного вторгнення знав про нашу країну мало. Лише те, що Росія захопила Крим та частину Сходу України.

Лікарі з США разом з українськими колегами рятують обличчя захисників. Фото: Вікторія Андрєєва

"Напевно, найбільш дивовижним для мене є почуття гумору українців. Адже коли війна почалась був хаос та страх. Проте з часом, коли війна лише загострювалась – я був враженим тим, наскільки люди є стійкими та витривалими. Навколо звучали сирени, та ніхто навіть не реагував", – ділиться лікар.

Він каже, що перед тим як приїхати в Україну вирішив: повітряні тривоги не будуть турбувати та відволікати.

"Я сказав моїм дорослим синам, щоб не турбувались за мене, якщо щось трапиться", – поспіхом додає Джон Фродель.

А тоді з широкою посмішкою продовжує: "Українці чудові, я полюбив цю країну та хотів би сюди повернутись: для наступної місії та згодом, наприклад, відвідати Київ".

Він швидко прощається та йде на обід. Ми заходимо у коридор, а тоді у переодягальню перед операційними.

У коридорі між операційними. Фото: Вікторія Андрєєва

Операційна

Чисті та продезінфіковані медичні костюми лежать стосами на відкритих поличках, у коробках поруч – разові маски та шапочки. Усі речі лишаються тут. Останній штрих – чисті гумові капці.

По коридору розвішані постери, а на дверях сестринської красується великий план операцій.

У дверях навпроти – бурлить робота. Працює три операційних столи одночасно, навколо кожного із них – натовп фахівців, медсестер та студентів. Тут українці та американці пліч-о-пліч оперують військових від ранку до ночі.

Під час кожної операції розмова так чи інакше заходить про війну, лікарі трохи ніяково розпитують один одного про події. У коротеньких перервах американські фахівці можуть навіть обійняти українських колег, адже бачать – у кожного є що розповісти, є чим поділитись.

Відновлення облич українських бійців
Хірурги з США спільно з українськими колегами проводять операції
Усі інструменти марковані українською символікою
Реконструктивні операції обличчя у Львові
Медики пересаджують нерви
Атмосфера в операційній
Деякі операції проводять паралельно заради єдиного результату
Українські лікарі навчаються від хірургів з США

У суміші української та англійської чую вимову з акцентом. Це говорить медсестра Ірина, уродженка Івано-Франківська. Вона йде на коротку перерву, тож прошу її розказати про місію. Виявляється, це вже друга її поїздка в Україну з Face to Face.

Ірина за освітою інженер, але у 2003 році жінка переїхала в США, де й опанувала фах медичної сестри.

"Мій чоловік має рідного брата, який жив у Словаччині, але з початком вторгнення залишив все та відправився на фронт в Україну. Чоловік теж хотів приєднатись, але у нього діагностували рак і він тимчасово не може воювати в Україні.

Тому я вирішила зробити свій внесок в українську перемогу та поїхала з командою лікувати поранених бійців та повертати їх до повноцінного життя", – каже Ірина.

На фоні грає музика, але її приглушає робочий гул. Медики виконують операції не лише задля краси, а щоб відновити функціональність. Можуть поставити кісткові імпланти або зробити пересадку кісткової тканини, відновити щелепу або роботу лицьового нерва, повернути можливість повноцінно дихати та говорити.

Хірургічна медсестра з клініки Нью-Йорка

Лікар із США, що робить операцію, кличе Мар’яну Варчук.

Вона родом з Чернівців, до США переїхала 13 років тому. Каже, що ніколи не була зв'язана з медициною в Україні: навчалась з нуля на новому місці. Нині Маряна – перша асистентка та хірургічна медсестра однієї з клінік Нью-Йорка.

"Мені пощастило потрапити до найкращої лікарні у Нью-Йорку на стажування та набути навичок, знань і досвіду.

Це вже друга моя місія. Коли їхала вперше – плакала, бо було щемке відчуття після перетину кордону. Уся команда дуже позитивно налаштована, а колеги в США переживають за мене тут", – розповідає Мар’яна.

Медсестра Мар'яна розповідає про місію у перерві. Фото: Вікторія Андрєєва

Медсестра ділиться, що за неї також переживає чоловік, що лишився у США.

"Найбільше переживав, щоб не ходила нікуди сама, але у нас є правило, що ми не роз'єднуємось. Це вимога таких місії на випадок екстреної евакуації", – говорить Мар’яна.

На питання про тривоги – сміється, і каже, що в цю місію за ними чоловік вже не стежить.

"Операції дуже складні. Пацієнти є різні, але будемо надіятись, що всі втручання покращать життя поранених", – оптимістично завершує вона та прямує в операційну.

Вікторія Андрєєва, Анна Бей, "УП.Життя"

Читайте також: "24 лютого ми не зупинили жодної операції". Як найбільша дитяча лікарня рятує життя від початку вторгнення

Реклама:

Головне сьогодні